38. Діалектика Фіхте

зазнавши впливу Канта, як і безліч його сучасників, Фіхте зробив спробу розвити одну із центральних ідей кантівської критики - ідею творчої активності людського суб'єкта. «Перевага людини міститься в спроможності за власною вільною волею давати потоку своїх ідей певний напрям, і чим більше людина здійснює цю привілею, тим більше є людиною».

Поняття воля - центральне в фіхтеанській філософії. Причому, Йоганн Фіхте не виводив, а постулював поняття, розрізняючи волю істинну і пусту. Істинною волею володіє Я - ясність, а саме Я кожної людини. Я називалось єдиною субстанцією. Це не що-небудь загальне чи абсолютне Я, а людське Я, яке кожний знаходив у своїй свідомості. Для кожної людини акт самосвідомості - акт, із якого починається світ.

Кожна людина як би починається довічно разом з ним, і для його уявлення виникає його минуле, теперішнє та майбутнє. Суть Я є в діяльності Я, адже, за задумом Йоганна Фіхте, людському Я властива одвічна активність, що виявляється завдяки щасливій здогадці. Діяльність Я - справа-дія, і таким виступає, насамперед, усвідомлення власного Я людиною: усвідомлення Я є перший акт свободи. Я - це воля в чистому вигляді. Вільнодіюче Я створює (конструює) свою реальність.

Таке конструювання в фіхтеанській філософії називається інтелектуальним спогляданням. Інтелектуальне споглядання - це не стільки конструювання реальності зовнішнього світу (не-Я), скільки процес утворення самого Я від імені і за допомогою якого конструюється реальність.

Сам Йоганн Фіхте називав свою філософію реал-ідеалізмом (або ідеал-реалізмом), підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю Я - процесом пізнання в генетичному розвитку.

По суті, реал-ідеалізм Йоганна Фіхте логічно завершує кантівську концепцію «освічуватися, - отже, мислити самому», перетворюючи самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте.

Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти, завершується визначенням: «Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе вільним». Я у Фіхте енциклопедичне, тобто доведене до поняття утворення (конструювання), визначення людського розуму і вільнодумства. Тому свою філософію Йоганн Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини. Не випадково, почуття, що зв'язує діяльність і волю, називається, як у Мартіна Лютера та Іммануїла Канта, сумлінням.

Сумління не помиляється, є суддя всіх переконань. Сумління вимагає визнання в людині таких же вільних істот, як і людина сама. Тому мета, що стоїть перед людиною, завжди співвідноситься з метою людей. Вимога поступати так, а не інакше, що пред'являється людиною (Я) до самої себе, засновується на відповідальності і боргу. «Кожний індивід повинен те, що повинен індивід, і тільки індивід може... - тільки індивід і ніхто інший; і якщо індивід не зробить, то в незмінній общині індивідів, мабуть, ніщо не буде зроблено».

Індивідуальне життя Я, що сприймається єдиним і загальним життям, повністю визначається кінцевою метою. Мета дана Людині із її буттям, життям. Згодом людина може її усвідомити і спробувати досягнути. Людина трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини, безумовно, повинен бути моральним, оскільки розпізнавальними властивостями людини є свідомість і воля в їх єдності.

Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі, згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у прийдешні світи, історія підпорядковується у Фіхте світовому наміру, що визначається ним як поняття єдності земного життя людства.

Рухає історію суперечність між авторитетом і волею (подолання авторитету). Авторитет - це розумний інстинкт.., тобто інстинкт, що не усвідомлює себе як Я розум. Основа історії це розгортання самосвідомості - розуму. І оскільки Фіхте каже, що досягнути повністю ідеалу розуму неможливо, то й історія в перспективі не має кінця. Концепція морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює світ, створює саму себе як субстанцію - причину, що створює, - свою історію.

У Фіхте, як і у Канта, поняття практична філософія - творча активність людини як суб'єкта - стає пріоритетною сферою філософських досліджень і роздумів. Таке корегування предмета філософії пояснюється зміною розуміння самої людини і її діяльності, природи, суті, місця, призначення. Ще з античного світу, а пізніше у світі християнському людина мала ряд привілеїв у порівнянні зі всіма живими істотами, її наділяли душею, духом, сумлінням, обов'язком, відповідальністю, розумом та ін.

39. «Науковчення» Фіхте та його смисл

У своєму філософському вченні Фіхте висунув на перший план питання «практичної» філософії – дослідження моралі, а також державного устрою. Як і Кант, Фіхте надавав перевагу «практичному розуму», практика зводилася для нього до діяльності моральної свідомості.

Принципи моралі, згідно з поглядами Фіхте, повинні ґрунтуватися на твердих теоретичних основах, зв’язаних в строго наукову систему. Для цього необхідно з’ясувати, що таке філософія як наука або – у ще загальнішій постановці – що робить науку наукою. Відповідно до цього Фіхте викладав своє філософське вчення як теорію науки, або науковчення. Як теоретичну «науку про науку» філософія має вказати основоположення будь-якого знання – вище для всіх наук, що й виражає собою дію.

Головний твір Фіхте – «Науковчення» (1794). Це не трактат про буття, а трактат про науку. Тут Фіхте подолав кантівське положення про непізнаваність «речі в собі». Первинна, всеосяжна реальність, що визначає, – це, за вченням Фіхте, абсолютне «Я». Фіхте почав своє навчання з розгляду безпосередньо цього факту – з інтуїції діяльного суб’єкта, або «Я», яке обіймає в собі все, що може бути мислиме. Діяльність «Я», що розвивається, Фіхте розумів як рух від первісного положення або ствердження думки до протилежного положення, а від цього останнього – до третього положення, яке є єдністю, або синтезом, їх обох. Крім вихідного «Я» мабуть, за Фіхте, припущене і якесь «не-Я», інакше кажучи, крім свідомості повинна бути природа, крім суб’єкта – об’єкт. Фіхте визнав, що крім сущого творчого «Я», «не-Я» – природа, об’єкт також повинні бути визнані як існуючі. «Не-Я» діє на «Я» і в якомусь смислі визначає його діяльність. Необхідно, щоб саме «Я» випробувало на собі якийсь поштовх із боку конфронтуючого йому «не-Я». Ця дія «не-Я» непізнавана за допомогою понять, вона лише безпосередньо відчувається нами. Таким чином, основою теоретичної діяльності є несвідома діяльність. Під діяльністю «Я» Фіхте розумів, насамперед, моральну поведінку суб’єкта. Мета діяльності людини – виконання закону моралі, виконання обов’язку. Цьому виконанню протидіють природні схильності людини, джерелом яких є фізична природа людини, пов’язана з усім світом. Це і є «не-Я», що протистоїть «Я», що спонукує його до дії. На думку Фіхте, умовою виконання морального закону може бути лише перемога над почуттєвими схильностями. Чим сильніше дія почуттєвої природи на людину, тим більше високе моральне значення отримує перемога морального закону над людськими страстями й схильностями.

При цьому Фіхте роз’ясняв, що його «не-Я» аж ніяк не є кантівського «річчю в собі». «Не-Я» – необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Свідомість «Я» творить усе інше, зовнішній стосовно цієї свідомості світ. Діяльність ця така, що в той час, коли вона відбувається, у людини немає свідомості про неї. Тому, звичайне мислення нічого не знає про її існування, воно повинне з необхідністю ухвалювати її продукти за речі, які нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, і які нібито діють на свідомість.

Але філософське мислення, стверджував Фіхте, долає цю неминучу ілюзію повсякденного мислення, яке вважає, що зміст людських відчуттів даний із зовні. Насправді ж, на думку Фіхте, ця даність є лише необхідним уявленням, що виникає із продуктивної діяльності «Я». Первинною виявляється саме ця діяльність «Я», яка повинна розглядатися як основний постулат науковчення. Фіхте називав цей акт діяльності «справою – дією».

Для того, щоб прийти до свідомості безумовної необхідності первинної діяльності «Я», потрібна, за Фіхте, особлива здатність розуму. Це здатність, для якої вже не існує звичайної протилежності між діянням і його результатом, між суб’єктом і об’єктом. Розум безпосередньо споглядає або «бачить» їх нерозривну єдність. Цю вищу здатність Фіхте називав інтелектуальним спогляданням (або інтелектуальною інтуїцією). Лише коли ми починаємо розглядати думку як діяльне, практичне начало, виникає можливість усунути протилежність суб’єкта й об’єкта. Таким чином, не теоретична здатність уможливлює практичну, а, навпаки, практична здатність уможливлює теоретичну.

Процес діяльності Фіхте розумів діалектично. На його думку діяльне «Я» завжди приводиться в рух і спонукається до дії чимось протилежним. Незумовлена діяльність «Я» є процесом протиріч, що безперервно відтворюються, між діяльністю і її завданням: ледь переборена й знята одна перешкода, як негайно ж виникає інша, і цьому зняттю й відсуненню межі, по суті, ніколи не може бути покладений кінець. Фіхте назвав свій метод не діалектичним, а антитетичним. Відзначимо, що метод Фіхте відрізняється від діалектичного методу Гегеля. У Фіхте антитезис не виводиться з тези, а ставиться поруч із тезою як його протилежність. Саме тому Фіхте й назвав свій метод антитетичним. Слідуючи своєму антитетичному методу, Фіхте рухався від теоретичних основних положень – через розгляд відчуття, споглядання й уяви, а також мислення (розуму, здатності судження та розуму) – до основних положень практичного розуму з його здібностями, прагненнями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показав, що суб’єкт (людина) послідовно піднімається від найнижчого щабля теоретичної діяльності до найвищої. На цій стадії він осягає, що сам об’єкт, або предмет думки є результатом власної активності мислення. Таким чином, за задумом Фіхте, метод «науковчення» збігається з природним ходом розвитку людського розуму й «науковчення» виявляється своєрідною зв’язною історією розвитку людського духу, людської культури.