Розділ 1. Теоретичні засади дослідження інституту заочного розгляду справи

1.1. Становлення та розвиток інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України

З метою всебічного розуміння сутності моделі заочного розгляду справи, що введена до нового ЦПК України, необхідно порівняти його з моделями заочного провадження, що були закріплені в законодавстві, яке діяло на території України, головним чином, із відповідними положеннями російського Статуту цивільного судочинства 1864 року та австрійського Статуту цивільного судочинства 1895 року, а також ЦПК УРСР 1924 року. Такий аналіз норм та інститутів раніше чинного процесуального законодавства має на меті збагатити сучасне цивільне процесуальне право та сприятиме правильному тлумаченню практики застосування заочного розгляду справи, який ЦПК 1963 року був невідомий.

Характерною рисою давнього права, в тому числі і римського, було те, що органи державної влади, які виконували судові функції, не викликали відповідача в суд, не примушували його до явки в судове засідання. Забезпечення явки відповідача в суд було справою позивача. З цією метою йому надавалося спеціальне повноваження – in jus vocatio, якому присвячена Таблиця І Законів ХІІ таблиць. Так позивач оголошував відповідачу свій виклик до суду і той мав підкоритися вимозі позивача. Однак, якщо відповідач не з’являвся до суду добровільно, позивач повторював виклик при свідках, а потім отримував право примусового приводу відповідача до суду. Зокрема, якщо відповідач вигадував причини для неявки або намагався втекти, позивач мав право “накласти на нього руку”³.Така дія називалася manus injectio (дослівно – захоплення особистості)⁴. Якщо ж причиною неявки в суд була хвороба відповідача чи старість, позивач зобов’язаний був надати йому тварину або віз для перевезення, але якщо відповідач не бажав цього, то й з позивача знімався такий обов’язок. Передбачався також інститут поруки, якщо відповідач не міг з’явитися в суд негайно.

Неявка відповідача тягнула за собою ухвалення рішення на користь позивача. Це фактично було покаранням за неявку. Зі змісту Законів ХІІ таблиць випливає і те, що такі ж санкції могли бути застосовані й до позивача, який не з’явився у встановлений строк на судовий розгляд⁵.

Формулярний процес, так само, як і легісакційний, не знав офіційного виклику в суд, явка відповідача і надалі забезпечувалася позивачем самостійно. Все ще зберігалися попередні інститути: in jus vocatio та порука. Однак замість примусового приводу і manus injectio був введений штраф⁶. Існувало положення, відповідно до якого претор давав позивачеві missio in bona – право користування майном відповідача і право продажу останнього у разі його неявки. Новелою формулярного процесу був інститут editio actionis – повідомлення позивачем відповідачу ще до початку порушення справи в суді формули позову, який він мав намір пред’явити. Адже, як зазначав Ульпіан, “найсправедливішим видається такий порядок, при якому той, хто хоче подати позов, повинен заявити про нього відповідачу, аби відповідач знав, чи повинен він уступити, чи вести майбутній спір, і якщо він думає, що необхідно вступати у спір, то щоби він прийшов в суд підготовленим до розгляду справи”⁷.

Слід звернути увагу на те, що негативні наслідки неявки відповідача за правом Юстиніана відрізнялися, залежно від того, чи йшла мова про позови особисті, чи про речові. У провадженні щодо позовів особистих дозволено було позивачу довести підстави позову; тобто задоволення позовних вимог можливе було лише у випадку їх доведеності позивачем. У позовах речових наслідки заочності полягали у перенесенні спірної речі на позивача і обмеженні прав відповідача щодо цієї речі на підставі сильнішого титулу. Різними також були наслідки заочності в тих випадках, коли відповідач не з’явився, бо не був повідомленим про судовий розгляд або неможливо було встановити його місце перебування, і коли відповідач не з’явився у термін, визначений через cautio judicio sisti, або коли не міг самостійно захищатися через брак особистих здібностей, а його представник не з’явився. В таких випадках “позивач входив у маєток відповідача (missio in bona) з правом продажу”⁸.

У більш пізній період римського права, з появою екстраординарного (когніційного) процесу, виклик в суд набуває офіційного характеру і перестає бути справою лише позивача: виклик в суд здійснювався офіційно за участю представника державної влади. Скаргу позивача вносили у судові протоколи і офіційно повідомляли відповідачеві⁹. Суд направляв позов відповідачу із зобов’язанням відповідати по ньому і у визначений строк, що не міг перевищувати чотирьох місяців, з’явитися в суд¹⁰. При неявці відповідача позивач допускався до захисту своїх прав, і рішення ухвалювалося на основі поданих позивачем доказів. Такий порядок розгляду справи (заочне провадження) був передбачений як санкція для відповідача, який не підкорявся виклику суду. Однак, якщо позивач не довів своїх вимог, рішення могло бути ухвалене і на користь відповідача¹¹.

Таким чином, можна зробити висновок, що римське право розцінювало неявку відповідача як непідкорення судовій владі. Однак санкція, що застосовувалася за такий непослух, була різною на окремих етапах розвитку римського цивільного процесу. Якщо на початковому етапі неявка відповідача автоматично тягнула його звинувачення і ухвалення рішення на користь позивача, то пізніше позивач зобов’язаний був довести свої вимоги, а суд – ухвалити рішення на основі наявних доказів. Тому не можна говорити про існування заочного розгляду справи з самого початку розвитку римського цивільного процесу, оскільки, хоча і допускалося ухвалення заочного рішення, власне дослідження обставин справи з метою вирішення цивільно-правового спору, тобто самого провадження, не було.

Окремі елементи римського права щодо виклику відповідача в суд та наслідків його неявки зустрічаємо пізніше і в інших правових системах, зокрема у праві середньовічної Німеччини, Франції та Англії.

Розгляд справи у відсутності відповідача закріплювався і в давньоруському праві. Однак у давньоруській державі судових органів як спеціального апарату, відділеного від інших органів влади та управління, не існувало. Суддями були князі, посадники, волостелі. Княжий двір був місцем адміністрації і суду¹². Своєрідне поняття виклику в суд можна знайти вже в Руській Правді. Із Руської Правди вбачається, що виклик в суд винного здійснювався як позивачем, так і децьким (спеціально уповноваженим органом). Виклик здійснювався зазвичай позивачем без посередництва судових органів. Позивач звертався до допомоги децьких лише тоді, коли відповідач категорично відмовлявся з’являтися в суд¹³. У випадку виникнення спору позивач не мав права вимагати негайної явки відповідача в суд, а зобов’язаний був надати йому для цього п’ятиденний строк. Разом з тим, закон вимагав, щоби відповідач надав поруку в тому, що він вчасно з’явиться в суд. Це правило дозволяє зробити висновок, що вже в той час законодавець переслідував дві головні мети – необмеження прав відповідача та забезпечення його явки в суд. Дані завдання ставилися перед інститутом заочного рішення і в більш пізніх правових актах¹⁴. Однак Руська Правда практично не торкається питання ухвалення судових рішень. Тому чітко визначити, як відбувався розгляд справи при неявці відповідача, важко.

Аналіз юридичної літератури свідчить, що на Русі досить довгий час зберігалася система трьохкратних викликів в суд і навіть після третього виклику давався ще деякий час на очікування (Уставні грамоти Русі ХV–XVI століть, Судебники 1497 та 1550 рр.). У випадку неявки відповідача в судове засідання у визначений строк позивачу видавалася “безсудна грамота”, яка виступала правовим документом, що підтверджував правомірність вимог позивача щодо відповідача, що не з’явився в судове засідання; таким чином, позивач вигравав справу лише тому, що відповідач не з’являвся за викликом суду в судове засідання¹⁵.

У період польсько-литовського панування в Україні питання виклику відповідача в суд та наслідки його неявки були врегульовані більш детально. Так, за першим Литовським Статутом (1529 р.) позивач викликав відповідача сам при свідках. Хто не з’являвся в суд після двох викликів, того позивач міг “оскаржити” суддям, які надсилали виклик децьким разом зі свідками. Якщо відповідач не з’являвся в суд і після виклику децького, то позивачу давалося “ув’язання” (грабіж) у майно відповідача: останній засуджувався за одним лише звинуваченням позивача¹⁶. Другим Литовським Статутом (1566 р.) збережено правила про триразовий виклик відповідача в суд, після чого допускалося ухвалення рішення заочно; окрім того, у випадку неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф¹⁷. За Литовськими Статутами, на відміну від процесу кримінального, в цивільних справах, відповідач, який не з’являвся в суд за викликом, не звинувачувався автоматично, для цього потрібні були докази¹⁸. Якщо ж в судове засідання не з’являвся сам позивач або його представник і не було обґрунтовано причини їх відсутності, то відповідач міг подати протест і викликати позивача в суд для стягнення з нього збитків за весь час очікування. Однак за позивачем зберігалося право вдруге звернутися з позовом до відповідача. Якщо і вдруге позивач не з’являвся на суд і не пояснив своєї неявки, його позов залишався без розгляду, а з відповідача знімалася вина. Коли ж позивач свою відсутність обґрунтовував поважними причинами і суд приймав їх до уваги, справа розглядалась. Повторна неявка в суд позивача без поважних причин зобов’язувала його покрити витрати відповідачеві. Позивача, який залишив зал судового засідання, суд міг примусити закінчити справу¹⁹.

Різні правові норми, які діяли в Україні, часто суперечили одна одній. Норми місцевого українського звичаєвого права могли суперечити нормам Литовського статуту, а ті – магдебурзькому праву. Це, в свою чергу, давало судовим органам України можливість по одних і тих же справах ухвалювати різні рішення. Однією з причин зловживань в судових органах України центральний уряд вважав відсутність єдиного кодексу українського права. У зв’язку з цим 28 серпня 1728 року був виданий указ про скликання кодифікаційної комісії, яка повинна була скласти звід законів і подати його на затвердження імператору. Доручену справу комісія довела до кінця тільки в 1743 році. В українському процесі, який був детально регламентований “Правами, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., досить чітко проводилась різниця між процесом у т.зв. розправочних і кримінальних справах²⁰. Що ж стосується процедури судових викликів, то за “Правами, за якими судиться малоросійський народ” у цивільних позовах після подання до суду потерпілим скарги до відповідача посилали спеціальну особу, а у віддалені місця – виклик до суду здійснювався в письмовій формі²¹. “Права, за якими судиться малоросійський народ” досить детально регулювали також питання наслідків неявки відповідача без поважних причин в судове засідання. Зокрема, главою 8 (арт.6) “Прав...” допускалося в таких випадках накладення на відповідача штрафу за неявку (по гривні в день) та звинувачення його на основі одних лише доводів позивача²². І хоча “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. формально не діяли в Україні, вони не були затверджені у формі закону, дослідження цієї пам’ятки видається важливим, оскільки це була кодифікація існуючого права, яке фактично застосовувалося в судах.

Довгий час в законодавстві України не простежувалося чіткого поділу між кримінальними та цивільними справами. У самостійні галузі кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право виділила судова реформа 1864 року²³. В літературі справедливо зазначають, що затвердження 20 листопада 1864 року Статутів цивільного та кримінального судочинства цілком обґрунтовано вважається початком великої епохи судової реформи в Росії (складовою частиною якої була Україна), з якою пов’язують перетворення старої судової системи з її тяганиною та канцелярською таємницею в систему судів гласних, швидких, рівних для всіх та справедливих²⁴. Саме Статутом цивільного судочинства 1864 року вперше в українське законодавство вводиться інститут заочного провадження, який має багато спільного із сучасною моделлю заочного розгляду справи в цивільному процесі.

В тій частині України, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття), з 1898 року був введений в дію Цивільний процесуальний кодекс, затверджений 1895 року за проектом відомого процесуаліста Кляйна²⁵ (австрійський Статут цивільного судочинства), в якому також була передбачена можливість ухвалення заочного рішення по справі. Правила про заочне рішення в австрійському Статуті цивільного судочинства були подібними, за окремими винятками, до аналогічних положень російського Статуту цивільного судочинства²⁶.

Основною метою введення інституту заочного розгляду справи в цивільний процес стало усунення причин, що сприяли затягуванню розгляду справи. Укладачі Статуту цивільного судочинства вважали, що заочні рішення складають необхідне доповнення закону про виклики. Право суду, у випадку неявки відповідача або неподання у встановлений строк відповіді, ухвалити проти нього заочне рішення, є кінцевим засобом припинення зловживань відповідача, що переховується від позивача, і примушування його до явки в суд. Однак, надаючи таке право суду, не слід забувати, що неявка відповідача, а відповідно, і заочне рішення можуть бути наслідками зловживань зі сторони позивача, якщо останній навмисно приховує місце проживання відповідача для того лише, аби скористатися його незнанням про порушену справу. Щоби попередити можливі випадки таких зловживань, встановлені чіткі правила про порядок видачі повістки про виклик або самому відповідачеві, або ж іншій особі, коли відповідача не виявлено у вказаному позивачем місці проживання²⁷.

Хоча заочне провадження в наш цивільний процес було введено за зразком французького цивільного процесу²⁸, на відміну від останнього, де заочне рішення ухвалювалося без розгляду доказів, як російський Статут цивільного судочинства 1864 року, так і австрійський Статут цивільного судочинства 1895 року стояли на зовсім інших позиціях. Саме тому не можна вважати заочний розгляд справи спрощеною процедурою цивільного процесу. Порядок заочного розгляду підпорядковується загальним правилам судового розгляду, однак характеризується певними особливостями. Варто погодитися, що встановлення особливих правил для заочного провадження пояснюється необхідністю охорони інтересів відповідача, який в тих випадках, коли судова повістка вручена не йому особисто або коли він викликався через публікацію в пресі, може і не знати про пред’явлені до нього вимоги, а про судове рішення може довідатися вже в процесі його виконання²⁹.

Аналіз юридичної літератури приводить до висновку, що історично передумовою виникнення та розвитку інституту заочного розгляду цивільних справ можна вважати зміну цивільної процесуальної форми. Так, аналізуючи суть та значення заочного рішення, відомий процесуаліст XІХ століття проф. К. Малишев вказує, що в історії заочних рішень важливу роль повинна відігравати форма процесу. Заочні рішення розвиваються історично в ті часи і в тих країнах, в яких панує усна форма процесу. І, навпаки, зауважує автор, де переважає письмове судочинство, заочні рішення мають мало оригінальних особливостей, а підходять під загальне вчення про пропуск строків або про процесуальні порушення сторін. К. Малишев звертає також увагу і на те, що усний процес базується на тій думці, що словесне змагання сторін необхідне для роз’яснення суті справи судові, що, не заслухавши усних пояснень і посилаючись на канцелярські акти, суд легко може ухвалити неправильне рішення. Саме тому там, де в основу судочинства покладена засада усності, закон допускає особливо легкий спосіб оскарження заочних рішень (шляхом подачі відзиву на заочне рішення), який він називає характерною особливістю заочного провадження при усному процесі³⁰.

Сучасна модель заочного провадження частково відтворює положення Статутів цивільного судочинства 1864 та 1895 років. Тому розглянемо детальніше передбачені ними умови заочного розгляду справи, підстави та наслідки ухвалення заочного рішення.

Відповідно до ст.718 Статуту цивільного судочинства 1864 року у випадку неявки відповідача в засідання, призначене для розгляду справи та словесних змагань, позивач може просити суд про допуск його до дачі усних пояснень та ухвалення заочного рішення. Разом з тим, не могло вважатися заочним рішення, ухвалене у відсутності відповідача, який просив про розгляд справи у його відсутності. Таким чином, заочним вважалося рішення, ухвалене у відсутності відповідача. Відсутність позивача мала наслідком зупинення провадження по справі, що не позбавляло його права відновити справу подачею нової позовної заяви. На відміну від цього, австрійський Статут цивільного судочинства 1895 року допускав можливість ухвалення заочного рішення як у випадку неявки відповідача, так і позивача (ст.396)³¹. Обов’язковою умовою заочного розгляду справи було належне повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи. Тому обидва статути детально регламентували порядок судових викликів та повідомлень. Заочне рішення ухвалювалося на прохання позивача, який міг заявити його усно в судовому засіданні або письмово у клопотанні про вирішення справи у його відсутності.

Відповідачеві, що не з’явився в судове засідання, надавалося право подати проти заочного рішення відзив у суд, який його ухвалив. Відзив повинен був містити прохання про визнання заочного рішення недійсним і заперечення проти позовних вимог. Після прийняття відзиву призначалося судове засідання для повторного розгляду справи. Буквальне тлумачення положень Статуту цивільного судочинства 1864 року (ст.731) дозволяє зробити висновок, що суд, який розглядав справу після подачі відзиву, у будь-якому випадку зобов’язаний був ухвалити нове рішення по справі, навіть якщо таке рішення повністю узгоджувалося з попереднім, заочним рішенням. З ухваленням нового рішення попереднє рішення втрачало силу. Разом з тим, слід звернути увагу на те, що з прийняттям нового рішення по справі втрачало силу рішення, а не саме провадження по справі: всі процесуальні дії, вчинені до моменту ухвалення заочного рішення (допит свідків, експертиза тощо), не знищувалися, а залишалися в силі; однак судове дослідження обставин справи могло доповнюватися розглядом нових доводів та доказів відповідача³².

З метою недопущення зловживань зі сторони відповідача та умисного затягування процесу передбачалося, що якщо відповідач повторно не з’явиться в суд, то ухвалюється друге заочне рішення, яке, однак, вже не підлягає відзиву, а може бути оскаржене лише в апеляційному порядку. Статут цивільного судочинства 1864 року допускав також оскарження заочного рішення шляхом подачі апеляційної скарги. Такий підхід законодавця пояснювався необхідністю захисту відповідача від ухвалення заочних рішень без його відома³³. Оскільки за Статутом цивільного судочинства 1864 року заочне рішення могло бути ухвалене лише проти відповідача, то і право відзиву належало лише йому. Позивач, незадоволений заочним рішенням, – а така ситуація можлива, оскільки позивачеві присуджувалося те, що ним доведене, – міг подати лише апеляцію. Процесуальні законодавства інших держав того часу, наприклад, прусський, женевський, ганноверзький та німецький статути цивільного судочинства, не надавали відповідачу два способи оскарження заочних рішень³⁴. Аналогічної позиції притримувалися і розробники австрійського Статуту цивільного судочинства 1895 року. Зокрема, як зазначає А.Менциньский, на рішення, ухвалене проти відсутньої сторони, не було апеляції від часів Юстиніана, звідки і вийшло правило “contumax non appellat” – “заочне рішення апеляції не підлягає”. Цей припис збережений і в пізніших процесуальних законодавствах. Однак від нього можна було відступити, коли відповідач міг вказати, що в його діях не було непослуху правного та на цій підставі він несправедливо засуджений. У такому випадку заочне рішення підлягало касації. Тому перед ухваленням заочного рішення суддя мав підтвердити належне повідомлення про судовий розгляд тієї сторони, проти якої ухвалювалося заочне рішення³⁵.

Інтереси відповідача в заочному провадженні додатково захищалися ще в такий спосіб: заочне рішення, про виконання якого позивач не просив протягом трьох років, втрачало будь-яку силу і все заочне провадження вважалося таким, що не переривало земської давності. Однак позивач не втрачав в такому випадку права відновити справу поданням нової позовної заяви.

Як буде проаналізовано в ході даного дослідження, окремі положення статутів цивільного судочинства 1864 та 1895 років зберегли свою актуальність і дотепер. Тому можна використати досвід законодавчого регулювання інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі при внесенні пропозицій щодо удосконалення чинного ЦПК України. Зокрема, в аспекті права позивача та відповідача на заочний розгляд справи, конкуренції способів перегляду заочного рішення, більш коректного формулювання окремих законодавчих конструкцій.

Аналіз норм процесуального законодавства, що діяло на території України в ХІХ столітті, показує, що детальна регламентація заочного провадження в цивільному процесі починається саме з цього періоду, після прийняття відповідних статутів цивільного судочинства, що знаменувало собою т.зв. революцію в цивільному процесуальному праві. Виникнення сучасного цивільного процесу в Україні справедливо пов’язують з судовою реформою в Росії 1864 року³⁶ (очевидно, тут слід мати на увазі і судову реформу в Австрії 1895 року).

Наступним етапом розвитку інституту заочного рішення в цивільному процесі України можна вважати судову реформу 1922 року. Нові форми відносин, які утворилися в процесі революції 1917 року, і проведення у життя нової економічної політики як в РРСФР, так і в УРСР та інших радянських республіках, вимагали дальшого зміцнення революційної законності. Необхідно було введення твердих правових норм і гарантій захисту особистих і майнових прав громадян. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет 14 вересня 1921 року прийняв постанову про зміцнення і підняття авторитету органів юстиції. Цивільно-процесуальний кодекс у 1922 році виданий не був, і тому ВУЦВК було затверджено тимчасові правила підсудності цивільних справ судовим органам УРСР, а Наркомюст видав тимчасову інструкцію “Про основні норми цивільного процесу”. ЦПК УРСР був виданий і запроваджений в життя в 1924 році³⁷.

ЦПК РРСФР 1923 року відмовився від застосування такого інституту цивільного процесу, як заочне рішення. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РРСФР це пояснювалося тим, що після того, як волею сторони перебіг справи отримав свій початок, вона могла бути зупинена лише остаточною відмовою від позову, проста неявка в судове засідання не зупиняла розгляду справи та не створювала будь-яких особливих прав для відсутньої сторони. Будь-яких заочних рішень з особливими наслідками проект не передбачав³⁸.

Радянські вчені, коментуючи відсутність у ЦПК РРСФР заочного рішення, наголошували на тому, що у відповідача при ухваленні заочного рішення було більше гарантій, ніж у позивача, що проти нього не буде ухвалено неправильного рішення та з нього присудять лише те, що дійсно підтверджено доказами позивача, чим відповідач ставився у привілейоване становище³⁹.

Натомість, ЦПК УРСР 1924 року допускав ухвалення заочного рішення у відсутності як відповідача, так і позивача. Рішення, ухвалені у відсутності однієї або обох сторін, в літературі того часу називали “позавічними вироками”. Порядок ухвалення заочних рішень за ЦПК УРСР 1924 року підлягав правилам, встановленим для звичайних рішень. І при заочному судочинстві обов’язком суду було зібрати та оцінити всі докази у справі, навести потрібні правові підстави, скласти рішення за встановленою формою та оголосити його в судовому засіданні. Розглядаючи справу заочно, суд не заслуховував пояснень однієї, а іноді й обох сторін. Самі вимоги та заперечення сторін за такого судочинства суд з’ясовував тільки на підставі письмових матеріалів справи, тобто позовної заяви та пояснень відповідача, якщо вони були подані. Єдиним об’єктом дослідження для суду, щоб вичерпно та правильно розв’язати спір, були тільки ті докази, які суд перевіряє заочно. Рішення суду при заочному розгляді справи так само, як і звичайне судове рішення, повинно відповідати дійсним взаємовідносинам сторін. Відсутня сторона при заочному провадженні повинна бути певна, що її інтереси охороняються судом⁴⁰.

Заочне провадження проіснувало в Україні до 1 грудня 1929 року, коли постановою ВУЦВК від 5 листопада 1929 року був введений в дію новий ЦПК УРСР. В значній мірі цьому сприяло законодавство РРСФР, в якому при прийнятті ЦПК 1923 року заочного провадження вже не містилося. Законодавець відмовився від цього процесуального інституту, головним чином, через нові підходи до принципу об’єктивної істини, встановлення якої вважалося неможливим без участі у справі однієї із сторін спору.

Подальша широкомасштабна кодифікація процесуального законодавства на довгий час викреслила розглядуваний інститут з українського цивільного процесу. ЦПК 1963 року передбачав можливість розгляду справи у відсутності відповідача у випадку його неявки, однак ухвалене при цьому рішення не вважалося заочним, та й сама процедура такого розгляду нічим не відрізнялася від звичайного розгляду цивільних справ. Спроба відновити інститут заочного розгляду справи в цивільному процесі України вчинена лише у 2004 році при прийнятті нового Цивільного процесуального кодексу України⁴¹. Саме у зв’язку з очевидною необхідністю відродження в українському цивільному процесі інституту заочного розгляду справи та заочного рішення до ЦПК України, прийнятого 18 березня 2004 року, до розділу ІІІ “Позовне провадження” включена глава 8 “Заочний розгляд справи”, яка закріплює порядок і умови заочного провадження в цивільному процесі України. Відповідно до ст.224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Правові передумови введення в український цивільний процес заочного розгляду справи містяться насамперед в Основному Законі держави. Зокрема, норми Конституції України гарантують кожному судовий захист його прав та свобод, а це означає, що будь-яка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутися в суд за захистом порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Нікому не може бути відмовлено у розгляді по суті пред’явленого ним позову. Це право гарантоване в тому числі і встановленою законом цивільною процесуальною формою розгляду та вирішення спорів. Якщо ж розгляд справи буде неодноразово відкладатися у зв’язку з неявкою відповідача в судове засідання, то право позивача на судовий захист може виявитися нереалізованим. На мою думку, заочне рішення має стати інститутом, який зможе забезпечити швидкість та ефективність судового розгляду цивільних справ, в певній мірі спростить цивільне судочинство, сприятиме підвищенню відповідальності сторін за свої дії та попередженню тяганини й зловживань зі сторони відповідача.

Стан наукових досліджень заочного розгляду справи в цивільному процесі тісно пов’язаний із еволюцією цього процесуального інституту.

Проблеми ухвалення заочного рішення посідали значне місце в цивільно-процесуальній доктрині ХІХ століття і були глибоко розроблені в працях відомих процесуалістів, які досліджували відповідні положення про заочне провадження російського Статуту цивільного судочинства 1864 року, – К. Анненкова⁴², Є.В. Васьковського⁴³, Г. Вербловського⁴⁴, В.Л. Ісаченка⁴⁵, К. Малишева⁴⁶, П. Муллова⁴⁷, Є.А. Нєфєдьєва⁴⁸, А.М. Румянцева⁴⁹, М. Шимановського⁵⁰, Т.М. Яблочкова⁵¹ та ін. Не можна не відзначити і дослідження процедури заочного розгляду справи за австрійським Статутом цивільного судочинства 1895 року В. Годлевського⁵², А. Менцинського⁵³, Н.А. Тура⁵⁴. У радянський період в науці цивільного процесуального права аналіз даного інституту практично відсутній, оскільки і цивільно-процесуальне законодавство цього періоду не передбачало заочного розгляду цивільних справ. Єдині дослідження цього часу – це окремі коментарі положень ЦПК УРСР 1924 року щодо заочного розгляду справи А.В. Бугаєвського⁵⁵, Л.С. Дубінського⁵⁶, А. Прушицького⁵⁷, А.С. Ратнера⁵⁸. В сучасний період дослідження проблем заочного провадження та заочного рішення можна знайти, наприклад, в російській науці цивільного процесуального права, зокрема, у працях В.Н. Аргунова⁵⁹, В.М. Жуйкова⁶⁰, Т.Л. Курас⁶¹, І.В. Уткіної⁶², І.І. Черних⁶³ та ін.

Зараз праць, присвячених вивченню питань заочного розгляду справи та заочного рішення в цивільному судочинстві України, є небагато. Зокрема, окремі аспекти запровадження заочного розгляду цивільних справ аналізували Я.П. Зейкан⁶⁴, С.М. Коссак⁶⁵, Д.Д. Луспеник⁶⁶, П.І. Шевчук⁶⁷, О. Штефан⁶⁸, С.Я. Фурса та С.В. Щербак⁶⁹. Разом з тим, можна констатувати, що спеціальному цивільно-процесуальному дослідженню в Україні заочне провадження майже не піддавалося.

У зв’язку з тим, що ЦПК України містить окремий розділ, присвячений заочному розгляду справи, це питання розглядається у науково-практичних коментарях. Однак автори коментарів до нового ЦПК України зазначені питання аналізують досить загально, здебільшого просто констатують передбачену ЦПК процедуру заочного провадження та ухвалення заочного рішення, не вдаючись до аналізу дискусійних питань та залишаючи поза увагою вирішення законодавчих прогалин у регулюванні нового процесуального інституту. Наявність багатьох коментарів до ЦПК України, з одного боку, є позитивним явищем, оскільки вони взаємодоповнюють один одного і містять різні точки зору щодо розуміння тих чи інших інститутів цивільного процесу, в тому числі і застосування заочної процедури. Однак, з іншого, – це створює труднощі, коли по-різному тлумачаться одні і ті ж положення ЦПК України щодо заочного розгляду справи, а також, коли питання, щодо яких не існує однозначного розуміння, не висвітлюються взагалі. В той же час відсутні будь-які рекомендації Верховного Суду України щодо розглядуваного питання, за винятком здійсненого наприкінці 2007 року узагальнення практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень⁷⁰, в яких однак зустрічаються суперечливі висновки.

Чи не єдиним питанням, стосовно якого досягнута єдність думок серед сучасних українських процесуалістів, є переконання в необхідності запровадження цього інституту. Тому спроби законодавця відродити заочний розгляд цивільних справ в українському цивільному процесі є схвальними, однак в законодавчому регулюванні нового процесуального інституту є багато суперечностей та недоліків, невирішеними залишилося багато питань. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що певні аспекти застосування заочного розгляду справи в цивільному судочинстві є загальновизнаними, інші ж є предметом гострих суперечок, треті є предметом розгляду тільки окремих авторів, а четвертим не приділяється увага взагалі. Саме тому необхідно провести теоретичний аналіз інституту заочного розгляду справи в цивільному судочинстві та проаналізувати окремі проблемні питання, пов’язані із розглядом цивільних справ в заочному провадженні.