Функції політичної системи

Під функціями політичної системи мається будь-яка дія. спрямована на підтримку системи в стійкому стані та забезпечення її життєдіяльності. Дії. що загрожують стабільності системи, розглядаються як дисфункції. Американські політологи Г.Алмонд та Дж.Пауелл виділяють наступні функції, кожна і яких задовольняє певну потребу системи, а всі разом вони забезпечують "збереження системи за допомогою її зміни".

1. Функція політичної соціалізації полягає в прилученні індивіда до політичних цінностей, стандартів політичної поведінки, виробленні в нього лояльного ставлення до інститутів влади.

2. Функція адаптації складається в політичному рекрутуванні - підготовці та доборі суб'єктів влади (лідерів, еліт). здатних за допомогою ефективних засобів вирішувати актуальні проблеми суспільства.

3. Функція реагування забезпечує реакцію суспільства на імпульси, що йдуть як ззовні, так і (середини системи. Ця функція забезпечує адаптацію системи до мінливих умов функціонування.

4. Екстракційна функція забезпечує отримання ресурсів із внутрішнього чи зовнішнього економічного, природного й іншого середовища.

5. Дистрибутивна (розподільна) функція забезпечує їхній розподіл.

6. Регулююча функція забезпечує керування суспільством. Вона реалізується шляхом уведення норм та правил, на основі яких взаємодіють індивіди, групи, а також шляхом санкцій, що застосовуються до порушників цих правил.

У суспільстві держава виконує низькі функції.

Найважливіші з них:

економічна функція: регулювання економічних процесів шляхом податкової, кредитної політики, за допомогою санкцій або створення економічних стимулів;

суспільна функція: регулювання відносин між різними групами (суспільними шарами, класами. етносами тощо), підтримка суспільно незахищених шарів населення, сприяння розвитку систем освіти, охорони здоров'я;

правова функція: установлення правових норм, забезпечення їхнього виконання; культурно-виховна функція: створення умов для задоволення культурних потреб населення;

зовнішні функції держави, що включають:

а) оборону країни;

б) економічне, політичне, технологічне, культурне й інше співробітництво з іншими країнами, участь у роботі міжнародних організацій.

9

Еліта тоталітаризму

XX сторіччя, що вивело на авансцену політичного театру тоталітаризм, познайомило світ зі специфічним типом еліти, властивим лише цьому суспільству. Ні родовитість, ні багатство, ні знання не можуть служити критерієм добору в цю правлячу меншість. Як різновид бюрократичної еліти, правляча група тоталітарних систем справджує вічне прагнення чиновника ототожнити суспільство з державою, а державу із самим собою.

В класичному вигляді процес становлення правлячої меншості тоталітарного суспільства протікав у СРСР. Він був проаналізований у роботах М.Джиласа "Новий панівний клас" та М.Восленського "Номенклатура".

Виникнувши як історичне продовження організації професійних революціонерів, номенклатура, замінивши владу власника владою розпорядника, створила у своїх країнах режим "бюрократичного" абсолютизму. Поступово, стаючи "закритою", еліта соціалістичних країн все більш та більш відривалася від суспільства, перейшовши практично до самовідтворення, втрачаючи при цьому професіоналізм, орієнтацію як в історичній перспективі, так і в реальності. Основним критерієм добору стала декларативна відданість ідеї та ретельність. Чим менш здатна була номенклатура задовольняти суспільні потреби, тим більше втрачала вона контроль над суспільством, у якому неминуче виникала нова "катакомбна" еліта, ядром якої стала творча та наукова інтелігенція. Після краху тоталітарних режимів багато хто з дисидентів радянського періоду очолив держави, що постали на руїнах СРСР: В Ландсбергіс (Литва). Л.Тер-Петросян (Вірменія). З.Гамсахурдія (Грузія).

Зміна політичних режимів, у якій би формі вона ні відбувалася - революційній чи еволюційній - завжди супроводжується зміною правлячих еліт. Особливо інтенсивно зміна правлячих еліт відбувалася в XX сторіччі після закінчення Першої світової війни, коли повне знищення чи відсторонення від влади королівських династій Габсбургів. Гогенцоллернів, Романович, Оттоманів. а також політичної аристократії кінця XIX століття йшло паралельно зі сходженням на вершини політичної піраміди більшовиків у Росії, фашистів в Італії і Німеччині, лейбористів в Англії, младотурків у Туреччині тощо. Історія знає й інший, більш повільний процес зміни правлячих еліт. у ході якого найбільш далекоглядні, прагматичні представники старої еліти органічно поповнюють лави нової правлячої меншості. Такий процес характерний для посттоталітарних режимів на території СРСР. Розклад тоталітаризму усунув з політичної сцени перші шеренги партноменклатури (є зрозуміло, виключення - Е.Шеварднадзе (Грузія). Г.Алієв (Азербайджан). Н.Назарбаєв (Казахстан), І.Каримов (Узбекистан), розчистивши шлях до вершин влади представникам другого і третього ешелонів (Б.Єльцин. Л.Кравчук тощо)). Розпад СРСР узимку 1991 року завершив боротьбу між центральною та республіканською елітами. Центр було знищено, реальна влада перемістилася в республіки. Формування нових державних структур у кожній з республік колишнього СРСР було в той же час і формуванням власних правлячих еліт, у ході якого на авансцену вийшли функціонери "другого ешелону”.

У порівнянні з колишньою номенклатурою нова еліта молодих суверенних держав більш відкрита для представників різних суспільних шарів, молодша за своїх попередників, має більш високий освітній рівень. У ній менше "технократів". більше гуманітаріїв, економістів та юристів.