Методичні вказівки щодо самостійної роботи під час підготовки до наступних занять

1. Повторити навчальний матеріал теми.

2. Самостійно опрацювати контрольні питання, які не були розглянуті на семінарському занятті згідно рекомендованої літератури до теми № 2.

3. Самостійно опрацювати питання наведені в таблиці.

4. При необхідності доповнити конспект лекції навчальним матеріалом згідно контрольних питань.

Методичні рекомендації для підготовки до теми:

Вивчення основних періодів становлення та розвитку пенітенціарної політики і пенітенціарної системи в світі (Європи) та на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримі­нально-виконавчого права.

До епохи Відродження, покарання було елементом будь-якого громадського свята в Європі. Але з часом покарання стає приводом до появи почуття відрази і публіка починає ідентифікувати себе не з катом та законом, а із злочинцем, який страждає від болю та приниження.

За часів розвитку капіталізму видовище покарання стає принизливим для особистісної гідності глядачів, що згодом призводить до приховування покарання від суспільного погляду.

Як зазначав Ендрю Рузерфорд, що держава демонструє свою владу не через демонстрацію покарання злочинців, а через їх відсутність.

Хроніки свідчать, що перші міські тюрми з’явилися в економічно розвинених містах Європи - Лондоні (1556), Амстердамі (1596), Бремені (1605), Мадриді (1622), Стокгольмі (1624).

У сучасних розвинених країнах діє прогресивна пенітенціарна система, при якій строк ув’язнення розподіляється на декілька етапів з різними умовами утримання – від більш суворих до більш пільгових (з погляду ізоляції, надання побачень із родичами і т. ін.). Зміна умов утримання цілковито залежить від погляду тюремної адміністрації.

Серед видатних людей, які суттєво вплинули на пенітенціарну політику як в минулому так і в наш час, можна назвати Джона Говарда. Він народився в Гакнеї, в графстві Міддельсексі, 11 вересня 1726 року. Залишившись у 16 років круглим сиротою, він став власником багатої спадщини. В 1755 році він вирушив до Португалії, щоб надати допомогу мешканцям Лісабону, які потерпали від землетрусу. Однак корабель “Ганновер”, на якому плив Говард був захоплений французькими каперами і його було кинуто до в’язниці. Кілька місяців, що він там пробув зробили його непримиренним борцем за поліпшення умов тримання ув’язнених і за милосердне поводження із військовополоненими.

Для більш повного уявлення про гносеологічне коріння пенітенціарної політики необхідно коротко розглянути також діяльність ще кількох просвітителів, які відіграли домінуючу роль у її народженні та розвитку. Це, перш за все, Монтеск’є - член Інституту Франції, походженням із старовинного дворянського роду, вивчав право в Бордо і Парижі.

В 1728 р. Монтеск’є мандрував по Європі, відвідав Італію, Прусію, Нідерланди, в 1729-31 рр. Мешкав у Великобританії. Англійська конституційна практика, погляди англійських правознавців і філософів зробили великий вплив на формування державно-правових ідеалів Монтеск’є, найбільш яскраво відображених ним у книзі «Про дух законів» (1748) – енциклопедичній праці, заснованій на широкому використанні порівняльного і порівняльно-історичного методів.

Ідеї Монтеск’є широко використовував італійський просвітитель, юрист і публіцист Чезаре Беккаріа, висуваючи нові принципи кримінального права в книзі «Про злочини і покарання». Ця книжка вперше вийшла анонімно в серпні 1764 р. в Ліворно (Італія), викликала небувалий інтерес і миттєво розійшлася, витримавши вже в рік своєї появи декілька видань. У наступний період вона була перекладена практично на всі мови Європи, включаючи й російську (1803 р.).

Реформування системи виконання кримінальних покарань в Україні на сучасному етапі, удосконалення правового поля її діяльності неодмінно вимагає вивчення історичного досвіду становлення та функціонування основних принципів пенітенціарної політики у минулому.

Російська імперія в галузі кримінального законодавства по жорстокості покарань і засобів їх виконання не поступалася перед Західною Європою. Смертю каралися більш як 100 видів злочинів. Покарання стратою носило прилюдний характер, катування й доноси були звичайним явищем. Кримінальне законодавство, основу якого складали „Соборное уложене” 1649 р., військові статути Петра І і численні імператорські укази, були невпорядковані. Наука кримінального права знаходилася в ембріональному стані, а професійний рівень суддів, м’яко кажучи, залишав бажати кращого.

Імператриця Катерина ІІ (1729-1796 рр.), що вважала себе освіченою і прогресивною правителькою виявила не абиякий інтерес до особи Беккаріа і його книги. Вона запрошує його до Росії і пропонує йому займатися тим, „що він сам собі обрав, видавши свій твір”. Приїзд Беккаріа до Росії не відбувся, але Катерина ІІ уважно ознайомилася з його книгою і в 1767 році скликала спеціальну комісію з представників різних соціальних угрупувань (звичайно привілейованих) тодішньої Росії для складання нового „Уложения”, передавши їй власноручно написаний „Наказ”, яким комісії слід було керуватися у своїй роботі.

При написанні „Наказу” Катерина ІІ керувалася перш за все ідеями західноєвропейських мислителів у галузі суспільної і правової думки. Найглибший вплив на „Наказ” справили твір Монтеск’є „Про дух законів” і книга Ч.Беккаріа „Про злочини та покарання”, з яких імператриця робила прямі запозичення. Вона зізналася в листі до пані Жоффрен, власнеці одного з найбільш блискучих літературних салонів епохи Просвітництва, що „обікрала” на користь своєї імперії Монтеск’є і сподівається, що він вибачить їй цю літературну крадіжку на благо двадцяти мільйонів людей. Аналогічне визнання у відношенні до Беккаріа Катерина ІІ зробила в листі до Фрідріха ІІ.

„Наказ” включав у себе 655 статей, розподілених на 22 глави. Більше половини з них – прямий переклад або компіляція із згаданих книг Монтеск’є і Беккаріа.

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Раніше, відповідно до найменування галузі законодавства до прийняття нових Кримінального кодексу та Кримінально-виконавчого кодексу, вона мала назву «виправно-трудова політика». Але цей термін після внесення суттєвих змін до системи кримінальних покарань перестав відповідати своєму змісту. На сучасному етапі розбудови української державності, всебічної інтеграції України до загальноєвропейської спільноти, приєднання нашої країни до світових стандартів щодо поводження з ув’язненими та засудженими, більша частина науковців погоджується із доречністю застосування терміну «пенітенціарна політика», який більш змістовно відображає діяльність держави в цій галузі державного управління.

Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю пенітенціарна політика визначає цілі, принципи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню і ресоціалізації засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами.

Виходячи з цього, цілями сучасної пенітенціарної полі­тики України є:

• захист прав і законних інтересів громадян, юридич­них осіб і держави від злочинних посягань;

• забезпечення принципів законності і справедливості при виконанні кримінальних покарань;

• ресоціалізація осіб, які відбувають кримінальні покарання.