Політична соціалізацій

Проблема входження людини в політику в якості її суб'єкта стала активно розроблятися політичною наукою з кінця 50-х років XX сторіччя. Необхідність розробки концепції політичної соціалізації диктувалася кризою традиційних інститутів політичної системи західного суспільства

У 60-х роки західне суспільство вступило в постіндустріальну епоху. Насичення матеріальних потреб більшості населення висунуло на перший план духовні цінності, і серед них - можливість вільної самореалізації особистості. Зміни в освіті, культурі, способі життя, зв'язані з розробкою і масовим впровадженням у процес виробництва високих технологій, створили нові потреби та спричинили усвідомлення певними групами населення неможливості їхнього задоволення. У 60-80-і роки європейські та північноамериканські країни перетворилися на арену масових антивоєнних, жіночих, екологічних, расових виступів. На противагу офіційній пануючій культурі з'явилися молодіжні субкультури. що відкидали традиційні матеріальні цінності матеріальний добробут, особистий успіх, кар'єру. На основі цих субкультур виникли суспільні рухи - хіпі, панків, рокерів тощо.

Під соціалізацією мається процес, за допомогою якого індивід, що входить у життя, стає соціокультурною особистістю шляхом формування пізнавальних, мотиваційних. емоційно-ефективних та практично-поведінкових ознак особистості. Вони дають людям можливість розуміти суспільне середовище проживання та діяти в ньому.

Президентське правління характеризується такими рисами:

1. відсутність дуалізму виконавчої влади, тому що президент є одночасно головою держави і головою уряду;

2. президент обирається безпосередньо всією

3. президент і парламент незалежні один від одного, через те. що парламент не має права змістити президентський уряд за допомогою вотуму недовіри, а президент не в змозі розпустити парламент.

Значна кількість західних демократій навряд чи підходить під вищеописані "чисті" форми правління. Більшість з них являють собою змішані форми, серед яких виділимо дві моделі. Президентсько-парламентська форма правління. Тут президент грає значно важливішу роль, ніж при парламентській моделі. Президент держави в таких системах обирається на прямих виборах, він впливає на створення уряду та призначення службових осіб на ключові посади. Але уряд залежить не лише від президента, він відповідальний також перед парламентом і може бути замінений останнім. Важливу роль при такому правлінні грає партійна система та парламентська більшість. “Змішані форми" правління характерні для Франції. Швейцарії та для більшості країн СНД. у тому числі і для України. Велике значення в сучасних демократіях має механізм "стримувань та противаг" - принцип, згідно з яким розподіл влади всередині системи має бути приблизно однаковим, тобто урівноваженим: різні гілки влади взаємно стримуються, обмежуються і таким чином запобігається зловживання державною владою. Прикладом такої процедури є "відкладальне вето", тобто право президента раду держав, у тому числі й України, не погоджуватися з законом, прийнятим парламентом. Парламенту свою чергу в змозі 2/3 голосів відхилити президентське "вето" при повторному обговоренні законопроекту. Невід'ємною рисою сучасних демократій є загальне виборче право, що затвердилося в більшості європейських держав лише в XX сторіччі. Волевиявлення громадян кожної країни здійснюється через виборчі системи. Виборча система - сукупність правил і прийомів, що забезпечують участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових та виконавчих органів. Становленню сучасних виборчих систем передувала довга боротьба громадян багатьох країн за скасування всіляких станових, майнових, освітніх, расово-національних обмежень-цензів. Політична практика XX століття привела до розробки міжнародних норм виборчого процесу, основними положеннями яких є наступні вимоги: вибори мають бути вільними і чесними, вони повинні забезпечити свободу переконань та їхнього вираження, неприпустимі будь-яка дискримінація, залякування виборців, існуючу в світовій практиці розмаїтість виборчих систем можна звести до таких: пропорційна, мажоритарна, змішана. Пропорційна система означає, що мандати розподіляються строго пропорційно кількості отриманих голосів. При пропорційній системі вибори проводяться, як правило, за партійними списками. У кожному виборчому окрузі партії виставляють списки кандидатів. Виборці голосують при цьому не за конкретного кандидата, а за партію. Повна чи "чиста" пропорційність на практиці неможлива, оскільки присутність у парламентах представників від 30-40, а подекуди і від більшої кількості політичних партій веде до дезорганізації та хаосу. Тому дана система передбачає деякі обмеження у вигляді процентного (4-5-7%) порога, переступивши який, партія отримує право на визначену кількість депутатських мандатів.

Мажоритарна система (фр.- більшість) — порядок визначення результатів голосування, при якому обраним вважається кандидат (чи список кандидатів), що отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Мажоритарна система передбачає проведення виборів в один чи в два тури. За мажоритарною системою в один тур обраними вважаються кандидат чи список кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. Прикладом такої системи служить Англія, виборча система якої така: вибори проводяться за одномандатними округами за принципом відносної більшості. При мажоритарній системі, що проводиться в два тури, для обрання в першому турі необхідно зібрати абсолютну більшість поданих голосів (50%+1). Якщо ніхто з кандидатів не дістав абсолютну більшість, то проводиться другий тур; у ньому беруть участь лише два кандидати - лідери першого туру, переможцем вважається той. що набрав більше голосів, ніж суперник. Існують також змішані способи голосування, згідно з якими одна частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною. Така система існує нині в Росії. Грузії, в Україні. 225 депутатів Верховної Ради обираються за мажоритарною системою. 225 - за пропорційною.

Хоча ідеального політичного режиму не існує, найповнішим утіленням демократичних норм є сучасна правова держава. Формування правової держави передбачає послідовне впровадження в життя низки основних принципів:

панування закону в усіх сферах громадського життя;

зв'язаність законом самої держави та її органів.

Суть його в тому, що держава, які запровадила закон, не має права і сама його порушувати; непохитність свободи особи. її прав і інтересів, честі та гідності. їхня охорона і гарантії; взаємна відповідальність держави й особистості перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами, усім міжнародним співтовариством. Держава має визначати правову міру відповідальності своїх офіційних представників за діяння, здійснювані ними від імені держави та її органів:

правова держава мас розпоряджатися ефективними формами контролю і спостереження за здійсненням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Концепція верховенства парламенту означає, що ніхто, крім обраного народом представницького органа, не має права видавати та змінювати закони. Верховенство парламенту означає також, що ні над ним. ні паралельно З ним не має бути іншого інституту ї аналогічними функціями. Гарантом прийнятих законів у правовій державі виступає незалежний суд.

У правовій державі однією з головних цінностей виступає свобода людини, міра індивідуальної свободи встановлюється законом і лише ним. Міра свободи на кожному історичному етапі відповідає рівню суспільно-економічного. політичного та культурного розвитку. Нині орієнтиром виступає Загальна Декларація прав людини, міжнародні акти, прийняті ООН.

Держава може стати правовою лише за умови перетворення підданого на громадянина, що дотримується вимог закону не через страх бути покараним за його порушення, а з почуття відповідальності, підкорюючись внутрішньому обов'язку, самодисципліні. Поряд з індивідуальною свободою правова держава має забезпечити свободу об'єднань.

Структура політичної системи.

Політична система, будучи підсистемою суспільства. Взаємодіє з економічною, суспільною, культурною й іншою підсистемами, що складають її оточення. У свою чергу, сама політична система складається і підсистем, що взаємодіють одна з одною та забезпечують функціонування публічної влади. Найважливіші з них:

1. Інституціональна підсистема складається -і держави, політичних партій, громадських організацій і відносин між ними. Центральне місце в цій підсистемі посідає держава.

Інсвтитуціональна підсистема складається з трьох рівнів влади:

найвищого (макрорівень), що в свою чергу складається з центрального апарата державної влади, правлячої партії, верховних та конституційних судів та органів, що здійснюють арбітражний контроль тощо: середнього (мезорівень) - апарати керування, органи виборної і призначуваної влади обласного, місцевого масштабу, регіональна та муніципальна адміністрація, ієрархія партійних, профспілкових і інших асоціацій; неінстуціонального - нижнього, масового рівня. Він утворюється завдяки масовій участі суспільних груп, класів, індивідів у політичних та неполітичних організаціях, у політичних акціях підтримки влади чи протесту, у виборах, референдумах. На цьому рівні створюються політичні народні рухи, формується суспільна думка.

2. Нормативна підсистема включає в собі правові, політичні моральні норми та цінності, традиції та звичаї. З їхньою допомогою політична система впливає на поведінку громадян, на діяльність інститутів.

3. Функціональна підсистема складається з засобів та способів реалізації влади (згода, примус, насильство тощо). Вона складає засади політичного режим).

4. Комунікативна підсистема являє собою форми політичної взаємодії як усередині країни, так і ч політичними підсистемами інших держав.