27Форми державного устрою

Форма державного устрою являє собою спосіб організації територіально-адміністративної єдності держави, механізм взаємозв'язку між її складовими частинами. Форма державного устрою відбиває ступінь централізації (децентралізації) між верховною владою і місцевими органами влади. Найбільш розповсюдженою формою територіально-політичної організації є унітарна держава. Вона характеризується строгою концентрацією влади в центрі з незначним обсягом політико-владних відносин, які мають у своєму розпорядженні території. В унітарній державі існують спільні для всієї країни органи законодавчої, виконавчої та судової влади, повноваження яких поширюються на всю територію. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус і не мають будь-якої політичної самостійності. В унітарних державах існує єдина конституція, судова і правова система, єдина система державного керування, єдине громадянство, підпорядкування місцевих органів влади центральним.

Більшість країн світу, у тому числі й Україна, є унітарними державами.

Федерація являє собою добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень (республік, штатів тощо) у єдину союзну державу. У федерації існують два рівні влади: федеральна та республіканська, повноваження яких розмежовані федеральною конституцією.

Основними ознаками федерації є: верховенство федеральної конституції стосовно конституцій і законів суб'єктів федерації;

суб'єкти федерації мають у своєму розпорядженні автономну систему законодавчої, виконавчої та судової влади;

суб'єкти федерації не мають права виходу зі складу федерації;

федеральна влада має монополію на здійснення політики;

парламент федерації складається з двох палат, одна з яких репрезентує інтереси суб'єктів

федерації:

внутрішні кордони суб'єктів федерації можуть змінюватися лише з їхньої згоди.

Федерації будуються за територіальною (США), національною (Індія) чи змішаною (Росія) ознаками.

Конфедерації становлять союз декількох незалежних державних утворень, що об'єдналися для проведення спільної політики у визначених цілях (економічних, військових тощо). У конфедерації немає єдиного законодавчого органа, немає єдиного громадянства, єдиної валюти тощо. Країни-члени конфедерації самостійно здійснюють зовнішню політику. Конфедеративні органи керування, створені для проведення узгодженої політики, діють у рамках повноважень, визначених Союзним договором. Прикладом конфедерації є Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 рр.). Він являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів, однак поступово був перетворений на федерацію.

Політичні партії та партійні системи

У політичний лексикон слово "партія" увійшло ще з часів Стародавнього Риму. Етимологія цього слова походить ви латинського “partis” що означає "частина".

Політична партія - це організована група людей, що являють собою активну частину соціальної спільноти (народу, нації, суспільної групи), добровільно об'єднаних, які визнають єдині політичні принципи, виражені в програмі, що становить основу діяльності, спрямованої на знаходження влади в державі і реалізацію своїх класових (групових) інтересів.

Найвідомішими в сучасній політології є декілька типів визначень політичних партій.

Це електоральний тип. у засади якого покладено, насамперед, зв'язок партії з виборним процесом. Партія визначається як "добровільна асоціація виборців, що прагнуть контролювати уряд шляхом здобуття перемоги на виборах та зайняттям завдяки цьому офіційних посад". Основою структурної дефініції партії є особливості побудови останньої, фактори тривалості та безперервності її існування. Серед визначень поширене такс; партія - "об'єднання людей, що має особливу структуру". Класовий підхід відбиває уявлення про партію як політичну й ідеологічну організацію певного класу, що не лише репрезентує та захищає інтереси цього класу, але і є його частиною. Кожне з цих визначень розкриває той чи інший бік партійної діяльності. Але крім цих є й інші підходи до класифікації партій. Класичну типологію партій за критеріями принципів членства розробив один з провідних французьких та світових політологів -М.Дюверже. У своїй роботі "Політичні партії, їхня організація і діяльність у сучасній державі" він установив бінарну класифікацію - кадрові та масові партії.

Кадровою партією, за Дюверже. “є група відомих людей для підготовки виборів, проведення компаній та підтримки контактів з кандидатами”. У таких партіях відсутній інститут масового формального членства, система постійного членства з відповідною реєстрацією і сплатою членських внесків. Більшість європейських ліберальних та консервативних партій є кадровими.

Масові партії виникають із уведенням загального виборчого права. Вони, як правило, мають фіксоване членство та порівняно велику чисельність членів, між якими установлюється тісний і постійний зв'язок. Керівництво такими партіями здійснюється професійними політиками, поточну організаційну політику ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях постійно діють партійні організації. М.Дюверже виділяє три типи масових партій: соціалістичний, комуністичний, фашистський. За методами та засобами діяльності розділяються партії авангардного та парламентського типів. До перших відносяться партії комуністичної чи неофашистської ідеології, до других - партії соціал-демократичної, ліберальної чи консервативної ідеологій.

Партії авангардного типу нерідко застосовують методи та засоби політичної діяльності, що знаходяться на межі чи поза законом. Типовим методом "авангардистів" є силовий тиск на органи влади: від організації страйків і пікетів до актів фізичного насильства і терору. Партіям парламентського типу властиві методи та засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, що їх самі і формують за результатами виборів.