Авторитарні політичні режими

Авторитарні політичні режими, що домінували протягом всієї історії цивілізації, являють собою форму політичного правління, за якої влада одноособового правителя (тирана, князя, імператора, вождя) чи правлячої групи не обмежується правом чи представницькими органами, обраними народом Для авторитаризму характерні:

а) надмірний централізм;

б) строга ієрархія у відносинах між суб'єктами влади,

в) пряма опора на військово-каральний апарат. У руках правлячої еліти (чи одноособового правителя) концентруються нитки як законодавчої, так і виконавчої та судової влади. Авторитаризм у сучасних умовах означає встановлення режиму особистої (групової) влади, різке ослаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів. Нерідко авторитарні режими наших днів представлені прямими диктатурами: військовими, партійними, релігійними. Нестійкість уряду, його нездатність проводити ефективну політику використовується б цих умовах як привід для встановлення режиму "твердої влади, "залізної руки".

До сучасних авторитарних режимів відносилися в різні періоди військово-поліцейські системи в Латинській Америці. Південній Кореї (часів Ро Де У. Чон Ду Хвана), в Іспанії (диктатура Франко), у Греції (режим "чорних полковників"), у Португалії (режим Салатара), Чилі при Піночеті. перонізм в Аргентині. Найбільшого поширення авторитарні режими в другій половині XX сторіччя набули в країнах "третього світу", де їхня привабливість пояснювалася двома важливими факторами: збереженням привілеїв економічно і/чи політично пануючих груп (або захистом інтересів метрополій), необхідністю політичної й економічної модернізації.

У низці держав політичний авторитаризм сприяв успіху економічного розвитку (Чилі, Бразилія. Туреччина, "азіатські дракони"). Утвердження авторитарних форм політичного правління було характерно і для становлення національної державності в африканських країнах, де часто воно набувало вигляду військової диктатури. Незважаючи на відсутність масової підтримки, авторитарні режими можуть успішно існувати тривалий час. Вони здатні ефективно вирішувати стратегічні задачі. Особливо успішні в цьому відношенні "диктатури розвитку" Чилі. Сінгапуру. Південної Кореї. Аргентини, що поєднали економічний лібералізм і політичну диктатуру та спромоглися забезпечити економічний ривок своїх країн в історично стиснутий термін. За версією німецького політолога Д.Берн-Шлосера. типологія авторитарних режимів виглядає в такий спосіб: традиційні абсолютистські монархії в державах середньовічної Європи та сучасні режими в країнах Перської затоки, в Непалі, в Марокко: традиційні авторитарні олігархічні режими, розповсюджені в Латинській Америці. Економічна та політична влада за таких режимів зосереджена в руках декількох впливових сімейств, що змінюють один одного у влади шляхом переворотів чи фальсифікацій виборів: гегемоністський авторитаризм нової олігархії (режим Маркоса на Філіппішіх (1972-1985). Камерун. Туніс і ін.)„ що уособлює владу нової буржуазії країн "третього світу". Саме ці режими найчастіше набувають вигляду військових диктатур, які можна підрозділити на .і етапи; терористичне правління однієї персони (І.Амін в Уганді): військові хунти (режим Піночета в Чилі): однопартійні режими (які існували в Єгипті при Г.А.Насері. у Перу при X. Пероні).

Особливим різновидом сучасного авторитаризму є теократичні режими, за яких політична влада зосереджена в руках церковної верхівки (правління аятоли Хомейні в Ірані, рух талібан в Афганістані).