Ііі. Методи контролю і самоконтролю у навчанні

1. Метод усного контролю.

2. Метод письмового контролю.

3. Метод графічного контролю.

4. Метод програмованого контролю.

5. Метод практичної перевірки.

6. Метод самоконтролю.

7. Метод самооцінки.

САМОВИХОВАННЯ – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не зане­падати духом від невдач.

ОСНОВНІ МЕТОДИ САМОВИХОВАННЯ:

1. Самопереконання – полягає в тому, що людині пропонують у певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, правильно чи неправильно вона вчинила, або в конфліктній ситуації переключити думки на інші теми і справи, які б відвернули її від конфлікту.

2. Самонавіювання. Використовують у випадках, коли необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: “Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися”.

3. Самопідбадьорювання. Ефективний, коли людина губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.

4. Самозаохочення. Застосовують у випадках, коли людина, долаючи певні труднощі, виконала складне завдання. До цього методу вдаються, коли необхідно подолати негативні риси особистості.

5. Самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням працювати, з лінощами.

6. Самоаналіз. Цьому методу належить вирішальна роль у самовихованні. Він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку.

7. Самозобов’язання. Передбачає планування людиною роботи над собою на місяць, півріччя чи рік, залежно від того, які риси особистості вона прагне сформувати чи подолати і в який термін.

Педагогічні знання є не лише критерієм професіоналі­зму вихователів, вчителів та викладачів але й показником рівня загальної культури кожної сучасної людини.

Лекція 2

Тема 2. Психолого-педагогічні умови формування особистості План

1. Індивід, суб'єкт, індивідуальність, особистість, універсум.

2. Вікові та сензитивні періоди розвитку людини.

3. Вплив спадковості, середовища і виховання на розвиток особистості.

1. Індивід, суб'єкт, особистість, індивідуальність, універсум

Індивід.

Коли говорять про людський індивід, то мають на увазі людину як представника homicus sapieutis. Людина і тварина народжуються індивідом. Кожний має свій генотип.

Але тільки в людському генотипі в процесі життя розвиваються й удосконалюються фенотипні властивості. Людські індивіди відрізняються один від одного морфофізіологічними відмінностями та психофізичними властивостями – здібностями, темпераментом, емоційністю.

Найбільш загальні характеристики індивіда:

1. цілісність психофізіологічної організації; ця ознака вказує на те, що всі життєві суспільні функції індивіда складають один організм і є системними;

2. стійкість у взаємодії із зовнішнім світом;

3. активність – забезпечення здатності індивіда до самозмін і змін навколишнього середовища.

Людський індивід є найскладнішим суспільно-історичним утворенням, здатним до усвідомленого способу діяння. Тому визначником його специфіки виступає не стільки тілесна окремість, скільки певна сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній зміст його власного “Я”.

Особистість. Особистістю є та людина, яка має свою позицію у взаємовідносинах з іншими людьми, самореалізувалася у своїх життєвих цілях відповідно до особистісних мотивів і проявляє себе у притаманних їй способах поведінки. Особистість завжди детермінує своє буття, у бутті вона або звернена до Бога, або спрямована від нього і цим самим вона або керується у своїх вчинках совістю, співчуттям, творенням добра, або нещадна, зла, жорстока. Буття особистості – це муки вибору, ризик соціальної дії, тягар відповідальності за себе та інших. Особистість – це завжди соціокультурна реальність. Їй притаманні особистісні цінності, особистісний вибір, моральність, самостійність, відповідальність, кодекс честі, гідність, характер і т.д.

Цінності завжди зв’язані з прийняттям і засвоєнням особою суспільних та групових цінностей. Вони, переломлюючись через життєдіяльність особи, входять в психологічну структуру індивідуальних цінностей або ціннісних орієнтацій особистості.

Індивідуальність. Індивідуальністю стає той, кому притаманне щось особливе на рівні особистості. До особливого в особистості можуть бути віднесені характер, своєрідність таланту й творчості, специфічні здібності, а найперше особливість духовного світу, його унікальність, де невпинно відбувається внутрішня робота людини над собою.

На рівні індивідуальності особа розкривається в неповторному авторському “читанні” норм і принципів суспільного життя, в осмисленні персонального, глибоко індивідуального способу життя, свого світогляду, своєї совісті.

Універсум. Духовне відчуття людиною у собі чистоти світу, злиття з енергією космосу сприяє тому, що особистість, хоча й відчуває себе піщинкою у Всесвіті, може долати неймовірне. Універсум, самоперетворений любов’ю, добром, творитиме завжди і всюди вічні цінності, які одухотворив у людському житті Бог.