21.26.Світовий фінансовий ринок,його структура,тенденції розвитку.

Світовий фінансовий ринок виник на основі інтеграційних процесів національних фінансових ринків, зміцнення зв'язків та активного розширення контактів між ними.

Світовий фінансовий ринок (СФР) - це:

а) організаційний механізм міждержавного руху та перерозподілу капіталів, придатних для використання за межами свого утворення та походження, на міграцію яких впливає ринковий попит та пропозиція, а також регулюючі дії держав та міжнародних валютно-фінансових центрів;

б) глобальна цілісна система національних та регіональних фінансових ринків, що включає сукупність ринкових форм торгівлі фінансовими активами та об'єднана уніфікацією операцій, спільними умовами функціонування й закономірностями еволюції.

Суб'єкти СФР:

- кредитори або первинні інвестори - фізичні та юридичні особи, державні, міждержавні та наддержавні інститути, що мають надлишкові ліквідні активи;

- позичальники та емітенти - фізичні та юридичні особи, державні, міждержавні та наддержавні інститути, що мають дефіцит коштів;

- спеціалізовані фінансові посередники - комерційні банки, інвестиційні компанії, трастові, пенсійні та інвестиційні фонди, ощадно-позичкові асоціації тощо;

- хеджери - страховики ризиків, пов'язаних з валютними кредитними операціями та операціями з цінними паперами;

- органи регулювання і контролю.

22. Проблема заборгованості та можливі шляхи її розвязання.

Однією із складних міжнародних фінансових проблем виступає проблема заборгованості країн, що розвиваються. Надмірне залучення іноземних кредитів країнами, що розвиваються, при послабленні уваги до проблеми раціонального використання отриманих ресурсів, погіршення економічного стану більшості цих держав через світову економічну кризу 1980-1982 рр. тощо – все це різко загострило на початку 80-х років увесь комплекс проблем, повязаних із заборгованістю цих країн, створивши ситуацію “кризи боргів”. Причинами кризи також стали – невеликі розміри внутрішніх заощаджень, відємне сальдо зовнішньоторговельних операцій; значний імпорт капіталів за відсутності власних ресурсів та інші.

До початку 70-х років сума боргу була відносно невеликою і представлена головним чином була кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, СБ та регіональних банків розвитку).

В кінці 70-х - на початку 80-х років становище змінилося, до процесу кредитування країн, що розвиваються, підключилися комерційні банки. Вони скористалися надлишком “нафтодоларів” країн-членів ОПЕК. Кредити надавалися для покриття дефіциту платіжних балансів і підтримки експортних галузей.

За даними Світового Банку нараховується 16 країн з високим рівнем заборгованості: Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща.

За період з 1970 по 1996 роки зовнішній борг країн, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд дол. до 2,3 трлн дол. Тільки на обслуговування цього боргу витрати складали на початку 90-х років 169 млрд дол.

Значна частина боргів набула репутації безнадійних. Виник “вторинний ринок боргів”, на якому зі знижкою (30% номінальної вартості) оберталися банківські вимоги до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобовязаннями на початку 90-х років перевищив 100 млрд дол.

Реструктурування боргів країн, що розвиваються, у 80-90-ті роки зменшило гостроту боргової проблеми. В останні роки значно поліпшилися показники обслуговування боргу в багатьох країнах Латинської Америки, Азії. Однак, боргова проблема ще залишається предметом занепокоєння в найменш розвинутих країнах, особливо африканських.

Залучення іноземного капіталу збільшує ресурси економічного розвитку, але зростання зовнішнього боргу породжує проблему його обслуговування, яка включає: амортизацію (виплату основної суми); виплату відсотків.

Зобовязання по обслуговуванню зовнішнього боргу виконуються або за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту, або шляхом нових позик за кордоном. Для вирішення проблеми заборгованості країни були вимушені брати нові позики, а також – звернутися за допомогою до стабілізаційної програми МВФ, умови якої включають 4 компоненти:1)відміна або лібералізація валютного та імпортного контролю;2)зниження обмінного курсу місцевої валюти;3)жорстка внутрішня антиінфляційна програма (контроль за кредитами банків, за видатками державного бюджету, за дефіцитом державного бюджету, за ростом заробітної плати, зняття контролю за цінами);4)стимулювання іноземних інвестицій і відкриття економіки країни світовому господарству.

23.Україна у процесах міжнародного руху капіталу. Незважаючи на значні потенціальні можливості входження України у систему світового господарства, на даний момент існують об'єктивні причини, що стримують її рух до світового ринку. По-перше, треба мати на увазі, що Україна, як молода суверенна держава, взагалі не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків із країнами світового співтовариства. Це стримує процес інтеграції національної економіки у світову. По-друге, значною перешкодою є те, що Україна, як частина, що входила у минулому до складу СРСР, певною мірою ліквідувала структури, за допомогою яких здійснювалася загальносоюзна зовнішньоекономічна діяльність. Кількість нових органів, які можуть проводити на всіх рівнях національну зовнішньоекономічну політику України, взагалі недостатня. Відбувається формування відповідних структурних елементів на рівні міністерств, відомств, об'єднань підприємств, територіальних органів державної влади, які мають сприяти виходу на міжнародну арену. Сьогодні Україна як суверенна держава є членом таких міжнародних економічних організацій, як МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД та ін. У цих організаціях Україна не тільки може проводити політику захисту своїх економічних інтересів, але й сама впливати на хід подій у світовій економіці. Але головною причиною стримування руху України до світових ринків сьогодні - це, насамперед, наслідки глибокої загальної кризи, яка сьогодні долається інтегрування з державами СНД (які теж знаходяться у стані економічної кризи), що об'єктивно зумовлено існуванням традиційних зв'язків між ними; низький рівень якості продукції, яка випускається та неконкурентоспроможність її на світових ринках; недосконалість системи управління зовнішньоекономічними відносинами й відсутність чіткої й сталої правової бази для них; відсутність кваліфікованих кадрів.

Щоб Україна зайняла належне їй місце у міжнародному поділі праці, в цих сферах національної економіки неминуче доведеться провести велику роботу щодо підвищення конкурентоспроможності всієї виготовленої продукції та послуг. Більше того, сьогодні високим критерієм світового ринку повинні відповідати не тільки окремі товари, підприємства, а й національна виробнича система й господарський механізм країни. Тому на сучасному етапі становлення незалежної держави законодавча та виконавча влади країни повинні у підвищенні міжнародної конкурентоспроможності національної економіки бачити одну з найважливіших цілей економічної політики держави на найближче десятиріччя. Іноземний капітал сьогодні особливо необхідній у тих сферах економіки, активізація яких допоможе вивести її з кризового стану, зняти наростаюче соціальне напруження в суспільстві. Це насамперед виробництво продуктів харчування, товарів широкого попиту та послуг, ліків та іншої життєво важливої продукції. І справа тут не лише в тому, щоб забезпечити населення необхідними товарами та послугами, але й у тому, щоб здійснити їх імпортозаміщення, звільнивши валютні ресурси, що витрачаються зараз на імпорт товарів народного споживання або сировини для їх виробництва.