40. Соціологія девіантної поведінки

Соціологія девіантної поведінки - це дисципліна, що в системності вивчає прояви девіації, її причини - як соціально-психологічні, так і загальносуспільні чинники, а також систематизує весь наявний матеріал, всі наукові джерела, підходи вивчення, принципи, що стосуються поведінки, діяльності людей та груп, які не відповідають загальноприйнятим нормам. При цьому сама соціологія займається вивченням найбільш загальних причин і наслідків девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, показує шлях відповідного ефективного контролю, ліквідації, запобігання наслідкам проявів такого типу.

Об'єктом соціології девіацій виступають, таким чином, суб'єкти девіантної поведінки - люди, групи людей, організації. Предметом даної дисципліни виступають характеристики та природа соціального явища як девіантна поведінка та діяльність і розгляд їх як специфічних відповідних відносин.

(Отже, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної думки, називають девіантною. Це - в широкому розумінні. У вузькому ж розумінні девіантною поведінкою вважають порушення неформальних норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. А всі серйозні порушення формальних норм і законів, дотримання яких гарантується державою, а значить, вони є протиправними - виступають в якості делінквентивної поведінки. Тому перший тип поведінки (девіантна) є відносним (те, що для одних людей є відхиленням, для інших є звичайною нормою), а другий є абсолютним. До делінквентивності відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини. Але, як уже зазначалося вище, прояви девіантної поведінки можуть мати не тільки негативний, а і позитивний характер.

Загальноприйнятої точки зору на причини девіації немає. Є кі-лька теоретичних підходів у поясненні цього феномена.

Біологічний підхід. У ХІХ ст. велике значення у криміналістиці та соціології девіантної поведінки відіграла теорія італійського лі-каря, вченого Чезаре Ломброзо (1835—1909). Він встановив зв’язок між кримінальною поведінкою і специфічними анатомо-фізіологічними ознаками злочинця. На основі антропологічних ви-мірювань засуджених він дійшов висновку щодо існування «при-роджених злочинців», які становлять до 40 % загальної кількості засуджених (інші — це випадкові злочинці). Їм властиві особливі фізичні риси: сплющений ніс, рідка борідка, низький лоб, великі щелепи, високі вилиці («атавістичні» риси особистості, повернення до більш ранньої стадії еволюції людини). Ця теорія була популяр-ною на початку ХХ ст., але згодом її витіснили інші теорії (таблиці, складені Ломброзо, не підтвердилися подальшими дослідженнями).

Уільям Х. Шелдон (1940), відомий американський психолог і лікар, наголошував на важливості будови тіла. Він вважав, що у людей певна будова тіла означає наявність характерних особистіс-них рис:

• ендоморфу (людині з округлими формами) притаманні това-риськість, вміння знаходити спільну мову з людьми, потурання своїм бажанням;

• мезоморф (чиє тіло відрізняється силою і стрункістю) виявляє схильність до неспокою, він активний і не занадто чутливий;

• ектоморф (людина слабкої статури) характеризується здатні-стю і схильністю до самоаналізу, наділений підвищеною чутливіс-тю, вразливістю.

Спираючись на дослідження поведінки двохсот юнаків у центрі реабілітації, Шелдон зробив висновок, що найбільш схильні до девіан-тної поведінки мезоформи, хоча вони не завжди стають злочинцями.

Власне соціологічні теорії девіції

Теорія аномії

Еміль Дюркгейм — основоположник соціологічного дослі-дження девіації. Він стверджував, що девіація має функціональне значення в суспільстві: сприяє усвідомленню меж того, що вважа-ється поведінкою нормальною, допустимою. Девіації виконують роль факторів, що спричинюють людей підтвердити свою відда-ність моральному порядку суспільства.

Дюркгейму належить ідея аномії.

Аномія — суспільний стан, який характеризується розла-дом системи цінностей, обумовлений кризою всього суспіль-ства, його соціальних інститутів, протиріччям між проголо-шеними цілями та неможливістю їх реалізації для більшості.

Американський соціолог Роберт Мертон Кінг застосував поняття аномії та соціальної солідарності до аналізу соціальної дійсності США. Для більшості американців, життєвий успіх, що передусім втілювався в матеріальних благах, перетворився на культурно схвалену ціль. Окремі фактори, наприклад, гарна освіта та робота з високою заробітною платою, одержали схвалення як суспільно ви-знані засоби досягнення успіху.

Декларувався рівний доступ до засобів досягнення матеріально-го успіху в житті. Однак бідним та представникам національних меншин часто досяжні лише більш низькі рівні освіти та обмежені матеріальні ресурси. Інтерналізація цілі щодо матеріального успіху та перешкоди в можливості її реалізації можуть зумовити девіантну (нонконформну) поведінку.

Отже, тоді, коли суспільство проголошує спільні символи успі-ху для всього суспільства, обмежуючи при цьому доступ значної частини людей до визнаних засобів їх досягнення, створюються умови для антисуспільної поведінки.

Теорія культурного перенесення

Французький соціолог Габріель Тард сформулював теорію на-слідування для пояснення девіантної поведінки. Він переконався, що злочинці, як і добропорядні люди, імітують поведінку тих людей, з якими вони зустрічалися раніше, знали про них…але на відміну від законослухняних громадян, вони імітують поведінку злочинців.

В 1920—1930 рр. соціологи Чиказького університету, намагаючись пояснити високий рівень злочинності в окремих районах Чикаго, провели ряд досліджень, внаслідок чого з’ясували, що в окремих районах міста рівень злочинності залишався стабільним протягом ряду років, незважаючи на зміни в етнічному складі населення. Вчені дійшли висновку, що кримінальна поведінка може передаватися від покоління до покоління.

Едвін Г. Сазерленд розробив теорію диференційної асоціації, яка базується на ідеях інтеракціонізму та наголошує значення соціальної взаємодії в процесі формування поглядів та вчинків людей. Згідно з Сазерлендом, індивіди стають правопорушниками тією мі-рою, якою вони належать оточенню, що наслідує девіантні цінності та установки, методи. Чим раніше розпочнуться контакти з кримі-ногенним середовищем, чим інтенсивнішими та тривалішими вони будуть, тим вища вірогідність того, що такий індивід стане право-порушником. Однак тут відбувається не лише наслідування, а й на-вчання. Згідно з цим принципом, тюремне ув’язнення має досить негативні наслідки з огляду на контакти.

Теорія культурного перенесення. Показує, що соціально не схвалена поведінка викликається тими самими процесами соціалі-зації, що й соціальна схвалена. Соціолог Вальтер Б. Міллер провів дослідження чинників девіації в молодіжному середовищі пред-ставників нижчого класу. Він визначав поведінку молоді як адап-тацію до культурних зразків, набутих такими молодими людьми в процесі їх соціалізації в гетто та в міському середовищі. Культура нижчих класів, на думку Міллера, приділяє велике значення ряду таких першочергових принципів, як порушення громадського спокою (заохочуються зіткнення з поліцейськими, керівництвом школи, соціальними працівниками та іншими представниками влади).

Азарт (пошук гострих відчуттів, гра з небезпекою).

Доля (віра в те, що більшість важливих подій у житті не підля-гає контролю, світом править випадок та доля).

Нахабство (здатність перехитрити, обманути).

Автономія (прагнення звільнитися від зовнішнього контролю). Хоча ці принципи не обов’язково злочинні, але їх наслідування створює ситуації з високою вірогідністю використання протиправ-них моделей поведінки.

Теорія конфлікту

Згідно з марксистською теорією правлячий клас капіталістів екс-плуатує та грабує народ. При цьому йому вдається уникати покаран-ня за свої злодіяння. Трудящі — жертви капіталістичного гноблен-ня — у своїй боротьбі за виживання змушені вчиняти дії, які правлячий клас клеймить як злочин. Інші види девіації — алкого-лізм, зловживання наркотичними засобами, проституція… — проду-кти моральної деградації, які базуються на гонитві за наживою та гнобленні бідняків, жінок, представників національних меншин. За Річардом Квінні, правова система США відображає інтереси та іде-ологію правлячого класу. А якщо держава слугує інтересам правля-чого капіталістичного класу, то й злочин є класово обумовлений по-літичний акт, закладений у структуру капіталістичної системи.

Теорія стигматизації

Стигматизація від грецького — клеймо. Едвін Леметр, Говард Беккер, Кай Еріксон стверджують:

■S По-перше, жоден вчинок власне не є кримінальним за суттю. «Негатив» вчинку обумовлений не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють і реагують на нього. Відхилення завжди є предметом соціального оцінювання.

■S По-друге, прибічники цієї теорії відхиляють популярну ідею, що людей можна поділити на тих, хто нормальний, та тих, хто має патологію. Вандалізм, невиконання домашнього завдання, поведін-ка фанатів на матчі… — первинна девіація — поведінка, яка пору-шує соціальні норми, але, зазвичай, залишається непоміченим з бо-ку правоохоронних органів.

S По-третє. Чи будуть ці люди визнанні як девіанти залежить від того, що вони роблять, а також від того, як реагують інші люди на їх поведінку. Тобто ця оцінка залежить від того, яким правилам слідує суспільство, в яких ситуаціях та стосовно яких людей. Особ-ливе значення мають ті ярлики, якими наділяють індивіда.

■S По-четверте, наклеювання ярликів призводить до певних нас-лідків для таких людей. Воно створює умови для вторинної девіації — девіантної поведінки, викликаної у відповідь на санкції щодо індивіда. Індивід отримує публічне визначення, яке підноситься до рангу сте-реотипу, та оголошується як правопорушник, насильник… ярлик сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера. Подібний головний статус придушує усі інші та відіграє роль пророцтва, що саме реалізу-ється. Порушники починають сприймати свій статус як конкретний тип девіантності та формувати на його основі власне життя.

■S По-п’яте, ті, хто отримав клеймо правопорушника, зазвичай з’ясовують, що звичайні громадяни засуджують їх та не бажають «мати з ними справу», від них можуть відвернутися друзі, рідні та іноді їх відправляють у психічні лікарні. Всезагальна ізоляція під-штовхне індивідів до девіантних груп. Участь у девіантній субку-льтурі — спосіб подолати критичну ситуацію, знайти емоційну під-тримку оточення, яке тебе розуміє. Своєю чергою, входження до девіантної групи сприяє закріпленню у індивіда уявлень про себе як про правопорушника, сприяє виробленню девіантного стилю життя, послаблює його зв’язок із законослухняними громадянами.

41. На рубежі XX—XXI ст. вітчизняна соціологія міста розвивалася переважно на рівні прикладних досліджень. Хронологічно можливо визначити кілька етапів розвитку соціології міста:

— перше десятиліття XX cm. — пов'язане з розробкою моделі «ідеального міста»;

— дискусії 20—30-х років між «урбаністами» та «дезурбаністами», які точилися навколо проблем соціалістичного розселення;

— дослідження 60-х років — охоплювали проблеми регулювання зростання великих і малих міст, активізації роботи міського транспорту та сфери обслуговування, вивчення ролі міграції в розвитку міст, розробки планів їх соціального розвитку, дослідження проблем адаптації до міського способу життя, відродження урбанфутурології, вивчення проблеми урбанізованих районів, специфіки міського середовища тощо;

— дослідження 70—80-х років — зосереджувались на вивченні якості міського середовища, відмінностей між містом і селом, аналізі чинників еволюції міст, розвитку теорії соціального управління містом, визначенні специфіки радянської урбанізації тощо;

— 90-ті роки — поч. XXI cm. — характеризуються вивченням соціальної структури міста, організації сучасного життєвого простору, процесів територіальної диференціації та соціальної сегрегації у місті.

Найчастіше соціологія міста зосереджується на таких проблемах:

— визначення ролі міста в суспільстві й системі розселення;

— дослідження процесу формування міст і чинників їх розвитку;

— з'ясування основних підсистем міста та особливість їх взаємозв'язку;

— внутрішня структура і соціальна стратифікація міста;

— закономірності розвитку і функціонування міста як цілісного феномену;

— проблеми управління та самоуправління;

— особливості міського способу життя;

— соціоекологія міста тощо.

До головних її категорій належать: «місто», «міський спосіб життя», «соціальна структура міста», «соціальна інфраструктура міста».

Місто — історична конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, яка виникла внаслідок відокремлення ремесла від сільського господарства, і є специфічною поселенською структурою.

Місту властиві такі специфічні риси:

— концентрація великої кількості людей, висока щільність населення на обмеженій території;

— зосередженість промисловості, науки, мистецтва, інформації;

— провідна роль у соціальному прогресі;

— високий ступінь інтеграції багатогранних видів людської діяльності внаслідок концентрації різноманітних галузей суспільного виробництва;

— зосередженість основних соціальних груп і верств населення.

Специфіка міста визначає його основні соціальні функції:

— господарсько-економічна — організація механізму виробництва на підставі функціонування різних галузей промисловості;

— соціальна — втілена у діяльності соціальної сфери, яка охоплює послуги торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, зв'язку, житлового будівництва, соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо;

— культурно-освітня — реалізується через надання людині вищої, середньої спеціальної освіти через створення дозвільної та рекреаційної інфраструктур;

— управлінсько-адміністративна — здійснюється шляхом продовження адміністративної влади різними державними та соціальними органами.

На основі містоутворюючих та містообслуговуючих функцій виділяють такі функціональні групи міст:

— багатофункціональні столичні міста;

— багатофункціональні міста обласних центрів;

— міста — індустріальні центри;

— місцеві організуючі та обслуговуючі центри навколишніх територій;

— транспортні міста;

— міста — оздоровчі центри;

— міста з переважаючим значенням науково-експериментальних функцій.

За кількістю їх мешканців виділяють такі типи міст: найбільші (понад 1 млн. жителів); дуже великі (від 500 тис. до 1 млн.); великі (250—500 тис); середні (100—250 тис); невеликі (50—100 тис); малі (20— 50 тис); найменші (до 20 тис. жителів); міські селища. У вітчизняній соціології міста прийнята інша градація: мале місто — від 5 до 50 тис. жителів, середнє — від 50 до 99,9 тис, велике — від 100 тис. до 249 тис, дуже велике — 250—499,9 тис, найбільше — 500 тис. мешканців та більше. В Україні найбільше міст з кількістю мешканців 10— 19,9 тис. (35,1%), а також 20—49,9 тис. (28%). Кожне дев'яте місто налічує від 5 до 9,9 тис. мешканців. Отже, практично кожне друге українське місто є малим. До групи середніх відносять 53 міста (11,8%), великих — 24 міста (5,4%), дуже великих — 16 (3,6%). До групи найбільших належить 10 міст (2,2%), з яких 5 мають населення більше 1 млн. осіб. У них мешкає 36% населення.

42. Соціологія релігії

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства і соціології, що досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен (але зазвичай окремо від Бога, не звертаючи на нього увагу, бо Він поза суспільством). Соціологія релігії – наука, що вивчає релігійні явища в лоні суспільства, і суспільні явища в лоні релігії. Центральна тема – взаємодія релігії і суспільства.

Історія науки

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864—1920), Георга Зіммеля (1858—1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858—1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884—1942).

Об’єкт: релігійний феномен та взаємовідносини між релігійним досвідом і соціальною структурою. Не віра чи благодать, але їх прояви (технічно - об’єктивізація) у певному суспільстві. Нейтральна дисципліна, не приймає позиції ані „за”, ані „проти. ”

Методи соціології: опитування і статистичний аналіз (складність – інтерпретація, розбіжність сенсу, що вкладається в слова), спостереження (стандартизоване чи включене, особливо для вивчення нових рухів); кросс-культурний порівняльний аналіз; контент-аналіз (аналіз текстів проповідей чи релігійної літератури), аналіз письмових джерел, історичних документів (найпоширеніший).

Підходи до соціології релігії:

конфесійний,

атеїстичний,

феноменологічний.

43. Соціоло́гія сім'ї́ — галузь соціології, що вивчає сім'ю. У сферу досліджень даної галузі входить: вивчення функціонування сім'ї як соціального інституту і малої групи, структури і функцій сім'ї, шлюбно-сімейні відносини, зразки сімейної поведінки, характерні для того чи іншого типу культури, тієї чи іншої соціальної групи.

Предмет соціології сім'ї.Сім'я є об'єктом дослідження багатьох наук — історії, економіки, права, соціології, психології, педагогіки, антропології, демографії, етнографії, етики тощо. Кожна з них відповідно до свого предмета вивчає специфічні сторони функціонування і розвитку сім'ї. Об'єктом соціології сім'ї є шлюбно-сімейні відносини, сфера сімейного життя. Предметом вивчення соціології сім'ї є досить широке і різноманітне коло питань: загальні основи та принципи шлюбу і сім'ї; взаємозв'язок сім'ї і суспільства; типи соціальних відносин, характерні для сім'ї; фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності; суспільні функції сім'ї, її структура та особливості як соціального інституту і як малої соціальної групи; мотивація шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньосімейних конфліктів; історичні типи та форми шлюбно-сімейних відносин, тенденції та перспективи їх розвитку; умови життя сім"ї, етапи життєвого циклу сім'ї та ін.

Функції сім'ї.Сім’я як інституція має певні завдання і виконує певні функції в суспільстві. Завдання і функції треба розрізняти: завдання, це мета будь-якої діяльності, функція, це те, що необхідно для досягнення мети та її реалізації. Сім’я має два головних завдання: підтримка народжуваності і передання культури. Функції, які виконує сім’я, складають 4 категорії:

Біопсихічні функції (народження, сексуальна функція)

Екологічні функції: матеріально-економічна, виробнича, господарча; споживацька; опікунська

Соціально-значучі функції (статус і місце людини в суспільстві)

Соціо-психологічні функції (соціалізація, культура, відпочинок, емоційно-експресивна.

Зв’язки в сім’ї.Сімейні зв’язки складаються з внутрішніх і зовнішніх зв’язків.

Внутрішні зв’язки – основані на почутті взаємної любові та приналежності. Чоловік та дружина кохають один одного і це зумовлює особистий зв’язок.

Зовнішні зв’язки – обумовлюють стійкість сім’ї. В сім’ї обов’язково присутній зв’язок особистостей.

В нашому суспільстві можна виділии такі етапи сім‘ї:

1. молоді люди, що проживають окремо від батьків

2. молода сім‘я без дітей

3. сім‘ї з маленькою дитиною чи дітьми до 6 років (а також натуральні високоякісні продукти, дитяча їжа, одяг іграшки)

4. сім‘ї з дітьми старше 6 років

5. батьки, які живуть з дорослими дітьми

6. батьки, що проживають без дітей

7. один член на пенсії а глава працює

8. всі на пенсії

9. вдівець чи вдова (сім‘я, що складається з одного члена) (вузький споживчий діапазон товарів, та послуг. Найнеобхідніші товари для дому, продукти харчування і лікарські засоби).

45. ЕКОНОМІКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних наукових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень. Основою її появи стали потреби у пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв'язків і загострення соціальних суперечностей.

Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношення свободи і регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — політику, власність, сім'ю та ін., а також підвищив їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки.

Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема дослідження промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення економічної соціології особливий вплив мали дослідження управління людським фактором, які ґрунтувались на людських відносинах.

Економічну соціологію також пов'язують із структурно-функціональним напрямом соціології, який розробили Г. Парсонс, н. Смелзер, К. Девіс та ін. Цей напрям охоплював також такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація, конкуренція, інфляція тощо. Дослідження даного напряму ґрунтувались на соціологічних методах і підходах, на соціологічному аналізі зв'язків економіки і суспільства.

Засновники економічної соціології визначили емпіричні об'єкти і предмети конкретних досліджень. До емпіричних об'єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів: ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів, як учасників економічного життя суспільства та ін. Предметом дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соціальні функції і процеси.

У загальному виді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили:• виробництво,• розподіл,• облік;• споживання,

а до неекономічної:• політику,• культуру,• етнос;• стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на:

• поведінку споживачів товарів;

• соціальні ролі у дефіцитній економіці;

• поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників;

• ставлення до економічних реформ;

• вплив соціальних та культурних факторів на розвиток економіки;

• систему цінностей людей.

Важливе місце займали дослідження на стику економіки і соціології, зокрема трудової мобільності — плинності, міграції, міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці і до професії, соціальних проблем міста і села, бюджету часу тощо.

Виникнення економічної соціології пов'язується із зростанням ролі людського фактора у розвитку суспільства, як колективного суб'єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі "природа-суспільство". Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ресурсів, вдосконалення технології тощо.

Основні функції економічної соціології

• теоретично-пізнавальна — дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя;

• прогнозуюча — визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя;

• управлінська — забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя;

• соціальна — забезпечення економічної соціалізації працівників

Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як доцільне оточення, середовище, у якому формуються соціальні відносини сукупностями людей та індивідами.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

46. Економічна соціологія

Суть та зміст економічної соціології. Вивчаючи це питання, слід взяти до уваги, що для характеристики економічних процесів та явищ у соціології використовується ціла система понять. Найшир-шим із них є поняття економічної сфери. Економічна сфера — це цілісна підсистема суспільства, відповідальна за виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей.

Економіка як соціальний інститут суспільства тісно пов’язана з його соціальною структурою. Економічні відносини визначають по-ложення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв’язки, визначають характер взаємодії. У цьому розумінні економіка символізує основу суспільства, його міцність, сталість.

Економіка як соціальний інститут виконує цілий ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток вироб-ництва, розподіл, обмін і споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.

Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів. Реалізація цієї функції вимагає застосування гнучких механізмів розподілу й перерозподілу кадрів, забезпечення їхньої мобільності. У нинішній час відчувається дефіцит ряду професій, зокрема робітників найвищої кваліфікації. Гостро стоїть проблема становища наукових працівників.

Друга функція — стимулююча — забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці. Соціологічні дослідження 80-х років довели, що у повну силу працювала лише 1/3 час-тина працюючих. Тут позначився негативний вплив зрівняльних тенденцій в оплаті праці, погані умови й слабка організація праці. Виявом цих процесів у кваліфікованих робітників був перехід на більш прості види праці. Лише 7—10% керівників середньої ланки припускалися думки про просування вгору, разом із тим 80% готові були перейти у робітники.

Третя функція — інтеграційна — виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих. Про значення даної функції свідчить соціальна напруга відносин. За проведеними дослідженнями, 85% керівників середньої ланки вказали на напружений, конфліктний ха-рактер взаємовідносин на промислових підприємствах.

Четверта функція — інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні про-цеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до ново-го, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

Ці функції здійснюються через велику кількість соціальних механізмів — добору та розстановки кадрів, розподільчих відносин, планування постачання, споживання і т.ін. Ефективність реалізації функцій значною мірою залежить від рівня економічної культури суспільства, кожного індивіда.

47. МОЛОДЬ як соціально-демографічна група.

У сучасній літературі існує багато визначень молоді. Найбільш поширеним є визначення молоді як соціально-диференційованої соціально-демографічної групи, котрій притаманні специфічні психологічні, фізіологічні та культурні властивості. Ці властивості визначаються не лише віковими особливостями, але й тим, що соціально-економічне, соціально-політичне становище молоді, її духовний світ, система ціннісних орієнтацій перебувають на стадії становлення.

Визначити сутнісні риси молоді можна як через виокремлення основних етапів соціалізації особистості, так і через виявлення характеристик, притаманних різним групам молоді. У першому випадку може йтися про час повноліття, настання правової відповідальності, початок трудової діяльності, створення сімї, досягнення соціально-економічної незалежності від батьків та ін. У другому - передбачається розподіл молоді на внутрішньовидові групи, кожна з яких має власні специфічні характеристики.

Суттєвою рисою молоді є те, що значна її частина не має власного соціального статусу, перебуває на стадії "статусного мораторію", характеризується або попереднім соціальним статусом, тобто соціальним положенням батьків, або своїм майбутнім статусом, пов'язаним із професійною підготовкою. Молодь входить у життя в умовах уже чинних соціальних інститутів, які не завжди відповідають її потребам, що призводить до виникнення криз і конфліктів.

Важливим питанням є визначення вікових параметрів молоді. Вони залежать як від історичних особливостей, традицій, так і від рівня соціально-економічного розвитку країни:

• нижня межа визначається біологічною, статевою зрілістю;

• верхня - визначається з огляду на юридичне повноліття, закінчення навчання, здобуття професії, одруження та набуття економічної незалежності.

За законами України цей вік означується від 14 до 35 років.

Як специфічна соціально-демографічна група суспільства молодь визначається не лише віковими межами, а й тим, яке місце вона посідає в соціальній структурі суспільства, а також особливостями соціального розвитку. Молоді притаманні основні та другорядні особливості. До основних належать: фізіологічні, психологічні, вікові й соціальні характеристики. Другорядні пов'язані з основними і виявляються залежно від суспільно-корисної діяльності, місця проживання, соціального статусу людини тощо.

У житті молодої людини умовно можна виділити три основних періоди:

• період пошуку - коли молода людина сама для себе визначає та приймає рішення стосовно навчання і сфери професійної діяльності;

• період інтеграції в суспільство - пов'язаний із першими роками професійної діяльності;

• період інтенсивної творчості та продуктивної діяльності.

Незважаючи на те, що в сучасному суспільстві значно розширилися можливості для власного самовизначення й індивідуального розвитку, молодь як була, так і залишається найбільш вразливою, незахищеною частиною суспільства.

Сучасна молодь, з одного боку, відчуває себе особливою групою суспільства, з другого - усе більше страждає від неви-рішеності своїх специфічних проблем. Досить важливим фактором, який деформує свідомість молоді, є відсутність довіри до неї з боку суспільства. Молодь є частиною суспільства, вона входить у розмаїття його зв'язків і відносин, однак дуже рідко залучається до вирішення та реалізації програм розвитку суспільства. Це визначає суперечності, котрі існують на рівні молодь-суспільство. Найбільш суттєві з них такі:

- рівень освіти та матеріальний стан молоді;

- потяг до знань і необхідність працювати;

- прагнення до самостійності й економічна залежність від батьків;

- професійний статус і потреби сучасного ринку праці;

- бажання вирішувати власні проблеми самостійно та реальна участь у прийнятті управлінських рішень.

Специфічні функції молоді в суспільстві:

• функція відтворення - полягає в збереженні та відтворенні на більш високому рівні всієї системи суспільних відносин;

• трансляційна - це передавання наступним поколінням знань, досвіду, традицій і цінностей;

• інноваційна- полягає у творчому розвитку, вдосконаленні всього, що створено попередніми поколіннями.

Незважаючи на проблеми, з якими постійно стикається молодь, у наш час значно розширилися можливості для власного вибору життєвого шляху, стилю життя, системи ідеалів і цінностей. Одночасно зростає індивідуальна відповідальність за власний вибір, потреба в самопізнанні та самоутвердженні.

Варто зазначити, що згідно із Законом України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" створено мережу соціальних служб для молоді, головним завданням яких є допомога молоді у вирішенні її проблем. Соціальні служби для молоді, де б вони не функціонували, мають на меті:

• надавати молоді інформаційну, правову, психологічну, медичну й інші форми соціальної допомоги;

• проводити роботу із запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (наркоманії, алкоголізму, злочинності тощо) та їх подолання;

• здійснювати соціальну опіку певних категорій молоді (інвалідів, сиріт).

48. 1. социология личности как специальная социологическая теория

Взаимодействие личности и общества всегда являлось одной из центральных проблем социологии.

Что же представляет собой социология личности? Казалось бы, ответить на этот вопрос не сложно, надо лишь указать, что изучает данная дисциплина. В первом приближении—это многообразные процессы взаимодействия личности и общества. Но именно здесь и кроются трудности. Ведь и общество, и личность — сложнейшие многофункциональные системы, при том разнопо рядковые. Соответственно возникает возможность различных подходов к анализу процесса их взаимодействия. Поэтому, чтобы точно определить предмет социологии личности, необходимо показать ее место в ряду научных дисциплин, исследующих личность и общество.

Понятия «человек», «индивид», «личность». Для правильного понимания социально-философской теории личности важно четко разграничить понятия «человек», «индивид», «личность».

Человек—родовое понятие, указывающее на принадлежность данной особи к человеческому роду—высшей ступени развития живой природы, генетически связанной с другими формами жизни. Как живое существо он подчиняется основным биологическим и физиологическим законам, как социальное—законам развития общества. Специфика человека по сравнению с другими живыми существами заключается в том, что он обладает членораздельной речью, мышлением, сознанием, потребностью и способностью к практической деятельности.

Понятие «индивид» характеризует отдельного человека. Точнее говоря, индивид—это единичная особь, принадлежащая человеческому роду. Аналогичную смысловую нагрузку несет понятие «индивидуальность». Оно может быть отнесено к человеку как к организму и к личности. Личность всегда индивидуальна, поскольку каждая личность неповторима, но индивидуальность также присуща животным, растениям, вещам.

Под личностью понимается «конкретное выражение сущности человека, определенным образом реализованная интеграция в индивиде социально значимых черт и социальных отношений данного общества»^ Как видим, понятие «личность» охватывает как общие, так и индивидуальные черты человека.

Человек не рождается личностью, а становится ею в процессе развития. Человек—существо биосоциальное. Формирование его личности опирается на природные задатки и предрасположенности, но главную роль в этом процессе играют социальные воздействия. Так как конкретные обстоятельства, в которых протекает жизнедеятельность людей, неодинаковы, степень развития их личности может быть различной. Уровень развития личности зависит от того, в каких социальных условиях она живет, насколько полно она усвоила опыт предшествующих поколений и как использует его в своей деятельности.

Личность есть не только объект, но одновременно и субъект общественных отношений. Иными словами, личность не пассивный продукт общественного воздействия, а активный творец в борьбе с природными и общественными силами, в преобразовании собственной жизни.

Личность предстает как иерархическое единство социально-психологического и индивидуально-психологического. В этом единстве личность выступает как объект и субъект социальных отношений.2

Одной из существенных предпосылок успешности социологического исследования является разработка теории личности.

Проф. Б. Д. Парыгин выделяет три подхода к трактовке личности, обозначив их условно так: 1) антропологический; 2) социологический; 3) персоналистический.3

При социологическом подходе личность рассматривается как субъект социальных отношений, как творец и носитель социальной программы. Проф. В. А. Ядов подчеркивает, что цель социологического исследования «ориентируется на анализ проблемы в двух основных направлениях: теоретическом и прикладном».4

Соответственно двум уровням— эмпирическому и теоретическому—в социологии личности выделяются два основных вида исследований: эмпирическое и теоретическое. Эмпирическое дает социологии новые данные, а теоретическое открывает новые возможности объяснения и предвидения в эмпирической области.

Социология личности рассматривает взаимодействие общества и личности как диалектический процесс; этот процесс исследуется в различных сферах и на разных уровнях социальной действительности; предполагается выявление каждого из определяющих его факторов, в том числе природных.

Предмет социологии личности. Предмет социологии личности охватывает широкий спектр проблем взаимодействия личности и общества в конкретных сферах социальной действительности. В целом к нему относятся частно-социологические закономерности, выражающие:

1) взаимосвязь и иерархию различных элементов социологической структуры личности;

2) функционирование личности во всех сферах общественной жизни;

3) формирование и развитие личности под воздействием различных социальных факторов.

Одной из центральных проблем является соотношение и разграничение социологического и социально-психологического подходов к исследованию личности. Как справедливо отмечает проф. В. Е. Кемеров, социология и социальная психология должны исследовать личность не на основе дополнительности (одна рассматривает личность как объект, другая—как субъект), а в соответствии с едиными теоретическими представлениями о личности как о целостности, обособляющейся в определенных общественных условиях.5

Таким образом, социологическая структура личности включает следующие элементы:

1) положение в системе данных общественных отношений, прежде всего в системе производственных отношений;

2) реальные формы жизнедеятельности людей, совокупность выполняемых ими социальных ролей (или функций), как они предопределяют положение человека в обществе и как представляет их себе общество;

3) направленность личности, т. е. совокупность потребностей, интересов, взглядов, идеалов, выступающих мотивами индивидуального поведения.

На принятие человеком той или иной социальной роли влияют не только социальные условия, но и природные факторы:

пол, возраст, типологические особенности нервной системы, способности, состояние здоровья. Так, многие люди не могут работать по некоторым специальностям, заниматься определенными видами спорта, по состоянию здоровья отдельные лица не могут выполнять роли матери или отца и т.д.

49. Природа і суб'єкти соціального конфлікту

У сучасній літературі з історії соціології склалися соціологічні напрямки підрозділяються на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає теорія соціального конфлікту. Такий підрозділ ми знаходимо перш за все у вельми авторитетного історика соціології Джеффрі Александера. Теорії Маркса, Вебера, Парето, а з нині живих - Дарендорфа з цієї точки зору розглядаються як ті, в яких проблематика конфлікту займає домінуюче місце при поясненні соціальних процесів і змін. Дюркгейм, Парсонс, Смелсер переважну увагу приділяють проблемі стабільності і стійкості. Їх теорії орієнтовані не стільки на вивчення конфлікту, скільки на обгрунтування консенсусу.

Цей поділ напрямів соціологічних теорій можна визнати правильним лише з певною часткою умовності. Головним чином воно грунтується на протиставленні функціоналізму та соціології конфлікту, сформульованим Ральфом Дарендорф.

Отже, конфлікт - це найважливіша сторона взаємодії людей в суспільстві, свого роду клітинка соціального буття. Це форма відносин між потенційними або актуальними суб'єктами соціальної дії, мотивація яких обумовлена протистоять цінностями і нормами, інтересами і потребами. Істотна сторона соціального конфлікту полягає в тому, що ці суб'єкти діють у рамках якоїсь більш широкої системи зв'язків, яка модифікується (зміцнюється або руйнується) під впливом конфлікту.

Кожна сторона сприймає конфліктну ситуацію у вигляді деякої проблеми, у вирішенні якої переважне значення мають три головні моменти:

> По-перше, ступінь значимості більш широкої системи зв'язків, переваги і втрати, що випливають з попереднього стану і його дестабілізації - все це може бути позначена як оцінка доконфліктной ситуації;

> По-друге, ступінь усвідомлення власних інтересів і готовність піти на ризик заради їх здійснення;

> По-третє, сприйняття ворогуючими сторонами один одного, здатність враховувати інтереси опонента.

Таким чином, основні етапи або фази конфлікту можуть бути позначені таким чином:

1. Початкове положення справ: інтереси сторін, що беруть участь в конфлікті, ступінь їх взаєморозуміння.

2. Ініціює сторона - причини і характер її дій.

3. Відповідні заходи, ступінь готовності до переговорного процесу, можливість нормального розвитку та вирішення конфлікту - зміни вихідного положення справ.

4. Відсутність взаєморозуміння, тобто розуміння інтересів протилежної сторони.

5. Мобілізація ресурсів у відстоюванні своїх інтересів.

6. Застосування сили або загрози силою (демонстрація сили) під час відстоювання своїх інтересів, жертви насильства.

7. Мобілізація контрресурсов; ідеологізація конфлікту за допомогою ідей справедливості і створення образу ворога; проникнення конфлікту в усі структури і відносини: домінування конфлікту у свідомості сторін над усіма іншими відносинами.

8. Тупикова ситуація, її саморуйнуються вплив.

9. Усвідомлення тупикової ситуації, пошук нових підходів, зміна лідерів конфліктуючих сторін.

10. Переосмислення, переформуліровка власних інтересів з урахуванням досвіду тупикової ситуації і розуміння інтересів протилежної сторони.

11. Новий етап соціальної взаємодії.

У сучасній соціології існують різні пояснення природи соціального конфлікту. Якщо природа конфлікту розглядається з ресурсної точки зору, то вказується на те, що він розгортається за суттєво значущі засоби життєдіяльності (територія, сировинні та енергетичні ресурси, сфери політичного домінування).

Згідно ціннісному підходу, на перший план виступають системи вірувань і переконань, несумісні принципи організації суспільного устрою, взаємовиключні культурні стереотипи.

Відомий німецький соціолог в основу соціальних конфліктів поклав політичні чинники: боротьбу за владу, престиж, авторитет. Конфлікт, на Дарендорф, може виникнути в будь-якому співтоваристві, в будь-якій соціальній групі, де є пануючі й підлеглі. Причиною конфлікту є прагнення до домінування.

Найбільш загальний висновок, який можна зробити на основі вищесказаного, полягає в наступному. Соціальний конфлікт - це завжди наслідок соціальної нерівності. Нерівність соціальних позицій означає неоднаковий доступ до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп або спільноти людей.

Основними суб'єктами конфлікту є великі соціальні групи, так як їх потреби, інтереси, цілі, домагання можуть реалізовуватися тільки через використання влади, а в конфліктах безпосередню участь беруть такі політичні організації, як державний апарат, партії, парламентські фракції і т.д. Саме вони є виразниками волі великих соціальних груп і основними носіями соціальних інтересів. У кінцевому рахунку соціальний конфлікт звичайно приймає форму не конфлікту великих соціальних груп, а конфлікту політичних, етнічних та інших лідерів, які діють на основі сформованих в тому чи іншому суспільстві механізмів.

Соціальний конфлікт - це завжди боротьба, породжена конфронтацією суспільних і групових, але не індивідуальних інтересів. Р. Дарендорф до суб'єктів конфлікту відносить три види соціальних груп: первинні - безпосередні учасники конфлікту, які перебувають у стані взаємодії з приводу досягнення об'єктивно чи суб'єктивно недосяжних цілей; вторинні - які прагнуть не бути замішаними безпосередньо в конфлікт, але вносять свій внесок в розпалювання конфлікту ; третій - зацікавлені у вирішенні конфлікту.

Вважається, що соціальний статус - основний предмет соціального конфлікту, що представляє собою «інтегративний показник стану» соціальної спільноти та її представників у даній соціальній системі. Компонентами статусу є соціальні позиції, що характеризують становище людей у суспільстві на основі об'єктивних ознак (стать, вік, професія і т.д.) і оцінка цих позицій, що виражається в поняттях «престиж», «авторитет» та ін Звідси, джерелом конфлікту служить протиріччя між єдністю соціальної спільноти як певної цілісності і соціальною нерівністю включених до неї суспільних груп.

В якості суб'єктів соціального конфлікту виступають соціальні спільності, в першу чергу - великі. Це реальні сукупності індивідів, які пов'язані спільним інтересом і знаходяться в непрямому чи прямому взаємодії. До таких спільнотам відносяться: об'єднання людей, що живуть в рамках даного соціального простору (регіон, країна і ін); великі групи, що складаються історично всередині самих великих сукупностей людей, що розрізняються за їх місцем проживання, ролі в системі виробництва матеріальних і духовних благ, по способу життя, суспільній свідомості; спільності, що формуються на основі подібності національно-етнічних ознак (народності, нації).

Рівень і масштабність соціального конфлікту залежить від виду соціальних спільнот, які виступають конфліктуючими сторонами. Конфлікти між товариствами відносяться до глобальних; між великими соціальними групами всередині даної країни - це макроконфлікти (міжкласові, регіональні, національні); місцеві конфлікти - між окремими групами місцевих громад.

Походження та динаміка конфліктів

Джерелом загострення конфліктів між великими групами є накопичення незадоволеності існуючим станом справ, зростанням домагань, радикальна зміна самосвідомості і соціального самопочуття. Як правило, спочатку процес накопичення незадоволеності йдуть повільно і приховано, поки не відбувається деяке подія, яка відіграє роль свого роду спускового механізму, виводить назовні це почуття незадоволеності. Незадоволеність, що набуває відкриту форму, стимулює виникнення соціального руху, в ході якого висуваються лідери, відпрацьовуються програми і гасла, формується ідеологія захисту інтересів. На цьому етапі конфлікт стає відкритим і незворотним. Він або перетворюється в самостійний і постійний компонент суспільного життя, або завершується перемогою ініціації сторони, або вирішується на основі взаємних поступок сторін.

Адекватний аналіз конфліктної ситуації передбачає ретельне виділення обставин дозрівання конфлікту. Тут можуть діяти історичні, соціально-економічні та культурні фактори, що завершуються у діях політичних структур та інститутів.

Динаміка соціальних конфліктів

Зазвичай в соціальному конфлікті виділяють 4 стадії: предконфликтная, конфліктну, вирішення конфлікту, послеконфліктную.

Перша стадія розбивається на дві фази. Початкова фаза характеризується формуванням конфліктної ситуації - накопиченням і загостренням протиріч у системі міжособистісних і групових відносин в силу проявилося різкого розходження інтересів, цінностей і установок суб'єктів конфліктної взаємодії. Тут можна говорити про приховану (латентну) фазу розвитку конфлікту.

Друга фаза передконфліктної стадії починається з якогось зовнішнього події, що приводить у рух конфліктуючі сторони. Тут конфліктуючі сторони усвідомлюють спонукальні мотиви своїх дій (тобто протилежності їх інтересів, цілей, цінностей і т.п.). На цій фазі конфлікт з латентної стадії переходить у відкриту і виражається в різних формах конфліктної поведінки.

Конфліктна поведінка - друга і основна стадія розвитку конфлікту. Конфліктна поведінка - це дія, спрямована на те, щоб прямо чи побічно блокувати досягнення протистоїть стороною її цілей, намірів, інтересів. Для вступу в цю фазу необхідно, по-перше, усвідомлення своїх цілей та інтересів як протилежних іншій стороні, по-друге, формування установки на боротьбу, психологічної готовності до неї. Формування такої установки є завданням першої фази конфліктного поведінки. Конфлікт інтересів на цій фазі приймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи збільшують і не прагнуть їх врегулювати, продовжуючи руйнувати колишні структури нормальних взаємовідносин, взаємодій і взаємозв'язків. Що стосується емоційної сфери цієї фази, то вона характеризується наростанням агресивності і ворожості. Отже, конфліктні дії загострюють емоційний фон, а він, у свою чергу, стимулює конфліктну поведінку.

Важливе значення для розвитку конфлікту має навколишнє соціальне середовище, тому що вона визначає умови, в яких протікають конфліктні процеси. Середа може виступати або джерелом зовнішньої підтримки учасників конфлікту, або стримуючим, або нейтральним фактором.

Друга фаза конфліктної поведінки характеризується переломом у розвитку конфлікту. На цій фазі відбувається «переоцінка цінностей». В ході конфліктної взаємодії можуть змінитися уявлення сторін про себе і один про одного, про зовнішнє середовище. Фазу «переоцінки цінностей» можна назвати і фазою «вибору», тому що групи можуть вибрати одну з таких програм поведінки: досягнення своїх цілей за рахунок другої сторони і доведення конфлікту до більш високого ступеня напруженості, але збереження самої конфліктної ситуації за рахунок переведення її в приховану форму завдяки частковим поступок протилежної сторони; пошук способів повного вирішення конфлікту.

Розв'язання конфлікту здійснюється як через зміну об'єктивної ситуації, так і через суб'єктивну, психологічну перебудову, зміни суб'єктивного образу ситуації, що склалася у ворогує боку.

Можливе часткове або повне вирішення конфлікту. Припинення конфлікту на об'єктивному і суб'єктивному рівні, перебудова всього образу конфліктної ситуації є повним вирішенням конфлікту. «Образ ворога» трансформується в «образ партнера», а психологічна установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співпрацю. Часткове ж вирішення конфлікту - це зміна тільки зовнішнього конфліктної поведінки, але при цьому збереження внутрішніх спонукальних установок до продовження протиборства, які стримуються або вольовими, розумними аргументами, або санкцією третьої сторони. Ситуація неповного вирішення конфлікту породжує його відновлення на тій же або новій основі.

Неповне вирішення конфлікту не можна розглядати як збиткове дію. У більшості випадків воно об'єктивно обумовлено, тому що не всякий конфлікт вирішується раз і назавжди. Справа в тому, що життя сповнене конфліктами, що дозволяє тимчасово або частково.

Розв'язання конфлікту - його заключний етап. Крім основних моделей вирішення конфлікту - «переможець - переможений», «переможець - переможець», підкреслюється доцільність понять «максимальний виграш», «мінімальний програш», «взаємний виграш», «поєднання виграшу і програшу» та ін

Слід відрізняти вирішення конфлікту від його придушення, тобто насильницького усунення однієї або обох сторін без ліквідації причин і предмета протиборства. Р. Дарендорф зазначає. Що в тій мірі, в якій соціальні конфлікти намагаються придушити. Зростає їхня потенційна злоякісність.

Чи не веде до розв'язання і так звана скасування конфлікту - спроба позбутися від конфлікту шляхом примирення або затушовування, а не подолання суперечностей, що лежать в його основі.

Незважаючи на те, що конфлікти різноманітні, процес їхнього дозволу має спільні риси і передумови, специфічні етапи, стратегію і технологію.

Передумови вирішення конфлікту:

> Достатня зрілість конфлікту, що виражається у видимих формах прояву, ідентифікації суб'єктів, оголошення своїх або протилежних інтересів і позицій, в організації конфліктних груп і більш-менш сформованих способів протиборства;

> Потреба суб'єктів вирішувати конфлікт і здатність це здійснити;

> Наявність необхідних засобів і ресурсів для вирішення конфлікту: матеріальних, політичних, культурологічних, людських.

Процес вирішення конфліктів складається з двох етапів:

1. Підготовчий - це діагностика конфлікту. Цей етап включає в себе: опис його видимих проявів (сутички, зіткнення, кризи і т.п.); визначення рівня розвитку конфлікту і його природи (об'єктивної або суб'єктивної); зміна інтенсивності; визначення сфери поширеності. Конфлікт діагностується у структурному і функціональному планах, в ситуаційному та позитивному аспектах, як стан і процес;

2. Розробка стратегії вирішення і технології. Виділяють п'ять основних стратегій поведінки в конфліктних ситуаціях: пристосування, догляд, компроміс, протиборство, співробітництво.

Пристосування - суб'єкт не виявляє ні активності, ні зацікавленості в досягненні позитивних результатів. Така стратегія спрямована на уникнення конфліктних відносин з людьми.

Догляд - прагнення піти від відповідальності за реалізацію поставленої мети (суб'єкт боїться як відповідальності, так і покарання; не хоче приймати самостійні рішення, не націлений на мотивацію досягнення успіху в діяльності).

Компроміс - суб'єкт прагне завоювати командну роль щодо партнера і виявляє при цьому максимум активності, наполегливості, ігноруючи інтереси інших.

Співпраця - суб'єкт націлений на досягнення успіху в діяльності, виявляє значну активність, але, на відміну від стратегії протиборства, орієнтується не тільки на свої інтереси, а й на інтереси партнера, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій.

Типологія соціальних конфліктів

Підстави для типології соціальних конфліктів можуть бути дуже різними. Їх класифікація може бути здійснена в залежності від причин, що лежать в основі того чи оного конфлікту. На цій підставі всі конфлікти можна поділити на дві великі групи, створені об'єктивними і суб'єктивними причинами. До об'єктивних причин можна віднести осібенності структурного та функціонального стану системи. Тоді конфлікти визначаються наявністю соціальної нерівності і несправедливості, закладених в самій структурі соціальних відносин. Вони можуть бути викликані також і недоліками в організації спільної діяльності або породжені процесом функціонування соціальної системи, коли соціальна нестабільність стає закономірним результатом що відбуваються в суспільстві змін.

Розглядаючи об'єктивну зумовленість, не можна не враховувати залученість людей, а також мотивацію їх вчинків. Серед психічних мотивів діяльності людей істотну роль відіграють такі, як прагнення до безпеки, влади або перевазі над іншими, потреба в суспільному визнанні, особистої свободи, дружби і любові, допомоги і протекціонізм. Ці мотиви здатні бути джерелом соціальних конфліктів, тому що люди охоче діють в інтересах суспільного добробуту, коли це покращує їх самопочуття і укріплює відчуття безпеки, але негативно реагують на все, що є протилежним або сприймається таким. Коли людина виявляється не в змозі досягти бажаного результату, у нього може виникнути стан внутрішньої дисгармонії, незадоволеності, розладу з самим собою. Цей стан. У свою чергу, може стати джерелом його конфлікту із середовищем, де він живе або тимчасово перебуває.

Конфлікти можуть і не мати під собою певної об'єктивної основи. Вони можуть бути викликані причинами суб'єктивного характеру, виникнути, наприклад, через безсилля змінити конкретну життєву ситуацію, внаслідок манії переслідування, хворобливої підозрілості, неврастенії.

Л. КОЗЕРО пропонував поділ конфліктів на «реалістичні» і «нереалістичні. До останнього він відносив ті колізії, які рухаються тільки вродженими почуттями їх учасників, що прагнуть до «непрактичним цілям». При цьому «нереалістичні» конфлікти можуть мати як раціональний, так і ірраціональний характер. У першому випадку «ворожі» почуття осмислені, усвідомлені як неминуче ворожі через низку особливих причин, а в другому вони носять підсвідомий характер, їх неможливо логічно обгрунтувати чи пояснити.

Класифікація соціальних конфліктів може проводитися і в залежності від особливостей соціальних суперечностей, що лежать в основі її виникнення і розвитку. Критеріїв класифікації соціальних конфліктів по даній підставі може бути декілька: час дії протиріч; відношення до даної системи; характер протиріч; роль і значення протиріч; сфера їх проявів. Конфлікти можуть виникати на основі суперечностей у сфері економіки, політики, духовного життя. Соціальні конфлікти, що виникають, наприклад, на основі головного і другорядного протиріч, можуть не відрізнятися ні масштабом, ні гостротою, ні іншими помітними ознаками, і, тим не менш, завжди важливо визначити, яке саме суперечність лежить в основі почалося конфлікту.

50. Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія — соціологія конфлікту.

Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.

Науково-практичний інтерес соціології кофлікту зосереджений на таких проблемах:

— сутність конфлікту, з'ясування джерел природи та ступеня конфліктності суспільства;

— специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;

— мотивація конфлікту;

— взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;

— управління конфліктами.

Соціологія конфлікту найчастіше послуговується такими категоріями, як «конфлікт», «соціальний конфлікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлікту», «конфліктанти», «межі конфлікту». Найуживанішою є категорія «конфлікт». Він є складною взаємодією, спрямованою на розвиток і вирішення протиріч, суперечностей, які неможливо вирішити без зміни чинників цієї взаємодії. Найчастіше конфлікт виявляє себе в соціальному середовищі, постаючи як соціальний конфлікт.

Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Ко-зеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку.

1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідом лення ними власних глибинних інтересів.

3. Безпосереднє ЗІТКНЄЕІІЯ соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).

51.

Праця як соціальний процес, її види.

Праця - цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються

матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму

життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття.

Процес праці - включає в себе доцільну діяльність людини (сама праця),

предмет праці, тобто те, на що спрямована діяльність, знаряддя виробництва,

якими людина впливає на предмет праці.

Організація праці - форми, способи і порядок поєднання живої і

предметної праці.

Умови праці - сукупність соціально-економічних, санітарно-гігієнічних

організаційних та соціально-побутових чинників, що впливають на

працездатність і здоров'я працівника. Умови праці можуть бути нормальні і

шкідливі. За нормальних умов праця не шкодить здоров'ю людини. Шкідливі

умови праці небезпечні для здоров'я людини і нерідко ставлять під загрозу

саме людське життя.

Зміст праці - узагальнена характеристика процесу праці. Основними

елементами змістовності праці, якщо її розуміти як соціально-психологічну

структуру трудової діяльності, є стимули до праці, ставлення до праці,

мотиви праці, цінності і ціннісні орієнтації

Соц.сутність праці полягає в тім, що саме праця ств.людину і визначає її сутність. Соц.-труд.відносини, які виникають у процесі праці, звязані: 1. ставл.до праці 2. впливом праці на формування і розвиток особистості. процесу праці може бути тільки люд., яка регулює і контролює його. Праця - осн.форма життєдіяльності сусп., вихідна умова його буття, яка визначає спосіб ставл.люд.до світу і одної люд.до іншої, специфіку відносин у будь-якому труд.колективі і в будь-якій держ.Праця-категорія не лише екон-на, а й соц-на, що має знач.для характеристики сусп. в цілому, і його індивідів зокрема.Форд: праця є основною умовою здоровя, самоповаги і щастя.

Соц.-екон.сутність праці є двоїстою: 1)це джерело багатства і доходів