Матеріали для підготовки лекції та семінарського заняття

з дисципліни «Міжнародні відносини та світова політика»

на тему «Нові параметри безпеки і роззброєння у постконфронтаційний період»

Викл.: доц. Стародуб Т.С.

Питання 1. Сучасні завдання нерозповсюдження ядерної зброї. Приклад України.

1.1. Особливості сучасної політичної ситуації у сфері ядерного роззброєння і нерозповсюдження

Останні роки відношення між ядерними та неядерними країнами в питаннях виконання ДНЯЗ були достатньо напруженими. Основною причиною цього є недоліки самого договору, який по своїй суті є дискримінаційним, оскільки надає право володіти атомною зброєю виключно країнам, що провели ядерні випробування раніше 1968 р. Тобто провідні країни світу, які у середині минулого століття завдяки своїй технологічній перевазі першими оволоділи атомною енергією, фактично заборонили іншим країнам проводити дослідження у галузі військового атому, запропонувавши в обмін на це технологічну допомогу щодо мирного використання атомної енергії та власні обіцянки щодо ядерного роззброєння „в найближчі часи”. Ця система досить належно функціонувала до 90-их років, коли ці протиріччя вперше поставили механізм функціонування ДНЯЗ під сумнів. Розпад СРСР та Варшавського договору, таємні військові ядерні дослідження Іраку, ядерні випробування Індії та Пакистану потребували внесення суттєвих корегувань у систему стримування ядерного нерозповсюдження. Відповідні зміни були зроблені на п’ятій (1995 р.) та шостій (2000 р.) Оглядових конференціях, завдяки чому на початку XXI століття ДНЯЗ знову функціонував належним чином.

Проте останні дев’ять років регрес на цьому напрямі став критичним. Пов’язано це було насамперед з діями провідної країни світу – США, яка проводила політику, спрямовану на різке зміцнення свого військового потенціалу за рахунок ефективного використання власної технологічної переваги. Міжнародні угоди в галузі роззброєння, які перешкоджали цьому, США  або  ігнорували,  або  денонсували  (на кшталт,   Договору   по   ПРО). В таких умовах, за відсутності жодної нової угоди між ядерними країнами щодо скорочення озброєнь, при повній байдужості Адміністрації США на цьому напрямі та неспроможності світової спільноти ефективно вплинути на ядерні програми Ірану та Північної Кореї Оглядова конференція 2005 року закінчилась гучним провалом, коли її учасники навіть не змогли узгодити підсумкову резолюцію.

Останні військові проекти Адміністрації Дж. Буша, насамперед плани щодо розміщення елементів американської стратегічної ПРО в Європі, настільки суттєво погіршили американо-російські відносини, що укладання нових угод щодо ядерного роззброєння стало практично неможливим.

Президент Барак Обама у квітні 2009 р. у Празі проголосив про нові пріоритети Америки в цій галузі і запевнив світ у прагненні США побудувати світ без ядерної зброї. Практична реалізація нової політики призвела до суттєвого корегування програми Євро-ПРО та зближення з Росією. Як наслідок, були створені передумови для розблокування стагнації в галузі ядерного роззброєння. Заради успішного проведення Оглядової конференції США та РФ напередодні зробили наступні важливі кроки:

• у стислі терміни було розроблено та 8 квітня 2010 р. у Празі підписано новий Договір СНО-3[1] замість СНО-1, термін дії якого сплинув 5 грудня 2009 р. – впевнено можна стверджувати, що за інших умов узгодження положень цього документа тривало б ще впродовж значного часу. За думкою російських експертів, „уся ця поспішність з новим Договором по СНО була пов’язана з бажанням РФ і США зміцнити режим ядерного нерозповсюдження напередодні Оглядової конференції”[2];

• 7 квітня 2010 р. США прийняли нову ядерну доктрину (Nuclear Posture Review Report), згідно з якою США зобов’язуються не використати ядерну зброю і не погрожувати її застосуванням державам, які не володіють ядерною зброєю і які виконують всі вимоги ДНЯЗ[3];

• 4 травня 2010 р. США вперше з 1961 року оприлюднили дані щодо власного ядерного арсеналу[4];

• 26 травня Великобританія оприлюднила аналогічні дані[5];

• 27 травня США презентували нову „Стратегію національної безпеки США”, у якій, зокрема, зроблено акцент на пріоритетності ядерного нерозповсюдження та роззброєння;

• США задекларували намагання як скоріше вирішити найпринциповіше питання – ратифікацію Договору про заборону ядерних випробувань.

Крім того, саме в цей час повинно було вирішуватись питання відносно санкцій РБ ООН проти Ірану із-за підозр світової спільноти щодо таємної ядерної програми цієї країни – питання, яке юридично відноситься як раз до тематики ДНЯЗ.

В таких умовах успішність проведення восьмої Оглядової конференції була дуже принциповим питанням для США, оскільки ДНЯЗ, по перше, є найбільш фундаментальною угодою в галузі ядерного роззброєння, по-друге, представництво країн в ДНЯЗ є найбільшим за усі інші договори (190 країн), і, по-третє, провал конференції завдав би збитку репутації як політики демократичної Адміністрації, так і власне Президента Обами. 

Основні підсумки восьмої Оглядової конференції з виконання ДНЯЗ, яка відбулась в травні 2010 р. у Вашингтоні.

Головним позитивом є сам факт прийняття заключної декларації. Оскільки рішення на конференції приймаються консенсусом, то об’єднати думку 172 країн в єдиний документ було дуже непростою справою. За свідченням міністрів закордонних справ Німеччини та Японії „учасники були під шаленим тиском, проте завдяки атмосфері співробітництва та гнучкості позицій делегатів Конференція виправдала надії”[6].

Офіційно на оглядових конференціях розглядається стан виконання всіх статей ДНЯЗ, проте головними традиційно є декілька найбільш болючих питань, які всі роки є предметом суперечки та конфронтації різних груп інтересів.

1. Ядерне нерозповсюдження – на найближчу перспективу першочерговими повинні стати такі заходи:

– набуття чинності Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ)[7] – ключової ланки між вертикальним і горизонтальним ядерним роззброєнням (насамперед його ратифікація США та Китаєм);

– укладання Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються для ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв (FMCT/ДЗВРМ), поступове залучення до нього насамперед неофіційних ядерних країн. 

2.  Укріплення контрольної діяльності МАГАТЕ – підвищення дієвості та ефективності системи гарантій цієї організації на основі Додаткового протоколу від 15 травня 1997 року. Для належного функціонування системи контролю необхідно:

– вимагати від усіх держав, які здійснюють будь-яку ядерну діяльність приєднатись до Угоди про всеосяжні гарантії, до зміненого протоколу щодо малих кількостей та до Додаткового протоколу[8];

– ухвалити групою ядерних постачальників загальне правило, за яким приєднання до Додаткового протоколу має стати обов’язковою вимогою для експортного постачання ядерних матеріалів, обладнання та технологій;

– суттєво зміцнити науково-технічну та фінансову бази гарантійної діяльності агенції.

3.  Розроблення більш жорсткого механізму виходу з ДНЯЗ – на Конференції розглядався робочий документ з цього питання, підготовлений Україною та РФ. Його основою є такі  положення:

– заява держави щодо виходу з Договору повинна стати приводом для негайних та інтенсивних перевірок з боку МАГАТЕ з метою виявлення можливих порушень ДНЯЗ або Угоди про всеосяжні гарантії, скликання позачергової конференції країн-учасниць для розгляду мотивів такого рішення. У разі визнання невідповідності цього мотивування Статті X ДНЯЗ або неможливості вирішити проблему без виходу з Договору – терміновий розгляд цього питання РБ ООН;

– всі матеріали та технології, які були у країни на момент виходу із ДНЯЗ, незалежно від їх походження, мають бути використані лише в мирних цілях і залишатися під гарантіями МАГАТЕ або повернуті країні-постачальнику.

4.  Зміцнення системи експортного контролю – насамперед ефективне використання резолюції ООН № 1540 від 28 квітня 2004 року, згідно з якою всі країни беруть на себе зобов’язання утримуватися від надання будь-якої підтримки недержавним суб’єктам, які мають намір розробити, придбати, виготовити, отримати, перевезти, передати або застосувати ядерну, хімічну або біологічну зброю та засоби її доставки. Особливістю документа є те, що його положення детально окреслюють низку конкретних заходів, які мають бути реалізовані на національному рівні з метою досягнення цілей резолюції.

У відповідності з існуючими внутрішньодержавними процедурами країни зобов’язані забезпечити ухвалення та дотримання ефективних законодавчих актів, що забороняють будь-якому недержавному суб’єктові здійснювати перелічені вище дії щодо ЗМУ, зокрема в терористичних цілях, а також спроби таких дій, участь у них як спільника, сприяння їм або їх фінансування.

Окрім заходів нормативного характеру, країни мають забезпечити запровадження внутрішнього контролю для попередження розповсюдження ЗМУ та засобів її доставки, в тому числі ефективного контролю за матеріалами, необхідними для виробництва ЗМУ.

5. Ядерне роззброєння – формально здійснюється згідно зі статею VI ДНЯЗ, проте оскільки в цій статті міститься лише декларація і відсутні конкретні терміни, її виконання фактично залежить від доброї волі ядерних країн. Питання є принциповим, оскільки відсутність прогресу у власному роззброєнні ядерних країн підриває саму концепцію ДНЯЗ: ядерні країни повинні власним прикладом показувати, що у сучасних умовах роль ядерної зброї в цивільній та військовій політиці сучасних країн світу повинна постійно знижуватись, що володіння ядерною зброєю не дає країні-власниці абсолютної безпеки, а, навпаки, може створити ілюзію безпеки. Що без’ядерний шлях у сучасних умовах є більш корисним як з економічної, так і військової точки зору. Саме суперечка в цьому питанні була основною причиною провалу Конференції-2005.

В цьому році, з урахуванням укладеного напередодні Договору СНО-3, ядерним країнам було чим „звітувати” щодо своїх зобов’язань із ядерного роззброєння. Незважаючи на тривалу дискусію навколо Договору СНО-3, протиріччя під час обговорення цього документа в парламентах США та РФ і висновки експертів, що реальне скорочення складе лише близько 10 відсотків[9], сам факт прийняття такої угоди є позитивним чинником.

6.  Право неядерних країн на мирне використання атомної енергії – сучасна проблема в цьому питанні полягає в тому, що після прикладу Індії, Пакистану та КНДР провідні ядерні країни дуже прискіпливо оцінюють мирні ядерні програми „граничних” країн з перевагою запобіганню оволодіння ними атомною енергією на найраніших етапах. Фактично йдеться про намагання створити у світі такі умови, коли б країни не намагалися навіть досягти статусу „граничних”, умови, які б безумовно доводили переваги недоцільності надмірного розвитку власної атомної діяльності. Як засіб заохочення та підтримки неядерних держав зараз в якості пріоритетного розглядається шлях розвитку проектів щодо гарантованого постачання ядерного палива, створення багатосторонніх центрів ядерно-паливного циклу, залучення неядерних країн до програм безпечних мирних атомних технологій і матеріалів наступного покоління.

7.  Іранська атомна програма – ця проблема активно обговорювалась, зокрема у виступі Держсекретаря Клінтон на відкритті конференції та заключній заяві США. Було підкреслено, що Іран є єдиною країною із присутніх, яку Рада керівників МАГАТЕ зазначила як таку, що „не виконує власних зобов’язань із ядерних гарантій” і яка „нічого не зробила для зміцнення довіри міжнародної спільноти своїми діями на цій оглядовій конференції”[10]. Проте в заключному документі іранська проблема взагалі не згадується, насамперед через небажання зриву прийняття цього документа та через фактичне узгодження на цей час РБ ООН нових санкцій проти Ірану[11].

8.  Питання відносно неофіційних ядерних країн – Конференція в черговий раз закликала приєднатись по ДНЯЗ Індію, Пакистан та Ізраїль в якості держав, які не володіють ядерною зброєю і поставити всі свої ядерні об’єкти під всеосяжні гарантії МАГАТЕ негайно і без всяких умов. Сучасна особливість цього питання полягає в тому, що США більш не вважають необхідним закликати всі країни світу приєднатись до ДНЯЗ[12]. Наприклад, Індія, яка не є учасницею ДНЯЗ, зараз фактично має всі можливості із атомного співробітництва зі світом на рівні інших країн-офіційних учасниць ДНЯЗ. Завдяки „ядерній угоді” між Індією та США 2008 року індійська сторона отримала можливість закуповувати ядерні матеріали та технології, які до цього часу були їй заборонені як країні-неучасниці ДНЯЗ. Заради цього Індія погодилась розділити власну ядерну програму на цивільну та військову і підпорядкувати першу гарантіям МАГАТЕ. Після цього під тиском США та значного впливу самої Індії ядерна угода була схвалена Групою ядерних постачальників[13].

Пакистан вже тривалий час намагається отримати подібний Індії статус, проте поки що неспроможний це зробити через підозри світу в неналежному контролі над атомними технологіями. Проте позитивне вирішення цього питання скоріше за все є лише справою часу завдяки „індійському прецеденту” та активному ядерному співробітництву Пакистану з Китаєм[14].

Окремою є  ситуація з ядерним статусом Ізраїлю. Незважаючи на свій неофіційний ядерний статус він проводить „політику мовчання” – жодного разу не коментував власні ядерні розробки і не робив офіційних заяв з цього приводу. Користуючись статусом привілейованого партнера США і перебуваючи під американською опікою Ізраїль всі роки фактично ігнорує всі вимоги світової спільноти і резолюції всіх Оглядових конференцій. Цей факт є причиною постійного конфлікту Близькосхідних країн зі США, які звинувачують Америку у подвійних стандартах. Під тиском арабських країн і Туреччини вперше за 20 років питання щодо військової ядерної програми Ізраїлю було внесено на травневу сесію Ради керівників МАГАТЕ. За підсумками дискусії Рух неприєднання (118 країн) та Ліга арабських країн в жорсткій формі запропонували Генеральному директору МАГАТЕ Юкіо Аматі підготувати доповідь стосовно ядерної зброї Ізраїлю. Напередодні відкриття Оглядової конференції Юкіо Аматі надіслав головам МЗС всіх країн-учасниць МАГАТЕ листи з закликом чинити тиск на Ізраїль і вимусити його приєднатись до ДНЯЗ (що пізніше було підтримано під час конференції). При підготовці заключного документа Конференції США спочатку відмовлялись навіть згадувати Ізраїль поряд з Індією та Пакистаном, проте не витримали тиску і погодились на формулювання „важливості приєднання Ізраїлю до ДНЯЗ”. Була такою підтверджена важливість прийнятої ще в 1995 р. і підтвердженої у 2000 р. резолюції по Близькому Сходу, в якій було заявлено про необхідність створення там зони, вільної від ядерної зброї та інших видів зброї масового ураження. Значним прогресом на цьому напрямі є офіційне доручення конференції Генеральному секретареві ООН та трійці держав-депозитарів ДНЯЗ (одночасно і авторів резолюції 1995 р. по Близькому Сходу), провести в 2012 році окрему Конференцію щодо розгляду цього питання[15].

Ситуація з гарантіями безпеки для України в контексті Оглядової конференції

Питання щодо підтвердження гарантій безпеки Будапештського меморандуму 1994 року було внесене на обговорення експертів і громадськості на початку 2009 року (насамперед, фахівцями НІСД) і набуло найбільшої актуальності саме в цьому році.

Показово відзначити, що на відміну від інших безпекових питань, наприклад вступу України до систем колективної безпеки або позаблокового (нейтрального) статусу, які глибоко поляризували суспільство і відносно яких зараз точиться обговорення, в питанні щодо гарантій безпеки у суспільстві і владі практично існує консенсус, йдеться лише про практичне обговорення засобів і шляхів його реалізації.

Будапештській Меморандум документ, за задумом, мав стати ключовою зв’язуючою ланкою між без’ядерним статусом України (її приєднанням до ДНЯЗ) та зобов’язань з виконання Договору СНО-1 (ліквідація озброєнь). Вважалось, що отримані гарантії безпеки стануть адекватною заміною ядерній зброї. Проте сьогодні, через 15 років, виявляється, що форма гарантій безпеки була обрана далеко не в кращому юридичному форматі.

Будапештський Меморандум підписали лише РФ, США та Великобританія, тоді як Франція і КНР підтвердили ці гарантії в форматі односторонніх заяв, без підписання Меморандуму.

Не була виконана вимога Закону України „Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року” (№ 248/94-ВР від 16.10.1994 р.) де чітко визначено, що обов’язковою умовою набуття ним чинності є „надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно‑правового документа”.

Тобто правова оцінка Меморандуму показує, що він надає виключно політичні гарантії і, по суті, лише підтверджує юридичні гарантії без’ядерним країнам, що містяться у Статуті ООН, Заключному акті ОБСЄ та ДНЯЗ.

В умовах сьогодення у практичній площині єдиним здобутком цього документа вбачається п. 6, який передбачає можливість консультацій стосовно виконання зобов’язань країнами-гарантами.

Варто зауважити, що в 1994 році саме поняття гарантії безпеки (Security Assurances) існувало лише у двох виглядах.

„Позитивні” гарантії, тобто гарантії надання допомоги ядерних країн у зв’язку з агресією проти неядерної країни – існують в формі резолюції 225 (1968) РБ ООН і передбачають „негайну дію РБ ООН, насамперед її постійних членів, відповідно до Уставу ООН”. Тобто ядерні країни не зобов’язуються власноруч безпосереднього втручатися в конфлікт, а лише вживатимуть спільні дії під егідою ООН.

Гарантії безпеки у зв’язку зі створенням зони, вільної від ядерної зброї – це фактично ті ж самі Будапештські гарантії, але в форматі міжнародно-правового документа для країн відповідної без’ядерної зони. Наприклад, для п’яти існуючих у світі без’ядерних зон, які юридично оформлені відповідними договорами, далеко не всі ратифіковані ядерними країнами. Тобто такий формат гарантій (з ратифікацією в парламенті) в міжнародній світовій практиці є суттєво вагоміший, ніж гарантії, надані в форматі односторонніх заяв.

Зобов’язання про гарантії ядерних країн неядерним щодо незастосування проти них ядерної зброї – так звані „негативні” гарантії – були прийняти лише у 1995 році на п’ятій Оглядовій конференції з виконання ДНЯЗ. Вони існують в формі резолюції 984 (1995) РБ ООН і передбачають „незастосування ядерної зброї крім випадків агресії неядерної країни проти ядерної”. Якщо проводити аналогію, можна стверджувати, що гарантії Будапештського меморандуму були прообразом «негативних» гарантій 1995 року.

Тобто „негативні” гарантії, як і гарантії Будапештського Меморандуму, є лише політичними заявами, які, по суті, не накладають на ядерні країни конкретних зобов’язань. Така ситуація є неприйнятною, особливо для держав, які не перебувають „під парасолькою” військово-політичних блоків або систем колективної безпеки, зокрема для країн руху неприєднання та позаблокових країн. Тому вони наполегливо вимагають від ядерного клубу розробити більш конкретні та юридично зобов’язуючі рекомендації відносно гарантій безпеки неядерним країнам.

Проте далі оголошення намірів поки що справа не йде і така ситуація практично не змінюється протягом багатьох років. Прикладом цього є підсумкова Декларація восьмої Оглядової конференції з виконання ДНЯЗ, де з цього приводу, зокрема, зазначено:

– конференція знову підтверджує і визнає, що лише повна ліквідація ядерної зброї є єдиною абсолютною гарантією проти використання або загрози використання ядерної зброї і тому законні інтереси країн, що не володіють ядерною зброєю, полягають в отриманні однозначних та юридично зобов’язуючих гарантій від ядерних держав, які  зміцнювали б режим нерозповсюдження ядерної зброї;

– всі ядерні країни зобов’язуються у повному обсязі виконувати свої існуючі зобов’язання щодо гарантій безпеки;

– заохочується створення зон, вільних від ядерної зброї, на основі добровільних домовленостей між країнами регіону та згідно з керівними принципами Комісії із роззброєння ООН 1999 року. Всім зацікавленим державам рекомендується ратифікувати Угоди про створення зон, вільних від ядерної зброї та відповідні протоколи, а також конструктивно співпрацювати для забезпечення набуття чинності відповідних юридично зобов’язуючих протоколів таких зон, включаючи негативні гарантії безпеки. Зацікавлені держави закликаються до перегляду усіх відповідних застережень.

  Це формулювання практично без змін присутнє і в рішеннях попередніх Оглядових конференцій 1995 та 2000 рр. Тобто нічого принципово нового в питання щодо гарантій минула Конференція не внесла.

З урахуванням наведеного можна стверджувати, що існуючий міжнародний формат гарантій безпеки у сучасних умовах є недостатнім і потребує подальшого розвитку, зокрема у вигляді багатосторонньої міжнародної юридично-зобов’язуючої угоди з такими базовими принципами:

– зобов’язання ядерних держав не використовувати силу проти неядерних країн, утримуватись від політичного та економічного тиску;

– зобов’язання держав щодо обов’язкового надання допомоги країнам, які стали жертвами акту агресії, включаючи відшкодування збитків, які є наслідком агресії.

  Розробка такого документа зараз ведеться в рамках Женевської конференції із роззброєння, проте узгодження цієї угоди є справою далекої перспективи.

Слід відзначити, що напередодні укладення Договору СНО-3 були очікування, що США та РФ підтвердять гарантії безпеки, надані Україні у 1994 році, в тексті самого Договору, особливо в контексті висловлювань міністра закордонних справ РФ С. Лаврова[16]. Проте цього не відбулося, США та РФ обмежились лише спільною що „зафіксовані в Будапештському меморандумі гарантії будуть виконуватись після 4 грудня 2009 року”, Великобританія в окремому листі зазначила, що „згодна з цим”, а Китай підтвердив, що його „принципова позиція відносно незастосування ядерної зброї або загрози її застосування проти неядерних країн та без’ядерних зон розповсюджується на Україну”.

Тому на найближчу перспективу для України слід зосередитись на „юридичному закріпленні гарантій безпеки Будапештського меморандуму”[17]. Це може бути досягнуто через підтвердження країнами-гарантами його чинності та обов’язковості у розумінні української сторони, або шляхом прийняття нових міжнародно-правових документів[18], оформлення яких забезпечить виконання умов, передбачених згаданим законом України, незалежно від їх формату (багатосторонні або двосторонні).

Висновки

• Успішне проведення восьмої Оглядової конференції з виконання ДНЯЗ та укладання Договору СНО-3 стали найбільш вагомими подіями в галузі ядерного нерозповсюдження та ядерного роззброєння за останні роки.

• Внесок України в ядерне роззброєння та ядерну безпеку належним чином оцінено світовою спільнотою.

• Під час проведення Оглядової конференції Україна ще раз роз’яснила свою позицію стосовно необхідності юридичного закріплення гарантій безпеки. Нічого принципово нового в питання щодо гарантій в порівнянні з попередніми конференціями минула Конференція не внесла, як і раніше, розробка міжнародних угод щодо гарантій безпеки неядерним країнам буде здійснюватись в рамках Конференції із роззброєння.

• Україні не вдалося отримати підтвердження гарантій безпеки Будапештського меморандуму в юридично-правовому форматі, ядерні гаранти обмежились лише Заявами з підтвердженням гарантій 1994 року.

• На найближчу перспективу Україні необхідно зосередитись на розробці міжнародного-правового документа щодо гарантій безпеки.

• Враховуючи поточний стан справ з розробкою такого документа, неефективність роботи Конференції із роззброєння і багаторічне небажання ядерних країн форсувати цей процес, позитивне вирішення питання в форматі багатосторонніх угод в рамках згаданої Конференції в найближчі роки є мало реальним. Більш перспективним є напрям отримання таких гарантій у форматі двосторонніх угод з кожною із країн-гарантів, мінімум від РФ та США.

[1] Згідно з Договором СНО-3 сторони зобов’язались протягом семи  років скоротити кількість стратегічних носіїв до 700, а боєзарядів до 1550 одиниць. При цьому сумарна кількість розгорнутих та нерозгорнутих носіїв не повинна перевищувати 800 одиниць.

[2] Сергей Кортунов. Договор по СНВ: Императив «Жесткой Силы»1, Вестник Аналитики, № 2 (40)

[3] „Доктрина сфокусована на п’яти ключових напрямах: запобігання ядерному розповсюдженню і тероризму, зменшення ролі ядерної зброї в стратегії національної безпеки США, збереженні ядерного стримування та стабільності при меншому рівні ядерних сил, укріплення стримування на регіональному рівні та підтвердження своїх зобов’язань перед союзниками та партнерами і, нарешті, підтриманні безпечного та ефективного ядерного арсеналу” - із виступу міністра оборони США р. Гейтса 7.04.2010 р. Попередня ядерна доктрина США була затверджена Адміністрацією Дж. Буша у 2002 році.

[4] США мають 5113 ядерних боєзаряди в розгорнутому стані, в «активному резерві» та на збереженні. Ці дані не враховують арсенал, що чекає на утилізацію. В порівнянні з 1967 роком кількість боєзарядів скоротилась з 31255 боєголовок на 84 відсотка, в порівнянні з 1989 роком кількість зменшилась на 75 відсотків.

[5] Кількість активних (таких, що знаходяться на бойовому чергуванні) боєголовок Великобританії дорівнює 160 одиницям. Великобританія не планує нарощувати кількість ядерних боєголовок понад 225 одиниць.

[6] Katsuya Okada and Guido Westerwelle. «The Moral Challenge of a Nuclear-Free World», The Wall Street Journal, September 4, 2010.

[7] 181 країна світу підписала ДВЗЯВ, 153 країн, включаючи 35 країн, ратифікація Договору якими необхідна для його набуття чинності, здали на збереження ратифікаційні грамоти.

[8] 166 країн світу ввели в дію угоди про всеосяжні гарантії з МАГАТЕ. Рада керівників МАГАТЕ затвердила Додаткові протоколи у відношенні 133 країн, зараз Додаткові протоколи здійснюються у 102 країнах.

[9] В порівнянні з існуючими на сьогодні рівнями озброєнь реально скорочується лише 25-30 відсотків (за даними С.Рогова). В порівнянні до чинного Договору про СНП, який передбачав скорочення розгорнутих ЯБЗ до рівня 1700-2200, відсоток скорочень при виконанні нового Договору складає всього біля 10% по відношенню до мінімального рівня, передбаченого Договором про СНП. Приблизно таку ж оцінку дають деякі американські експерти.

[10] Виступ заступника держсекретаря США з питань контролю над озброєннями та міжнародної безпеки Еллен Тошер 28 травня 2010 р.

[11] Нові санкції проти Ірану були ухвалені РБ ООН 9 червня 2010 року, через 10 днів після завершення Оглядової конференції.

[12] „Я би сказала, що ми не схиляємо країни до приєднання до ДНЯЗ. США впродовж тривалого часу намагались виконати завдання всесвітнього приєднання до Договору, проте ми відмовились від цієї мети  і вирішили, що всі випадки різні і ми повинні розглядати окремо кожний окремий випадок” – із виступу спецпредставника президента США з питань ядерного нерозповсюдження Сьюзан Берк на „круглому столі” вашингтонського центра Карнегі 1 квітня 2010 р.

[13] Індія вподовж тривалого часу неухильно виконує всі вимоги МАГАТЕ з контролю над ядерними матеріалами, через що змогла переконати світову спільноту в своїй надійності як країни-нерозповсюджувача ядерних технологій.

[14] Зараз Китай планує побудувати у Пакистані два атомних реактори, що формально заборонено без згоди Групи ядерних постачальників. На останньому засіданні ГЯП питання щодо цій ситуації були офіційно задані Пекіну.

[15] У відповідь на вимоги оглядової конференції Ізраїль заявив, що „не буде співробітничати з декларацією Конференції, оскільки вона ухиляється від дійсності на Близькому Сході та від загроз для нашого регіону і всього світу і концентрує увагу виключно на Ізраїлі – єдиній демократії на Близькому Сході і єдиній країні, якій погрожують з нищенням”.

[16] Заява С. Лаврова на спільній прес-конференції 16.03.2010 у Москві: „У контексті підготовки нового Договору між США та РФ гарантії безпеки Україні будуть повною мірою підтверджено”.

[17] Із виступу міністра закордонних справ України К. Грищенка на загальних дебатах Оглядової конференції з виконання ДНЯЗ 2010 року.

[18] Про необхідність підготовки окремого міжнародно-правового документу, спрямованого на розвиток положень Будапештського меморандуму зазначено в спеціальній Постанові Верховної Ради України від 6 липня 2010 р.

Джерело: "Підсумки восьмої Оглядової конференції договору про нерозповсюдження ядерної зброї і перспективи юридичного оформлення гарантій безпеки Україні". Аналітична записка Регіонального філіалу НІСД у м. Дніпропетровську. Виконавець – Є. Маляревський.

Питання 2. Договори СНО-1 і СНО-2. Повна заборона хімічної зброї

До історії питання.

СНО-1 (СТАРТ-1) Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент під­писання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних зарядів згідно з Договором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для рухомих комп­лексів.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 пе­редбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися ско­ротити свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бом­бардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 2500 носіїв, із них: МБР — 1398, БРПЧ — 940, ВБ — 162. США володіли 2222 носіями, з них: МБР — 1000, БРПЧ — 648, ВБ — 574. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР, але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий — 60 місяців, третій — 84 місяці.

Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні.

СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3.

СНО-2 (СТАРТ-2). Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних насту­пальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Рівноправною зі США стороною в ньому виступала Росія. Незважаючи на те, що Росія була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало лише 69,4 % колишнього ядер­ного радянського потенціалу. Відтак СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.

Головним у Договорі  є  зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 оди­ниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються (РГЧІН). Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю кількість. Договір передбачає проведення скорочень у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держ­дума РФ — лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.

При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних боєзарядів, з яких 500 одиниць (14 %) буде розміщено на носіях наземного базування, 1728 одиниць (50 %) — на носіях морського базу­вання, 1272 одиниці (36 %) — на носіях повітряного базуван­ня. Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів, з яких 795 одиниць (24 %) припадає на носії наземного базування, 1744 одиниці (53 %) — на носії морського базування, 738 одиниць (23 %) — на носії повітряного базування.

СНО-3 (СТАРТ-3). Домовленість про укладення Договору СНО-3 була досягнута під час зустрічі президентів Росії та США Б. Єльцина і В. Клінтона в Гельсінкі 21 березня 1997 р. У заяві, зробленій президентами двох країн, підбивався підсумок процесу ско­рочення стратегічних наступальних озброєнь, зміцнення стратегічної стабільності та ядерної безпеки. З урахуванням набутого прогресу сторони підтвердили свій намір щодо по­дальшого скорочення ядерних озброєнь та зменшення ядер­ної небезпеки і досягли таких принципових домовленостей:

• після вступу в дію Договору СНО-2 США і Росія розпоч­нуть переговори стосовно Договору СНО-3, який має вста­новити до 31 грудня 2007 р. рівень загальної кількості стра­тегічних ядерних боєзарядів у межах 2000—2500 одиниць для кожної зі сторін;

• Договір СНО-3 повинен мати безстроковий термін дії;

• в контексті переговорів по СНО-3 експерти обох сторін окремо будуть вивчати можливість охоплення режимом кон­тролю крилатих ядерних ракет морського базування з дальнім радіусом дії та тактичних ракетно-ядерних комплексів, у тому числі впровадження заходів довіри і режиму відкритості.

Попри створення досить чіткої концепції скорочення ядерних озброєнь, викладеної у Договорах СНО-1, СНО-2, СНО-3, її реалізація в 90-ті роки виявилася справою нелег­кою. Договір СНО-3 не був підготовлений та підписаний, а Договір СНО-1 реалізувався з великими ускладненнями. Вони були пов'язані насамперед із розпадом СРСР, унаслідок чого радянська ядерна спадщина дісталась чотирьом неза­лежним країнам: Російській Федерації, Україні, Білорусі та Казахстану. Росія успадкувала 69,4 % цього потенціалу, або 7133 ядерних боєзаряди, Україна — 17 % (1656 одиниць), Казахстан — 13 % (1410 одиниць), Білорусь — 0,6 % (74 одиниці).

Поява одразу чотирьох правонаступників радянської ядерної спадщини викликала неабияке занепокоєння з боку США і Росії. У грудні 1991 р. після підписання Біловезької угоди про створення СНД адміністрація Президента США Дж. Буша висунула досить рішучу вимогу щодо збереження централізованого контролю за радянською ядерною зброєю, який має здійснювати Росія як єдина правонаступниця СРСР, в той час, як інші країни мають приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості без'ядерних країн.

В розвиток такої позиції США привітали досягнення державами СНД 21 грудня 1991 р. Алматинської угоди, згідно з якою Білорусь, Казахстан і Україна зобов'язалися вивести всю тактичну ядерну зброю, яка була розміщена на їхній території, до Росії не пізніше 1 липня 1992 р.

У найбільш повному вигляді мета американської політики щодо запобігання поширення ядерної зброї на території ко­лишнього СРСР була викладена в заяві Дж Буша від 13 липня 1992 р. Серед завдань американської політики були такі: реалізація Договорів СНО-1 і ДНЯЗ щодо країн СНД; ство­рення внутрішньої системи обліку й фізичного захисту ядерних боєзарядів та обладнання; створення ефективної системи експертного контролю за ядерними та ракетними технологіями у відповідності з чинними багатосторонніми режимами; здійснення безпечного і надійного демонтажу ядерних боєзарядів та контролю за вилученням з них ядерних матеріалів; створення умов для переорієнтації на невійськову проблематику колишніх радянських фахівців у галузі ядерних і ракетних технологій.

Першочергова мета США у сфері контролю над ядерними озброєннями колишнього СРСР полягала в тому, щоб змусити Казахстан, Білорусь і Україну стати без'ядерними державами, вивести з їх територій тактичну й стратегічну ядерну зброю і надати їм можливість самим розробити про­цедуру та механізми реалізації Договору СНО-1. Але після того як у березні 1992 р. на Мінській зустрічі глав держав СНД не вдалося підписати відповідну угоду, адміністрація Дж. Буша запропонувала свій варіант, котрий мав забез­печити якомога швидше виведення ядерної зброї з колишніх радянських республік. Уже в квітні 1992 р. США висунули проект додаткового п'ятистороннього Протоколу до Догово­ру СНО-1, який був підписаний усіма учасниками 23 травня1992 р. в Лісабоні, увійшовши в історію під назвою Лісабонського протоколу. Цей документ визначив правонаступництво України, Росії, Білорусі та Казахстану щодо вико­нання колишнім СРСР умов Договору СНО-1. У Протоколі Білорусія, Україна і Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерні держави в якомога короткий термін. Окрім Лісабонського протоколу, адміністрація Дж, Буша заручилася спеціальними односторонніми заявами пре­зидентів Білорусі, Казахстану і України, в яких вони під­твердили намір своїх країн стати без'ядерними державами, приєднатися до ДНЯЗ та забезпечити вивезення стратегічної ядерної зброї до Росії.

Нова тактика Вашингтона та неприхований тиск з боку Росії принесли результати стосовно Білорусі та Казахстану, які наприкінці 1993 р. ратифікували Договір СНО-1 і при­єдналися до Договору про нерозповсюдження ядерних озбро­єнь у якості без'ядерних держав. Україна ж у цьому плані посіла самостійну і більш виважену позицію.

8 квітня 2010 р. Президент Росії Дмитро Медведєв і президент США Барак Обама підписали новий російсько-американський договір про стратегічні наступальні озброєння (СНО). Церемонія підписання угоди  відбулася в Празі, в Іспанському залі палацу президента Чехії Вацлава Клауса. 

Новий договір, що одержав назву СНО-3, замінить стару угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, підписану СРСР і США в 1991 році, термін якої сплив 5 грудня 2009 року.

Рішення про початок переговорів за новою угодою було прийняте на зустрічі лідерів Росії і США ще в квітні 2009 року. Для роботи над новим договором про СНО була створена спеціальна комісія, до якої увійшли представники більше 30 відомств. Для його обговорення було проведено 10 раундів повноформатних переговорів під особистим контролем російського і американського президентів. Остаточне узгодження тексту СНО-3 відбулося 18 грудня в Женеві.

Відповідно до нового договору, російська і американська сторони протягом 7 років після його підписання зобов`язуються скоротити число розгорнених стратегічних носіїв - міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700. Сумарна кількість розгорнених і нерозгорнених носіїв боєзарядів у кожної із сторін не повинна перевищувати 800 одиниць. Максимальна загальна кількість боєзарядів визначена в 1550 одиниць.

Крім того, кожній зі сторін дозволяється тримати обмежений, не врахований у загальній кількості носіїв, неядерний стратегічний потенціал, розміщений у спеціальних районах під контролем сил орбітального угрупування.

Обмін інформацією про проведені ракетні випробування проводитиметься раз на рік, рішення про те, які дані будуть включені в звіт, прийматиметься передавальною стороною. При цьому документ не передбачає продовження спостереження за ключовим російським підприємством із виробництва ракетної техніки у Воткінську.

У новій угоді також передбачена процедура виходу з неї у випадку, якщо пов`язані з його змістом обставини ставлять під загрозу вищі інтереси якої-небудь з країн-підписантів. Це положення також поширюється на кількісне і якісне нарощування потенціалу стратегічною ПРО США.

Документ підлягає ратифікації законодавчими органами обох країн і набуває чинності з моменту обміну ратифікаційними грамотами, термін його дії - 10 років.

СНО-3 набув чинності 5 лютого 2011 року.

Джерело: УНІАН, 08.04.2010

Україна як незалежна держава з самого початку заявила себе ак­тивним учасником глобального процесу ядерного роззброєння. У Декларації про державний суверенітет України 1990 р. було проголошено, що Україна має намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю. Це прагнення України було неодноразово підтверджено у таких документах Верховної Ради: Заяві від 24 жовтня 1991 р., де йдеться про намір України «приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава», у Зверненні до парламентів та народів світу від 5 грудня 1991 р., у Постанові від 9 квітня 1992 р. та ін.

Участь нашої держави у процесі ядерного роззброєння, її права та зобов'язання визначаються Договором СНО-1. У ході його реалізації політичним пріоритетом для України було забезпечити її рівноправний статус зі США, а також Росією та іншими державами СНД, на території яких діє Договір. Цього вдалося досягти завдяки наполегливим діям укра­їнської сторони в Москві та Вашингтоні, а також цілеспря­мованим контактам з Білоруссю і Казахстаном, результатом яких стало підписання у Лісабоні 23 травня 1992 р. вже згадуваного Протоколу до Договору СНО-1 з урахуванням вимог України. Таким чином, Україна з об'єкта Договору перетворилася на його рівноправний суб'єкт.

У зв'язку з підписанням Протоколу Україна заявила, що в реалізації Договору про СНО та Протоколу до нього вона буде виходити з того, що:

• передбачені Договором скорочення і обмеження мають досягатися через пропорційно рівномірне знищення ядерних боєголовок та засобів їх доставки, що дислокуються на тери­торії сторін Договору;

• Україна, яка добровільно іде на скорочення ядерної зброї, буде наполягати на гарантіях своєї національної без­пеки, в тому числі від можливої загрози силою або її засто­сування проти України з боку будь-якої ядерної держави;

• Україна буде домагатися того, щоб Російська Федерація негайно вдалася до практичних дій щодо створення спільно з Україною системи технічного контролю за незастосуванням ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

В подальшому, відповідно до цього Протоколу, Україна разом із Білоруссю та Казахстаном взяла на себе зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава.

Наступним кроком України, спрямованим на скорочення та ліквідацію ядерної зброї, було підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод. Ними передбачалися, зокрема, шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гаран­тійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів, розташованих на територіях України та Російської Федерації.

25 жовтня 1993 р. було підписано Угоду між Україною і США щодо надання допомоги Україні в ліквідації стра­тегічної ядерної зброї, а також про запобігання розповсюдженню зброї масового знищення. З метою її реалізації в подальшому було укладено відповідні імплементаційні угоди, які визначають напрями співробітництва України та США у ліквідації ядерних озброєнь, розташованих на території нашої держави, та надання відповідної фінансової та матеріально-технічної допомоги.

18 листопада І993р. Верховна Рада України прийняла Постанову про ратифікацію Договору про СНО та Ліса­бонського протоколу. В Постанові визначено, що, згідно з лімітами, встановленими за Договором для колишнього СРСР, та принципами рівноправності всіх держав — правонаступниць колишнього Радянського Союзу Україна зобо­в'язана скоротити з наступним знищенням 36 % носіїв і 42 % ядерних боєзарядів стратегічної наступальної ядерної зброї, розташованої на її території.

Разом із тим у Постанові підкреслювалося, що «це не виключає можливості знищення додаткових носіїв та боє­зарядів за процедурами, які можуть бути визначені Украї­ною». Річ у тім, що всі стратегічні наступальні озброєння, в тому числі ядерні боєзаряди до них, мають обмежений гарантійний термін служби, із закінченням якого стають небез­печними їхня подальша експлуатація і навіть просто збе­рігання. Таким чином, поза зв'язком з положеннями Поста­нови Верховної Ради, технічний стан стратегічних насту­пальних озброєнь вимагав від Уряду вирішення проблеми ядерної та екологічної безпеки незалежно від лімітів та обме­жень, визначених у Постанові.

Верховна Рада рекомендувала Президентові України та виконавчій владі провести переговори щодо питань, які ма­ють принципове значення для виконання Україною Догово­ру, а також затвердити програму ліквідації стратегічних ядер­них наступальних озброєнь. При цьому головні зусилля Президента та Уряду було спрямовано на отримання з боку США, Росії та інших ядерних держав гарантій національної безпеки і належної фінансової та технічної допомоги з метою лік­відації ядерної зброї, на отримання компенсації за вартість високозбагаченого урану, що міститься в усіх (у тому числі тактичних) ядерних боєзарядах. Завдання української дипло­матії в той час полягало в тому, щоб уникнути можливої політичної та економічної ізоляції України через негативну реакцію світової спільноти на Постанову Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., зокрема на її застереження щодо ратифікації Договору про СНО та Лісабонського протоколу та неприєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Для розблокування цієї проблеми в умовах, коли двосто­ронні контакти з Російською Федерацією себе вичерпали, було знайдено формулу тристоронніх переговорів зі США та Росією. В ході таких переговорів у Києві, Вашингтоні та Москві було досягнуто компромісу, суть якого викладено в підписаній 14 січня 1994 р. Тристоронній заяві Президентів України, США та Росії. Серед основних положень Заяви:

• надання Україні гарантій національної безпеки після на­буття чинності Договору СНО-1 та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю;

• зобов'язання з боку Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись на її адресу від загрози силою чи використання такої загрози проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, утримуватись від економічного тиску і не використовувати проти України будь-яку зброю;

• надання технічної та фінансової допомоги Україні для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо надання такої допомоги;

• контроль представників Міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боє­зарядів на території Росії, який би виключав повторне вико­ристання складових цих боєзарядів за їх первісним призна­ченням;

• забезпечення Росією технічного обслуговування та без­печної експлуатації ядерних боєзарядів;

• надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за вартість високозбагаченого урану з боку Російської Феде­рації та Сполучених Штатів Америки по мірі того як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомп­лектування. Зокрема, в рахунок компенсації Росія забез­печила українські АЕС ядерним паливом. США, зі свого боку, сплатили Росії аванс, що підлягає вилученню із платежів, які Росія мала отримати згідно з контрактом про поставки висо­козбагаченого урану. США взяли також зобов'язання надати Україні фінансову допомогу у рамках програми Нана-Лугара у розмірі 175 млн. дол., 135 млн. із яких піде на демонтаж шахтно-пускових установок та розукомплектацію ракет. У січні 1994 р. була досягнута домовленість зі США про збіль­шення компенсації за демонтаж ядерних боєзарядів до 350 млн дол.

З лютого 1994 р. Верховна Рада України розглянула Три­сторонню заяву Президентів України, США та Росії від 14 січня та Додаток до неї на предмет відповідності Постанові Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., а також пропозицію Президента України про зняття застережень щодо статті V Лісабонського протоколу. Уряду було доручено здійснити обмін грамотами щодо ратифікації Договору про СНО і активізувати діяльність з укладення угод, що випливають з інших застережень Верховної Ради.

Досягнення суттєвого компромісу дало змогу відвернути загрозу міжнародної ізоляції України, здійснити серйозний прорив у стосунках зі Сполученими Штатами, в тому числі в аспекті допомоги економічним реформам в Україні, лік­відувати глухий кут на одному з найголовніших напрямків українсько-російських відносин.

10 травня 1994 р. Уряд України та Уряд Російської Феде­рації з метою реалізації досягнутих у Москві 14 січня 1994 р. домовленостей між Президентами України, Росії та США, а також у розвиток Масандрівських угод уклали Угоду про реалізацію Тристоронніх домовленостей між Президентами України, Росії та США від 14 січня 1994 р. Цією Угодою передбачається, зокрема, що з метою забезпечення ядерної та екологічної безпеки сторони до вивезення з території України останнього ядерного боєзаряду здійснюватимуть співробітництво в обслуговуванні та ліквідації ядерного по­тенціалу на цій території.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада України прийняла рішення про приєднання нашої держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

5 грудня 1994р. відбувся обмін ратифікаційними документами за Договором про СНО-1. З цього моменту Договір набув чинності і почалася його практична імплементація сторонами. Того ж дня документи про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї були пере­дані керівникам держав-депозитаріїв.

Одночасно лідерами США, Великої Британії та Росії було підписано Меморандум про гарантії безпеки України — унікальний міжнародно-правовий документ, що фіксує зо­бов'язання ядерних держав відносно національної безпеки України у відповідності з загальновизнаними принципами міжнародного права. Цього ж дня в односторонньому по­рядку гарантії безпеки були надані Україні Францією, Китаєм та Великою Британією.

Крім того, у сфері ядерного роззброєння Україна в 90-ті роки брала активну участь в імплементації Договору між СРСР та США про ліквідацію їхніх ракет середньої та мен­шої дальності (підписаний 8 грудня 1987 р., набув чинності 1 червня 1988 р.). Україна діяла у цьому процесі на підставі підписаного у м. Бішкеку 9 жовтня 1992 р. Рішення про участь країн — учасниць СНД у Договорі про РСМД та відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 серпня 1993 р.

Україна забезпечила умови для ефективної імплементації Договору про СНО, зокрема стосовно інспекційної діяль­ності та діяльності з безперервного спостереження за вико­нанням Договору.

З 1 березня 1995 р. почалися інспекції об'єктів СНО інспекційними групами США. Під час проведення інспекцій та здійснення безперервного спостереження на Павлоград­ському механічному заводі (ПМЗ) представниками США було підтверджено, що Україна виконує взяті зобов'язання в рамках Договору про СНО-1.

Завершення 1 червня 1996 р. вивозу стратегічних ядерних боєприпасів з території України до Російської Федерації з метою подальшої ліквідації під контролем спостерігачів української сторони ознаменувало собою своєчасне і повне вико­нання українською стороною своїх зобов'язань за Тристо­ронньою заявою Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 р. та пов'язаним з нею пакетом документів.

Повна заборона хімічної зброї. Уже минуло більш як десять років із часу набуття чинності Конвенцією про заборону розробки, накопичення й застосування хімічної зброї та її знищення (КЗХЗ). Серед різноманітних документів із питань роззброєння КЗХЗ є унікальною міжнародною угодою. Конвенція проголошує не тільки повну відмову від застосування хімічної зброї, а й зобов’язання країн-учасниць здійснити повне знищення наявних арсеналів. Вона передбачає заборону на розробку нових її різновидів і організацію всеосяжного міжнародного й національного контролю, під режим якого підпадають не тільки військові об’єкти, а й підприємства з виробництва хімікатів.

Учасниками конвенції на початок 2007 р. стала 181 держава. Ця цифра відбиває привабливість і ефективність цього міжнародного інструменту, що усуває з арсеналу війни хімічну зброю як засіб масового знищення. Більше того, є надія, що міжнародне співробітництво приведе до розширення сфери дії конвенції й на заборону ведення хімічних воєн із застосуванням хімічних агентів, наприклад, для знищення рослинності чи зараження джерел води, до контролю над засобами боротьби з громадянськими заворушеннями, до істотного обмеження можливостей використовувати хімікати з терористичною метою тощо.

Крім того, що пряма мета конвенції — заборона хімічної зброї, вона, по суті, є одним із перших міжнародних документів з урегулювання поводження з токсичними хімікатами. Всі хімічні речовини більшою чи меншою мірою токсичні. Рівень небезпеки для людини і живої природи загалом визначається гранично допустимими дозами й часом впливу, при яких проявляються негативні ефекти. Саме такий підхід до оцінки токсичності диктує потребу укласти систему правил безпечного поводження з хімікатами й дотримуватися її. Вимоги нових жорстких принципів регулювання виробництва звичайних хімікатів широкого списку, нещодавно прийнятих ЄС та низкою інших країн, також побудовані на таких засадах: рівень безпеки для живого домінує над економічною ефективністю, а контроль встановлюється з моменту організації виробництва хімікатів до ліквідації відходів.

Безперечно, завдання знищити хімічну зброю в десятирічний період після набрання конвенцією чинності виявилося досить складним. На початок 2007 року шість країн світу задекларували наявність хімічної зброї у своїх арсеналах загальним обсягом понад 70 тис. тонн. США і Росія, які володіють найбільшими арсеналами (31 і 42 тис. тонн, відповідно) постали перед проблемою безпечного роззброювання хімічних боєприпасів і створення виробничих потужностей із їх знищення. Крім того, знищення небезпечних хімікатів викликало численні протести жителів населених пунктів, близьких до місць розташування таких установок. В окремих випадках довелося навіть відмовитися від вибраних місць планованого розміщення установок знищення хімзброї або вжити додаткових заходів безпеки.

Усе це призвело до тимчасових затримок у виконанні вимог конвенції, й конференція країн-учасниць подовжила до квітня 2012 року терміни повного знищення хімзброї США і Росією, які нагромадили 95% від усієї задекларованої хімічної зброї, і встановила нові терміни для Індії, Лівії, Албанії та Південної Кореї. Нинішнього року Албанія повністю знищила свої арсенали хімзброї. До початку 2007 року Росія ліквідувала понад вісім відсотків, а США — близько 40% запасів хімічної зброї першої категорії. Очевидно, що терміни знищення боєприпасів до 2020 року в цих країнах більш реальні, оскільки темпи знищення хімічної зброї все ще повільні, хоча й наростають із введенням нових установок — будується ще сім. Безперечно, істотним кроком уперед є встановлення контролю за 27 сховищами хімзброї в зазначених країнах. Зі знищенням об’єктів із хімічною зброєю зміщуватиметься й центр уваги інспекційного контролю на діяльність звичайних хімічних виробництв.

Для знищення токсичних хімікатів використовуються дві основні технології — спалювання й нейтралізація. Спалювання у спеціальних установках хімікатів, вийнятих із боєприпасів або сховищ, — досить витратний і тривалий процес, хоча й видається універсальним практично для всіх різновидів хімікатів. Нейтралізація іприту, наприклад, простіша технологічно, але продукт, що утворюється при цьому, може бути забруднений рештками токсичних речовин, і це потребує додаткових заходів безпеки та створення спеціальних сховищ продуктів нейтралізації або повторного спалювання. Для люїзиту пропонується технологія нейтралізації з наступним вилученням миш’яку, хоч є сумніви в економічній доцільності цієї пропозиції. Нервово-паралітичні гази піддають лужній нейтралізації, а гідролізат, за російською технологією, змішують із бітумом і поміщають у запаяні бочки для зберігання в бетонних бункерах. У США нейтралізат знищують спалюванням.

Іншою проблемою є давня хімічна зброя, тобто виготовлена до 1946 року. За визначенням конвенції, її стан «погіршився до такої міри, що вона вже не може використовуватися як хімічна зброя». Держава, яка виявила давню хімічну зброю, розглядає її як токсичні відходи і в міру можливості надає інформацію про місце знаходження та стан, вживаючи заходів для її знищення або видалення, відповідно до свого національного законодавства. Учасники конвенції задекларували понад 110 тис. тонн хімічних озброєнь, вироблених до 1946 року. Багато давньої хімічної зброї затопили в повоєнний період у морях і океанах, найчастіше координати місць такого поховання вказано неточно або їх зовсім немає. Наприклад, відомі два великі райони затоплення хімзброї у Балтійському морі, де обмежено судноплавство й заборонено риболовлю. Природно, боєприпаси з хімічними агентами піддаються морській корозії, міграції з підводними течіями, а руйнація оболонок веде до потрапляння токсинів у воду. Якщо нервово-паралітичні гази й ціаніди швидко гідролізуються в морській воді, то іприт, люїзит і їх суміші можуть перебувати в ній довгий час у придонних горизонтах у вигляді желеподібних мас, створюючи тривалу й часто непередбачувану небезпеку в районах затоплення боєприпасів на невеликих глибинах. Заборона використовувати води Світового океану для поховання токсичних і радіоактивних відходів звела бар’єр перед такою діяльністю. Проте час від часу місця затоплення давніх боєприпасів із рештками токсичних хімікатів виявляють інколи і в районах активних військових дій Першої та Другої світових воєн, військових арсеналів та звалищ. Виникає потреба їх знищити за прийнятими технологіями. Як і місця морських поховань, координати давніх арсеналів із хімічною зброєю в окремих випадках — «забули», стара документація щодо таких об’єктів або загубилася, або містить неповні чи частково перекручені дані. Ці обставини потребують ретельного попереднього обстеження місць активізації економічної діяльності для забезпечення безпеки людей і тваринного світу.

Україна прагне активно сприяти міжнародним зусиллям із виконання конвенції. На нашій території не було хімічної зброї, і ми не стояли перед проблемою її масштабного знищення. Але в Україні вже відбулися кілька спільних навчань і міжнародних тренінгів, семінарів та курсів перепідготовки персоналу, відповідального за хімічний захист у ряді країн Європи. Такі заходи дозволяють відпрацювати взаємодію й сучасні методи виявлення, захисту і дегазації небезпечних хімічних об’єктів.

Інший напрям діяльності України пов’язаний зі створенням національної системи виконання положень конвенції. Вона охоплює декларування об’єктів хімічної промисловості, контроль за використанням і переміщенням токсичних хімікатів, насамперед таких, які підпадають під дію конвенції. В Україні розроблено систему декларування й ліцензування діяльності з використанням хімікатів, і, безперечно, в найближчому майбутньому ми змушені будемо застосовувати принципи ліцензування хімікатів, прийняті недавно у країнах Європейського Союзу.

Низка питань поводження з хімікатами виходить за рамки конвенції. Наприклад, недавно було прийнято міжнародні зобов’язання щодо заборони й знищення стійких органічних забруднювачів, зокрема хлорорганічних пестицидів і поліхлорованих біфенолів. Базельська конвенція регулює й істотно обмежує міжкордонне переміщення токсичних відходів. Ці та інші міжнародні угоди, учасником яких є й наша країна, вимагають від України організувати контроль за виробництвом, використанням та поводженням із відходами великого списку хімікатів. Потрібно створити спеціальні установки зі знищення токсичних відходів, чого ми гостро потребуємо, і, звісно ж, — підтримувати готовність до дій у можливих аварійних ситуаціях. Таким чином, принципи конвенції про заборону хімічної зброї виходять за межі її безпосередніх цілей і застосовуються в широкому аспекті безпеки поводження з хімічними речовинами.

Очевидно, варто продовжувати дослідження нових методів захисту й антидотів від хімічної зброї і взагалі токсичних хімікатів. Зсув вістря театрів військових дій до населених пунктів, що проявився в останні десятиліття, і придушення центрів управління та промисловості ставить завдання бути готовими до усунення наслідків хімічної атаки цивільних та промислових об’єктів. Ці завдання мають низку відмінностей, наприклад, від роботи зі штатною технікою й реагентами хімічної дегазації, використовуваних технологій тощо. І якщо сучасні військові доктрини роблять малоймовірним використання хімічної зброї як засобу масового ураження в військових діях, то відомі приклади використання хімічної зброї терористичними організаціями свідчать про незмінну актуальність проблеми.

Проблеми загального і повного роззброєння обговорюються вже багато десятиліть, і вчені з труднощами знаходять окремі, як правило, часткові й неповні розв’язки. Конвенція про заборону хімічної зброї, попри складність швидкої реалізації завдань знищення боєприпасів, демонструє можливість створення й досягнення міжнародного режиму повної заборони одного з різновидів зброї масового ураження. І в цьому її особлива сила!

Джерело: Міжнародні інструменти хімічного роззброєння Валерій Кухар «Дзеркало тижня» №8, 01 березня 2008

Питання 3. Розвиток процесу скорочення звичайних збройних сил в Європі після 1990 року.

Договір про звичайні збройні сили в Європі є одним із вагомих документів у галузі контролю над звичайними озброєннями, а також важливим кроком на шляху зміцнення миру та європейської безпеки.

Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) підписано 19 листопада 1990 р. у Парижі вищими представниками урядів і міністрами закордонних справ 22 країн. Головна ідея ДЗЗСЄ полягала у тому, щоб зменшити небезпечну концентрацію озброєнь, яка існувала на той час на лінії військового протистояння двох воєнно-політичних блоків в Європі. Цей документ розроблявся в умовах жорсткого протистояння двох блоків і передбачав значно зменшити наступальні потенціали колишніх держав-супротивників та забезпечити ефективний контроль за рівнем звичайних озброєнь за допомогою збройних сил Організації Варшавського договору і НАТО, через обмін інформацією та верифікацією, тобто перевірки на місцях.

Договір, який був підписаний колишнім СРСР, ратифікований Верховною Радою України 1 липня 1992 р. Він є безстроковим.

Після розпаду СРСР та Чехословаччини кількість державучасниць Договору збільшилася до 30. Регулярний обмін інформацією і постійні взаємні інспекції стали запорукою встановлення між державами-учасницями атмосфери довіри і передбачуваності, що мало велике значення для зміцнення стабільності на європейському континенті.

Район дії Договору охоплює всю сухопутну територію держав-учасниць в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Для кожної держави були визначені максимальні рівні для п’яти категорій звичайних озброєнь (бойові танки, бойові броньовані машини, артсистеми калібру більше 100 мм, бойові літаки та ударні вертольоти).

Внаслідок скорочення кількість озброєнь у районі дії Договору зменшилася:

• бойових танків – на 17 196 одиниць;

• бойових броньованих машин – на 20 282 одиниці;

• артилерійських систем – на 9585 одиниць;

• бойових літаків – на 2312 одиниць;

• ударних вертольотів – на 235 одиниць.

Незважаючи на скрутне економічне становище, наша держава знайшла можливість виконати свої міжнародні зобов’язання стосовно скорочення обмежених договором озброєнь та техніки. В Україні було скорочено 1974 од. бойових танків, 1545 од. бойових броньованих машин, 550 од. бойових літаків.

Період скорочення за Договором завершився в нашій державі 31 жовтня 1995 р., коли в присутності інспекційної групи Великої Британії, а також військових аташе багатьох європейських держав та інших почесних гостей у Києві відбулася урочиста церемонія ліквідації останнього танка, визначеного нормою скорочення.

Процес скорочення озброєнь, а також дотримання відповідних процедур скорочення контролювали інспекційні групи держав-учасниць Договору, які провели в Україні 166 інспекцій. На жаль, цей процес був переважно одностороннім, позаяк за відсутності коштів Україна провела тільки одну інспекцію контролю скорочення.

Для забезпечення контролю за рівнями озброєнь Договір передбачає щорічний обмін інформацією, яка готується у верифікаційних структурах і розповсюджується між державами. Для перевірки достовірності даних обмінної інформації, іноземні інспекційні групи близько 500 разів інспектували українські військові частини.

Зі свого боку, Україна також має бути впевнена, що інші держави виконують свої зобов’язання згідно з Договором. Тому представники нашої держави провели понад 220 інспекцій військових об’єктів на території Туреччини, ФРН, Франції, Великої Британії, Нідерландів, Румунії, Польщі, Угорщини, Словаччини, Греції, Бельгії, Болгарії та Італії. Інспектуванню підлягали також військові об’єкти США на території ФРН та Великої Британії.

Зміна геополітичної ситуації в Європі, обумовлена розпадом СРСР та колишньої Організації Варшавського договору, призвела до порушення балансу сил, що складав основу Договору про звичайні збройні сили в Європі. З метою збереження унікальності Договору, який досі не мав аналогів в історії, була проведена робота щодо його адаптації. Головними завданнями цього процесу були: повна відмова від блокового підходу в структурі ДЗЗСЄ, запобігання виникненню нових ліній розподілу в Європі, відмова від колективних і встановлення індивідуальних зобов’язань держав-учасниць щодо дотримання ними обмежень на кількість озброєнь.

Незважаючи на те, що процес адаптації існуючого Договору почався наприкінці грудня 1996 р. в складних умовах, переговори були успішно завершені підписанням у Стамбулі 19.11.99 р. Угоди з адаптації Договору про ЗЗСЄ. І вже 21 вересня 2000 р. Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду як важливий документ, який відповідає сучасним умовам.

Значним кроком на шляху до адаптації Договору став перегляд умов функціонування Договору щодо регулювання розміщення іноземних військ, вдосконалення системи контролю над озброєннями, забезпечення її надійного функціонування та обміну інформацією на наступні роки. Такий підхід дозволив ввести систему обмежень, яка виключає можливість неконтрольованої передачі озброєнь однієї держави іншій. Встановлені обмеження (стелі) для розміщення як своїх, так і іноземних озброєнь та сил, які нейтралізують накопичення сил протиборчих сторін.

Після підписання стамбульських домовленостей можливості України щодо утримання озброєнь на флангах істотно змінилися. Вони дають право Україні розміщувати в Одеській області, що належала до флангового району, 400 бойових танків, 400 бойових броньованих машин, 350 артилерійських систем. Також є дозвіл розміщувати у межах держави 4080 бойових танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем, 1090 бойових літаків та 330 ударних вертольотів.

Подальше вдосконалення Договору про звичайні збройні сили в Європі після його адаптації варто проводити у наступних напрямках:

• у розширенні зони дії Договору, насамперед, за рахунок тих держав, які мають за мету приєднатися до нього. Виходячи з цього, необхідно відпрацювати механізм подальших скорочень звичайних озброєнь, щоб не допустити порушення основного принципу Договору – не збільшувати кількість озброєння та техніки на європейському континенті;

• у додатковому включенні до Договору інших видів та типів звичайних озброєнь, які характеризуються високою маневреністю, захищеністю, вогневою могутністю та мають значний бойовий потенціал;

• в удосконаленні системи обміну інформацією, яка виключала б можливість обходу положень Договору; її базовими елементами повинні стати достовірність, прозорість та точність передачі інформації;

• у подальшому розвитку та удосконаленні інспекційного режиму, ключовим елементом якого повинен стати посилений режим контролю над звичайними озброєннями.

Довідково: