Основні напрямки екологічної політики

Спроектувавши природоохоронний потенціал на комплекс різноманітних впливів, ми одержимо основні напрямки екологічної політики. Відповідно до видів регулюючого впливу це:

допустимі форми використання природоохоронного потенціалу і застосування нормативно-правових актів як державного так і міжнародного рівнів;

інтенсивне використання природоохоронного потенціалу на основі планування, економічного стимулювання та контролю з боку держави (включаючи відбір проектів, економії сировини, енергії і матеріалів, системи штрафів, компенсацію за викиди, перерозподіл прибутків, забезпечення стандартів здоров'я і т. ін.);

формування «заділу» науково-технічних результатів (включаючи розробку і впровадження науко- і енергоємних, мало- і безвідходних технологій, моніторинг, прогноз, гласність екологічних експертиз);

використання природоохоронного потенціалу для виховання дбайливого і раціонального ставлення до природи у всіх громадян, і, особливо в уповноважених приймати управлінські рішення.

Як бачимо, зі збільшенням обсягу робіт щодо здійснення екологічної політики розширюється і механізм природоохоронної політики, посилюється тенденція до спеціалізації окремих ланок природоохоронного потенціалу. З'являються організації і підрозділи, які спеціалізуються на окремих видах управлінських впливів: правових, економічних, інформаційно-технологічних і світоглядних. Така спеціалізація актуалізує потребу об'єднання різних методів екологічної політики в єдиний комплекс.

Критерії ефективності екологічної політики

Нарешті, спроектувавши такий аспект цілепокладання, як вибір ефективних шляхів використання (природоохоронного потенціалу на певні види регулюючих впливів, ми одержимо критерії ефективності екологічної політики. До них належать:

• у правовому регулюванні: несуперечливість, прогресивність (маючи на увазі, що правові норми, з одного боку, повинні відповідати сучасним екологічним вимогам, а з другого — бути такими, що практично реалізуються), необхідність і достатність, тобто забезпечення мінімальної кількості правових і нормативних актів, які могли забезпечити комплексне вирішення проблеми прямого регулювання природокористування;

• в економічному регулюванні: економічний ефект від оптимізації розподілу капіталовкладень і, крім того, рівень виконання поставлених завдань або нормативів, на досягнення яких спрямована система економічного стимулювання охорони і раціонального використання природних ресурсів;

• в інформаційно-технологічних вимірах: науково-технічний рівень засобів, що використовуються, і результатів, які одержуємо;

• у світоглядному зрізі: рівень свідомої активності людини (рівень її екологічної культури) і суспільства в забезпеченні охорони природи. Що стосується критерія кінцевої (стратегічної) ефективності для всього комплексу заходів екологічної політики, то ним є оцінка ступеня досягнення поставленої мети. Такі оцінки ефективності дає система моніторингу об'єктивних характеристик і використання експертних оцінок.