Оплачувана і неоплачувана праця

Ми часто думаємо про працю, керуючись поняттями "безробіття" та "оплачувана робота", однак у дійсності це надто спрощений погляд. Неоплачувана праця (наприклад, ремонт власного автомобіля або виконання домашніх обов'язків) посідає значне місце у житті багатьох людей. Багато видів роботи не відповідають традиційним категоріям оплачуваної трудової зайнятості. Скажімо, великий обсяг роботи, що виконується в неформальній економіці, безпосередньо не реєструється в офіційній статистиці зайнятості. Термін "неформальна економіка" означає операції поза сферою постійного найму, що іноді зводяться до обміну грошей на надані послуги, але часто і до простого обміну товарами чи послугами.

Майстер, який приходить полагодити телевізор, може одержати плату готівкою, без видачі квитанції або фіксованого переліку деталей виконаної роботи. Люди обмінюються "дешевизною", тобто краденими речами, з друзями або колеґами, віддячуючи за інші послуги. Неформальна економіка включає не тільки "приховані" операції з готівкою, але й багато форм самозабезпечення, які люди здійснюють удома та поза ним. Самостійна діяльність, домашнє устаткування та побутові інструменти створюють товари і послуги, за які інакше довелося б платити (Gershuny and Miles, 1983).

Домашня робота, що її традиційно виконують жінки, переважно не оплачується. І все-таки це робота, часто-густо важка й виснажлива. Важливу суспільну роль має добровільна праця на добродійні потреби або на інші організації. Мати оплачувану роботу важливо з усіх перелічених вище причин, однак категорія "праця" означав щось більше.

Ми можемо визначити РОБОТУ, оплачувану чи неоплачувану, як виконання завдань, що вимагає розумових та фізичних зусиль і має на меті виробництво товарів і послуг, що задовольняє людські потреби. Професія, або посада, є праця, що виконується в обмін на стабільну заробітну платню. У будь-якому суспільстві праця є основою ЕКОНОМІКИ. Економічна система складається з організацій, що відповідають за виробництво та розподіл товарів і послуг.

У цьому розділі ми проаналізуємо природу праці в сучасному суспільстві і розглянемо ті головні зміни, що впливають сьогодні на економічне життя. Праця завжди вписується у ширшу економічну систему. У сучасному суспільстві така система залежить від промислового виробництва. Як зазначалося в інших розділах цієї книги, сучасне суспільство докорінно відрізняється від давніших систем виробництва, заснованих здебільшого на сільському господарстві. Більшість людей працювала в полі або доглядала худобу. Натомість у сучасному суспільстві лише незначний прошарок населення працює у сфері сільського господарства, а сама праця фермера індустріалізувалася і значною мірою виконується не вручну, а машинами.

Сучасна промисловість постійно змінюється. Здебільшого це стосується технології. Технологія означає науково обґрунтоване використання обладнання з метою досягнення більшої ефективності виробництва. Природа промислового виробництва змінюється також під впливом широкомасштабних соціальних та економічних чинників. У цьому розділі ми зосередимо увагу і на технологічних, і на економічних змінах, продемонструвавши їхню роль у трансформації і промисловості сьогодні.

Для початку ми розглянемо оплачувану працю — працю в промисловому середовищі. Ми дослідимо зміни у виробничих процесах промисловості, а також їхній вплив на зайнятість. Промислове виробництво в жодному разі не слід розглядати як гармонійну сферу. У наступних підрозділах ми розглянемо походження виробничих конфліктів, зосередивши увагу на ролі страйків. Далі ми проаналізуємо роль жінок у промисловості. Зараз оплачувану роботу виконує більше, ніж будь-коли раніше, жінок, тож ми простежимо причини та наслідки такого явища. У заключній частині розділу ми дослідимо проблему безробіття і поставимо питання про майбутнє праці.

Почнемо з аналізу мінливих різновидів сучасного промислового виробництва.

52.

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення. Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соц управління.

“управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття “менеджмент”. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент” пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома укр соціолог Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів: 1Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу; 2Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів; 3Соц-псих, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом псих клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.

Складовими механізму соц управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціол методи управління соц процесами – соц діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.

Метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соц процесами. Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком, тобто досягнення певного соц результату. Застосування соц тех. зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, ф-ня відповідних соц процесів і використання ефективних методів впиливу на них. Процедура – сук. дій, операцій, за доп яких здійснюється процес, що відбиває суть технології. Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури: Формування мети Приняття рішень Організацція соціальної дії Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові:

1Характеристика мети, завдань і основних положень технології

2Перелік технологічних операцій

3Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технлогії матеріали.

Розробляючи соц тех., слід дотримуватися принципів: багаторівневого аналізу, ціле визначення, комплексності, адресності.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика – самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастисних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини ( дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соц. групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соц.статусу та норм поведінки особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соц.середовищі, в своїй країні та у світі. М.С.Грушевський у праці “На порозі нової України. Гадки і мрії”, звертаючи увагу на необхідність формування нац.свідомості, писав: “Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму”.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянини, особливо молодого покоління- майбутнього України.

53.

Трудовой коллектив: определение, свойства, классификация, функции. Психологически развитой как коллектив считается такая малая груп-па, в которой сложилась дифференцированная система различных деловых и личных взаимо-отношений, строящихся на высокой нрав-ственной основе. Такие отношения можно назвать коллективистски-ми. Малая группа, чтобы называться коллективом, должна соответ-ствовать весьма высоким требованиям [8]: § успешно справляться с возложенными на нее задачами (быть эффективной в отношении основной для нее деятельности); § иметь высокую мораль, хорошие человеческие отношения; § создавать для каждого своего члена возможность развития личности; § быть способной к творчеству, то есть как группа давать людям больше, чем может дать сумма того же количества индивидов, рабо-тающих в отдельности. Группа на пути к коллективу проходит несколько этапов [8]: 1) взаимная ориентация – этот этап заключается в самопрезента-ции, наблюдении друг за другом, попытках понять для себя важные свойства партнеров. Это этап невысокой работоспособности группы. Мероприятия, сокращающие эту фазу – организация встречи с изло-жением цели группы и функций ее членов; 2) эмоциональный подъем – определяется преимуществом кон-тактов, оживленных новизной ситуации; 3) спад психологического контакта – возникает потому, что люди приступают к совместной деятельности, в которой обнаруживаются не только достоинства, но и недостатки. Формируется некоторая вза-имная неудовлетворенность; 4) подъем психологического контакта. Итак, коллектив – это общность людей, в основе жизнедеятель-ности которой лежит ценностно-ориентационное единство его чле-нов, причем основные ценностные ориентации являются обществен-но-значимыми. Выделяются следующие типы коллективов: учебные, трудовые, воинские, спортивные, общественно-политические, коллективы лю-дей, объединенных по интересам (охотников, рыболовов) и др. Трудовой коллектив является основной ячейкой общества, кото-рая объединяет всех работников предприятия, учреждения, организа-ции для достижения определенной конкретной цели их совместной трудовой деятельности.  Все трудовые коллективы имеют общие свойства: § наличие общей цели, единство интересов членов трудового коллектива;  § организационная оформленность в рамках социального инсти-тута; § общественно-политическая значимость деятельности; § отношения товарищеского сотрудничества и взаимопомощи; § социально-психологическая общность членов коллектива;  § управляемость;  § наличие четко обозначенной структуры взаимодействий и оп-ределенного круга обязанностей, прав и задач. В основу классификации трудовых коллективов может быть по-ложено несколько критериев, в соответствии с которыми они могут быть подразделены следующим образом:  а) по формам собственности (государственные, частные и т.п.); б) по сферам деятельности (производственные и непроизводст-венные); в) по времени существования (временные и постоянные); г) по стадии развития (формирующиеся, стабильные, распадаю-щиеся). д) по подчиненности (основной, первичный, вторичный).  Трудовые коллективы призваны выполнять следующие типичные функции. 1. Функция управления производством – осуществляется через различные формальные органы коллективного управления, общест-венные организации, специальные выборные и назначаемые органы, непосредственное участие работников в управлении.  2. Целевая – производственная, экономическая: выпуск опреде-ленной продукции, обеспечение экономической эффективности дея-тельности и т.д. 3. Воспитательная – осуществляется методами социально-психологического воздействия и через органы управления. 4. Функция стимулирования эффективного трудового поведения и ответственного отношения к профессиональным обязанностям.  5. Функция развития коллектива – формирование навыков и уме-ний коллективной работы, совершенствование методов деятельности. 6. Функция поддержки рационализаторства и изобретательства. С содержательной стороны трудовой коллектив определяют как такую общность, в которой межличностные отношения опосредованы общественно ценным и личностно значимым содержанием совмест-ной деятельности. При таком понимании трудового коллектива в его структуре всегда (в разной степени) присутствуют три главных эле-мента: лидерская группа, ядро, периферийная часть. Лидерскую группу представляют члены трудового коллектива, на которых функционально возложена функция руководства, или член коллектива, который в силу своих личностных качеств пользуется авторитетом у большинства других его членов. Ядро составляют те члены трудового коллектива, которые уже утвердились в коллективе, идентифицировались с ним, то есть, яв-ляются носителями коллективного сознания, норм и ценностей. Периферийную часть структуры трудового коллектива образуют те его члены, которые либо недавно включились в систему коллек-тивных отношений и еще не идентифицировались с ней, либо при-сутствуют в коллективе лишь функционально. Именно эта часть кол-лектива в первую очередь является объектом «манипулирования» со стороны лидера. 2. Социальная ориентация и социальная структура трудового коллектива. Работники предприятия представляют собой организационно оформ-ленную общность людей, которая образует его социальную организацию. Такая организация представляет собой систему социальных групп, выполняющих специфические производственные функции и взаимодействующих для достижения определенной цели. Она регулирует свой состав и взаимоотношения между группами ра-ботников с помощью иерархической структуры власти. Социальная организация предприятия характеризуется:  § наличием единой цели;  § иерархией в управлении;  § распределением функций, полномочий, обязанностей.  Социальные организации функционируют благодаря сплочению, руководству, социальному контролю за деятельностью их членов, стимулированию их трудовой активности через формирование общих ценностных ориентаций и норм. Социальная структура трудового коллектива – это совокупность его социальных элементов и отношений между этими элементами. 

Коллектив как социально-психологическая характеристика групповой деятельности. Трудовой коллектив характеризу-ется определенным набором соци-ально-психологических признаков. Наиболее существенные из них следующие: 1. Совпадение ценностных ориентаций коллектива с ценностны-ми ориентациями общества. 2. Отношения товарищества, взаимопомощи, низкий уровень конфликтности.  3. Доброжелательное отношение к «новичкам».  4. Преобладание оптимистического настроения.  5. Удовлетворенность работой и коллективом. 6. Хорошая трудовая и производственная дисциплина. 7. Предрасположенность к общению в нерабочее время. 8. Свободное обсуждение вопросов, связанных с трудовой дея-тельностью и жизнью коллектива, доброжелательная критика. 

54.