14. Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні.
1 етап (Київська Русь XI—XIII ст ): Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання » : Самостійність Русі, її захист, Єдність та незалежність Русі, Моральні принципи, настанови, Взаємна допомога у боротьбі з ворогами, Місце та роль держави 2 етап ( Запорізька Січ, Визвольна Боротьба 15-17 ст ): Д. Наливайко, 1. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші : Демократизм, справедливість, Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання, Самостійність та незалежність України, Національний патріотизм, Завдання держави: забезпечення потреб людини 3 етап (Г. Сковорода та ін 18 ст.): Рівність між людьми, Права людини на щастя та свободу, Виховання людини через самовиховання, Самореалізація індивіда через «сродну працю» 4 етап(Початок XX ст): Драгоманов, Франко та ін. : Рівність та справедливість, Конституційне право людини та суспільства, Самоврядування, Прогнозування соціально-демографічного розвитку, Національне визволення 5 етап ( поч 20 ст.): М. С. Грушевський (1866—1934) — «По-чатки громадянства (генетична соціологія)» : Сутність суспільства та його генеза, Трансформація суспільства від традиційних форм до індустріальних, Спеціалізація праці та перетворення людини, Якісні характеристики української нації, Необхідність незалежної, національної церкви
Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:
• протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);
• протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);
• протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).
Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло- ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за- перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.
Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все- слов'янського братства і відродження України Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі.
15. Було б неправильним залишити поза увагою творчість відомого вченого – соціолога, історика, правознавця Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916). М. Ковалевський закінчив Харківський університет, продовжував свою освіту у Берліні, Парижі, Лондоні (загалом за кордоном він провів близько 25 років), був професором Московського і Петербурзького університетів, організатором Російської вищої школи суспільних наук в Парижі (разом з Є. Де Роберті), головою Міжнародного інституту соціології, головою першої в Росії кафедри соціології у приватному Психоневрологічному інституті в Петрограді (заснованому М. Бехтєрєвим), депутатом першої Державної Думи, засновником конституційно-монархічної партії демократичних реформ, представником російського університету та вищої школи у Державній Раді, головою допомогового товариства ім. Т. Шевченка в Петербурзі, головою редакції енциклопедичного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, лектором в університетах Москви, Петербурга, Стокгольма, Оксфорда, Брюсселя, Чикаго, Каліфорнії та ін., автором низки соціологічних праць. Був особисто знайомим із провідними європейськими соціологами – Г. Спенсером, К. Марксом, Ф. Енгельсом, У. Беджготом, Г. Тардом, Е. Дюркгеймом, Р. Вормсом та іншими. Його учнями були П. Сорокін, Н. Тахтарєв, М. Кондратьєв.
Зазвичай М. Ковалевського не пов’язують з українською соціологією, наголошують на його європеїзмі. Для цього, справді, є підстави – він повністю розірвав із російською традицією та побудував свою систему не на політичних міркуваннях, а на ретельному вивченні історії соціальних, політичних, правових та економічних інститутів. Розрив був настільки радикальним, що у своїх роботах він не згадував російських соціологів. Власне, те саме можна сказати і про його зв’язки з українською соціологією, але ідеї М. Ковалевського, харків’янина, українця за походженням, людини, яка ніколи не полишала зв’язків з Харківським університетом (він надсилав до університету свої праці та по смерті залишив йому сім стипендій), визнаного в світі соціолога, ми мусимо розглянути.
За своїми соціологічними поглядами М. Ковалевський був переконаним позитивістом. Визнаваючи родоначальником соціології і високо цінуючи ідеї О. Конта, він загалом поділяв контівське визначення предмету соціології як науки про порядок та прогрес людських суспільств. Пізніше він визначає соціологію як науку про організацію та еволюцію суспільств (оскільки навряд чи можливо ототожнювати будь-яку соціальну організацію з порядком, а еволюцію з прогресом), але сутність контівського визначення, на його думку, при цьому зберігається. Конкретні ж науки постачають для соціології необхідний їй матеріал, але тільки вона може розкрити ті елементи, які визначають необхідні для блага суспільства порядок та прогрес. На такий висновок М. Ковалевський мав повне право, оскільки сам доволі плідно займався етнографічними дослідженнями.
Сутність прогресу М. Ковалевський вбачає у зростанні солідарності, або ж “замиренной сферы”. “Розширення людської солідарності”, на його думку, є універсальним законом розвитку суспільства. При цьому вчення про солідарність М. Ковалевський не зводить до почуття чи ідеї солідарності – навіть не солідарність як таку, а її зростання, збільшення її питомої ваги, розширення її сфери, галузей застосування і прояву (тобто власне прогрес) він намагається дослідити, вивчаючи суспільні порядки, інститути та соціальні зрушення. Частину соціології, яка займається питанням щодо розвитку суспільного життя взагалі та соціальних інститутів, зокрема, М. Ковалевський називає “генетичною соціологією”. Її основні принципи знайшли відображення в роботі “Очерки происхождения и развития семьи и собственности”, матеріали якої використовував Ф. Енгельс при підготовці 4-го видання своєї роботи “Походження сім’ї, приватної власності та держави”.
Ім’я М. Ковалевького найчастіше пов’язують з так званою “плюралістичною концепцією”. Її головна ідея полягає в тому, що соціологія може пізнати такий складний організм, як суспільство лише тоді, коли будуть враховуватися всі різноманітні зв’язки та чинники, які взаємодіють між собою та визначають складну динаміку самого суспільства (“теорія факторів”). По суті М. Ковалевський звертається до методологічного принципу функціонального аналізу про внутрішню відповідність всіх елементів, який у його роботах доповнюється історико-порівняльним методом, реалізованим при вивченні господарства різних країн, етнографії та реальних політичних та правових процесів. Проте, виступаючи проти монізму в соціології, М. Ковалевський вказував на значення такого чинника, як зростання народонаселення.
Творчість М. Ковалевського пов’язана також із історією соціології – йому належать праці “Современные социологи” (1905), “Очерки развития социологических учений” (1906), “Современные французские социологи” (1913) та інші.
16. Одним із визначних вчених, які перебували під впливом ідей та діяльності М. Драгоманова, був Богдан Олександрович Кістяківський (1868 – 1920). Відомо, наприклад, що Б. Кістяківський в студентські роки поїхав у Галичину для зустрічі з М. Драгомановим, але поїздка виявилась невдалою (Б. Кістяківського заарештовує австрійська поліція за звинуваченням у шпигунстві на користь Росії, а по поверненні до Росії його знову заарештовують та виключають з Київського університету). Окрім Київського, Б. Кістяківський навчався у Харківському (під керівництвом Д. І. Багалія), Дерптському (нині – Тарту), Берлінському (під керівництвом Г. Зіммеля), Страсбурзькому (під керівництвом В. Віндельбанда) університетах. Був професором юридичного факультету Київського університету, професором державного права і деканом юридичного факультету Українського державного університету, членом комісії з законодавчої підготовки заснування української Академії Наук, позаштатним академіком по кафедрі права.
У своїй докторській дисертації з філософії “Суспільство і особистість”, опублікованій в Берліні німецькою мовою і присвяченій В. Віндельбанду та Г. Зіммелю, Б. Кістяківський досліджує основні поняття соціальних наук: суспільство, держава, особистість, суспільний дух тощо. Основою суспільного життя, на його думку, є психічна взаємодія людей, в результаті чого формуються реальні форми групової колективної свідомості, які лежать в основі соціальної диференціації. Формування й трансформація колективної свідомості підпорядковані дії причинно-наслідкових відносин. Цій свідомості протистоїть нормативно-ціннісна свідомість, що сформульована в нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно. Основне завдання соціологічного знання – поєднати телеологічний та причинно-пояснювальний підхід в розумінні суспільного життя.
Пізніше Б. Кістяківський відходить від психологізму. На його думку, захистити наукову соціологію можна було б лише визначивши місце психології в структурі соціологічної теорії. Для цього необхідний тільки більш старанний та неупереджений аналіз соціальних явищ, що не зводяться до психічних процесів, і паралельно – визначення можливості теоретичної та описової психології як засобу пізнання соціальних явищ. Перетворення соціології на строгу науку вимагає виконання таких умов:
Критичний аналіз основних соціально-наукових понять,
Застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ.
Розробка проблеми норм і цінностей.
Соціальна наука може працювати лише при певному рівні узагальнення дійсності, який фіксується у науково-соціальних поняттях. Такий рівень узагальнення дійсності вступає в суперечність із повсякденним життєвим інтересом людини, орієнтованим на розуміння конкретних соціальних подій. Власне, схожі методологічні вимоги висувалися багатьма соціологами, і спрямовані вони на досягнення контрольованості пізнавального процесу (Г. Зіммель, Е. Дюркгейм, М. Вебер та інші).
Щодо застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ, то лише наявність причинності в соціальних явищах дає змогу застосувати до них поняття закону, а там, де є закон, у свої права вступає наука. Закон Б. Кістяківський розуміє як вираз безумовної необхідності, як позбавлений відношення до певного часу й місця. Так, наприклад, високо оцінюючи марксизм як спробу дійсно наукової соціології, він критикує його за застосування принципу історизму, який він називає еволюціонізмом. На думку Б. Кістяківського, безумовно необхідні відносини, перетинаючись між собою, формують конкретний образ даного соціального процесу, а соціолог користується цією мережею відносин для пояснення конкретних процесів. Розвиток же не може бути сформульований у законі, оскільки він за визначенням не є позачасовим, як того вимагає формулювання законів. Б. Кістяківський пише: “Якщо буде відомий якісний характер усіх сил, що діють при поступальному русі якогось соціального процесу і втілюються саме в цих абстрактних співвідношеннях, то залишається лише підрахувати їх кількісне значення”. Як бачимо, можна сказати, що Б. Кістяківський переоцінював значення статистики (що досить звично взагалі для соціології тих часів), і у даному випадку він виступає, скоріше, як позитивіст і атоміст.
Щодо проблеми цінностей, Б. Кістяківський зазначав, що необхідність якого-небудь соціального явища в природно-причинному зв’язку не виключає міркувань про нього з точки зору справедливості. Моральні норми, установлені людиною, стають частиною соціально-історичного процесу, оскільки дії людей визначаються не лише природною необхідністю, але й уявленням про належне. Загалом, Б. Кістяківський вважав, що цінності, моральні принципи мають таке ж ідеальне існування, як і логіко-математичні істини, являючи собою щось постійне і незмінне (тобто маємо онтологізацію цінностей – вони існують, а люди час від часу їх “відкривають”, усвідомлюють, пізнають). Але в своєму конкретно-історичному втіленні вони набувають різноманітних суб’єктивних забарвлень, що, однак, не доводить їх довільного характеру. Як висновок, можна сказати, що, за думкою Б. Кістяківського, будь-яке соціальне явище можна проаналізувати з двох точок зору: з точки зору належного і з точки зору необхідного. А, застосовуючи цей принцип, сам Б. Кістяківський, зробив помітний внесок до розробки теорії права.
17. Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під впливом класичного позитивізму та соціології О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта. Основні питання " генетичної соціології": що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим впливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін. Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку. Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності:1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під впливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені;3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації засобів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у владних структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя.У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об'єкт.У традиціях "генетичної соціології" М. Грушевський розглядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості
Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку XX ст. видатним істориком, політологом, со-ціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. На його думку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуального.
Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)»,написаній у 1921 р. і видрукуваній у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загальноцивілізаційної типологізації суспільства. М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людськьку множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку
М. С. Грушевський ще в 1919 р. створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього, підготував до-і кінчених науковців у різних галузях соціології.
Розв’язуючи проблему механізму еволюції людського суспільства й різних форм суспільності, М. Грушевський доходить висновку про вирішальну роль невпинної конкуренції індивідуалістичних та колективістських тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то інших. Таким чином, на його думку, логіка суспільного розвитку є такою:
Перша стадія розвитку суспільності – “передісторчне” суспільство, в якому ще переважає дія біологічних факторів, а людина й людські колективи лише виокремлюються із тваринного світу;
Друга стадія – перехід до організованого (родо-племінного) колективу (колективістська тенденція);
Третя стадія – його розклад та встановлення класового устрою, на якому виросло соціальне життя “цивілізованої доби” (індивідуалістична тенденція).
Сучасний йому стан суспільства М. Грушевський розглядав як новий “натиск колективізму”. Вивчати конкретно-історичне втілення цих процесів М. Грушевський намагався, використовуючи якнайширший етнографічний матеріал, впорядковуючи його згідно прояву дії основних, органічно поєднаних, факторів розвитку суспільства – біологічних, психологічних та економічних.
Головним суб’єктом історичного процесу М. Грушевського вважав народ – позиція, сформована явно під впливом ідей “психології народів” В. Вундта. Можливо, саме тому М. Грушевський та інші діячі Центральної Ради (головою якої був М. Грушевський) великої уваги приділяли “пробудженню” українського народу, формулюванню його ідентичності, вбачаючи в цьому сприяння процесу формування солідарності, яка (згідно з Е. Дюркгеймом) і робить людей суспільством – тим величнішою здавалась їм їхня праця.
18. Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно Інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової Інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення Історії соціологи (А. Ручка, В. Танчер), соціологи освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоцюлоги (Т. Рудницька, М. Шульга), соціологи підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Сугменко) тощо. Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціологи в дослідженні та управлінні суспільними процесами. Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI сг. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціологи у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціологи, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних І соціально- психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.
Проблеми:1.організаційно-методичні; 2. погана самост.роб. студентів; 3. якість викл.у вузах; 4.нові пріорітети; 5. комерціалізація; 6. фін.забезп.; 7. припина видання газети соц. «Укр.оглядач» часопису «Філос.і соц.думка»
19. Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів.
Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.
Види соціальної взаємодії класифікують:
— за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;
— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);
— за терміном: короткочасні й довгочасні;
— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;
— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;
— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.
Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.
Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою і стійкою, приватною і публічною; особистісною і речовою; формальною і неформальною.
За соціальної взаємодії відбувається обмін діями. Системи дій обох суб'єктів споріднені між собою, дії кожного з них скоординовані, відновлювані, взаємний їх інтерес стійкий. Соціальна взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй поведінка людини стає соціальною дією.
Поведінка — форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи на дію іншої людини.
Дії, що постійно репродукуються, орієнтовані на вищі цілі, є діяльністю. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом можливих варіантів поведінки осіб, які вступають з ним у взаємодію.
Соціальні відносини та соціальні конфлікти
Важливою формою вияву соціальних тривалих, сталих, системних, оновлюваних, різноманітних за змістом зв'язків є соціальні відносини (див. с 17).
Вони є відносинами схожості й відмінності, рівності й нерівності, панування і підлеглості між окремими людьми та їх групами. їх формування можна зобразити схематично:
Соціальний контакт – соціальна дія – соціальна взаємодія – соціальні відносини
Основою соціальних відносин є соціальні зв'язки, які об'єднують індивідів, групи та інші елементи суспільства у функціональне ціле. Ядром їх є відносини рівності та нерівності, позаяк розкривають взаємини між людьми, які перебувають на різних соціальних позиціях. Йдеться про складну діалектику рівності й нерівності між людьми у межах соціальної структури суспільства. Оскільки відносини абсолютної рівності неможливі, провідними виступають відносини соціальної нерівності.
Характер соціальної нерівності у системі соціальних відносин визначають:
— відмінності між людьми закладені природою, притаманні їм від народження: етнічна належність, статеві й вікові особливості, фізичні можливості, інтелектуальні здібності та ін.;
— відмінності між людьми, що виникають у зв'язку з професійними ролями;
— відмінності між людьми, що зумовлені володінням (власністю, товарами, привілеями та ін.).
Відносини нерівності у певних ситуаціях перетворюються на відносини соціальної рівності (коли йдеться про справедливе стимулювання рівноцінної праці).
Виокремлюють різноманітні види соціальних відносин:
— за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі, відносини по вертикалі;
— за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені), неформальні;
— за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;
— за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні;
— за рівнем справедливості: справедливі, несправедливі.
Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби (влада, повага) кожної людини.
Внаслідок суперечливості соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії суб'єктів стає соціальний конфлікт.
Система соціального контролю
Соціальні відносини між індивідами і суспільством формуються в умовах соціального контролю.
Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.
Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.
Динамічна модель соціального контролю включає такі основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, соціальна організація, суспільство), індивідуальна дія, соціальна (групова) дія. Відомо, що індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у формі реакції на індивідуальну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного або негативного), який визначає особливості подальших індивідуальних актів. Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) є вхідними елементами системи соціального контролю. До неї також належать соціально-психологічні чинники, які, перебуваючи у структурі суб'єктів дії (індивіда і соціальної групи), безпосередньо впливають на характер і спрямування відповідно індивідуальної і соціальної дій. Це самооцінка суб'єкта (індивіда, соціальної групи); сприймання і оцінка суб'єктом соціальної ситуації (соціальна концепція), у межах якої діють відповідно як індивід, так і соціальна група.
Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.
Культура кожного суспільства та спільноти має свої цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди.
Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.
Загалом соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов'язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій. Найважливішою характеристикою будь-якої норми є її корисність, обов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей.
Соціальні норми класифікують за різними критеріями:
— за походженням — аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні;
— за характером зміни структури — інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні;
— залежно від періоду існування — ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися;
— за схильністю — елементарні й складні, динамічні й статичні;
— за функціональною та інформаційною природою;
— за механізмом детермінації — збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі тощо;
— з точки зору організації та управління системни ми процесами — інституційні й неінституційні;
— за умовами функціонування — норми інтеграції та дезінтеграції;
— за масовістю — масові, групові, індивідуальні.
Соціальні норми також класифікують за кореспондентом — державні, адміністративні тощо; ступенем спільності на соціологічному рівні за часовою координатою — загальноісторичні, формаційні, міжформа-ційні, перехідні та ін.; за просторовою координатою — регіональні, глобальні тощо.
Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).
Девіація як соціальне явище буває різноманітною, присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті. Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов'язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку.
Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим уданому суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».
Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):
— конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;
— інновація — допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;
— ритуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;
— ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;
— заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.
Деформація соціальних норм є основним чинником формування різноманітних форм девіантної поведінки і відповідних їм поведінкових настанов. Ця деформація може виявлятися у:
— відриві соціальної норми від конкретних умовжиттєдіяльності;
— застарілості або незбігу їх з реаліями суспільного життя;
— викривленому або неповному відображенні у свідомості людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства;
— нестабільності, нестійкості й невизначеності норми, яка внаслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора;
— руйнуванні взаємозв'язку її структурних компонентів;
— послабленні або незастосуванні санкцій, функціональній неефективності соціальних норм.
Соціальні норми деформуються під тиском трансформаційних процесів у суспільстві, у зв'язку з викривленням ціннісних орієнтацій у різноманітних верств населення. У сучасній вітчизняній соціології безсумнівний інтерес представляє позиція Я.І. Гілінського, що вважає джерелом девіації наявність у
суспільстві соціальної нерівності, високої ступеня розходжень у
можливостях задоволення потреб для різних соціальних груп. Кожна з
позицій має право на існування, тому що дає зріз реально діючих
суспільних відносин.
20. Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.
В суспільстві постійно відбуваються певні соціальні рухи, зміни. Ці соціальні переміщення призводять до змін у соціальній структурі суспільства, а також зміни соціальної стратифікації суспільства. Такі соціальні переміщення в соціології називають соціальною мобільністю.
Соціальна мобільність (лат. mobile — рух, рухливість) — це перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші.
Основоположником теорії соціальної мобільності прийнято вважати П. Сорокіна. Під соціальною мобільністю учений розуміє будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної позиції у соціальному просторі в іншу. Соціальний простір за Сорокіним (під поняттям "соціальний простір" розуміється насамперед соціальна структура суспільства), має два основних класи координат — горизонтальний (наприклад, соціальні групи католиків, демократів, промисловців) і вертикальний (наприклад, єпископ — парафіянин, партійний лідер - рядовий член партії, управлінець — робітник), які є параметрами соціального простору. Тому існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Просування соціальний суб'єкт може здійснювати як у межах одного, так і другого параметру, а тому існують дві основні форми соціальної мобільності — горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю мається на увазі перехід індивіда (соціального об'єкта) з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на тому самому рівні (наприклад, з одного громадянства в інше, з однієї родини в іншу, з однієї організації в іншу й т.д.). Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі відносини, що виникають при переміщенні індивіда (соціального суб'єкта) з одного соціального прошарку в інший. Залежно від напрямку переміщення існує, згідно П. Сорокіну, два типи вертикальної мобільності: висхідна й спадна, у сучасній термінології відповідно соціальне сходження і соціальна деградація. Висхідні й спадні течії існують удвох формах: проникнення індивіда з нижнього шару в більш високий або створення індивідами нової групи й проникнення всієї групи в більш високий соціальний прошарок (наприклад, більшовики в Росії), і навпаки.. Таким чином, вертикальна мобільність є вихідною з соціальної стратифікації суспільства, адже нагадаємо, що Сорокін виділяв три її типи — економічну, політичну і професійну, а тому кожній із цих форм стратифікації притаманна своя форма вертикальної мобільності.
Рис. 3. Види соціальної мобільності
Оскільки вертикальна мобільність спостерігається в будь-якому суспільстві, а між прошарками повинні існувати якісь шляхи, по яких індивіди переміщаються нагору або вниз із одного прошарку в інший, згідно П. Сорокіну, існують канали соціальної циркуляції, найважливішими з яких учений вважає такі: армія, церква, школа, політичні, економічні й професійні організації.
Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність в межах одного покоління, яка пов'язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними "сходинками". Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є дуже важливим для встановлення фактора відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно. До таких суспільств, опираючись на теорію Е. Гідденса, можна віднести рабовласницьке, кастове і станове суспільства. Що стосується класового суспільства, то в ньому міжпоколінна мобільність зустрічається дуже часто, оскільки переміщення з соціальної групи в іншу є відкритими і бажаним. Проте, як вказує, П. Сорокін, розкриваючи основні принципи вертикальної мобільності, немає суспільств абсолютно закритих, які б не допускали вертикальної мобільності взагалі, так і не має абсолютно відкритих суспільств.
Слово люмпен походить від німецького lumpen - лахміття. До люмпенів відносять людей, що опустилися на "дно" суспільного життя,- жебраків, бомжів, волоцюг. Як правило, це вихідці з різних соціальних верств і класів. Збільшення чисельності цієї групи (люмпенізація населення) небезпечна для суспільства, тому що вона служить живильним середовищем для різних екстремістських організацій. Інше становище й інша соціальна роль у маргінальних верств (з лат. marginalis - той, хто знаходиться на краю). До них відносять групи, що займають проміжне становище між стійкими спільностями. Один з основних каналів маргіналізації - масова міграція із села в місто. Такий процес відбувався, наприклад, наприкінці 20-х - у 30-і pp. XX ст. в нашій країні. Індустріалізація, що розгорнулася, вимагала все нових і нових робочих рук. Колишні сільські жителі, утративши зв'язок із сільським укладом життя, із труднощами вживалися в міське середовище. На довгий час вони стали людьми з обірваними соціальними зв'язками, зруйнованими духовними цінностями. Такі верстви населення, "неукорінені", з хитливим суспільним становищем, прагнули до твердого, установленого державою порядку, до "сильної руки". Це створювало соціальну базу для антидемократичного режиму, помітно знижувало революційне очікування змін.
21. Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які займають різні місця у системі соціальної нерівності.
Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада, власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і економічними відносинами.
В аналізі соціальної структури суспільства та її елементів використовують два основних підходи: класовий та стратифікаційний.
Класовий підхід забезпечує всебічний аналіз в основному соціальних класів, як найстійкіших форм соціальних спільностей, причому серед головних характеристик класів виокремлюються та піддаються аналізу лише три:
Відношення до власності на засоби виробництва.
Участь у розподілі матеріальних та культурних благ.
Місце і роль в організації та управлінні суспільством.
Найбільш детальний аналіз соціальних класів здійснив К. Маркс ще в середині XIX століття. Він всебічно проаналізував становище в суспільстві кожного окремого класу, показав складну схему суспільних відносин; перехідних ступенів від одного класу до іншого. Але практично К. Маркс виокремив тільки два основних соціальних класи: клас капіталістів (буржуазії), який володіє засобами виробництва, організує його та управляє ним, привласнюючи результати чужої праці, і клас пролетарів, який, не володіючи власністю на засоби виробництва та будучи змушений продавати свою здатність працювати капіталістам, пригноблюється ними. Вихід з такого несправедливого становища К. Маркс вбачав тільки в соціалістичній революції, яка єдино здатна зруйнувати диктатуру буржуазії та утвердити диктатуру пролетаріату. Тому він абсолютизував класову боротьбу, насильство та диктатуру певного класу, насамперед — пролетаріату. В цьому — його категорична помилка.
Не можна, однак, ігнорувати класовий підхід при аналізі соціальної структури суспільства, оскільки, по-перше, у класових теоріях містяться фундаментальні наукові положення, а по-друге, соціально-класова структура як сукупність соціальних класів, певних їхніх зв’язків та відносин становить основу всіх елементів та відносин соціальної структури суспільства. Соціальні класи — це великі соціальні спільності людей, які розрізняються за їхнім місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням до засобів праці, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способами одержання та розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають.
Реально соціальна структура суспільства складається не тільки з класів, а й з великої кількості соціальних спільностей націй: верств, соціальних груп, прошарків, каст та ін. У зв’язку з цим ще в стародавніх суспільствах виникала ціла низка питань, і насамперед такі: чому деякі соціальні групи, прошарки багатші та мають велику владу? Чому існує нерівність? Чому в багатшому суспільстві є бідні? Наскільки великими є шанси кожного піднятися на вершину економічної та соціальної піраміди?
Головне ж у всіх цих питаннях — співвідношення рівності та нерівності. Тому соціологи, аналізуючи нерівність, говорять про існування соціальної стратифікації, під якою розуміють структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Засновниками сучасної теорії соціальної стратифікації були М. Вебер, П. Сорокін та інші соціологи початку XX століття.
Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:
• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;
• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;
• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.
Відносно витоків і перспектив розвитку соціальної стратифікації в соціології існують різні точки зору. Функціоналісти (Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур та інші) вважають стратифікацію необхідною, неминучою, бо вона пов’язана з різноманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Винагорода справедлива, оскільки здійснюється відповідно до ролей, наприклад, юристів, водіїв транспорту, вчителів тощо.
Представники конфліктного підходу (К. Маркс, М. Вебер та інші) вважають, що соціальна стратифікація є справедливою навіть унаслідок боротьби груп. Вона не ускладнює нормальне функціонування суспільства, бо визначається тими, хто при владі. Карл Маркс пов’язував соціальну нерівність з різним положенням груп людей в системі матеріального виробництва, із ставленням до власності. М. Вебер виділяв три компоненти соціальної нерівності: майнова, статусна, владна нерівності. Кожний з цих компонентів може забезпечити сходження (або навпаки) по соціальних сходах.
Пітірим Сорокін, (багатомырний пыдхыд) розвиваючи ідею багато вимірності стратифікації, виділив три основні її форми і, відповідно, критерії: економічні, політичні і професійні. В 1970—1980-і роки на основі синтезу функціонального і конфліктного підходів американські вчені Герхард і Ленські розробили еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони доводять, що стратифікація існувала не завжди і не завжди була корисною. Частково базуючись на конфлікті, вона виникає унаслідок розподілу додаткового продукту. Залежно від конкретно-історичних умов і ситуації, вона може бути справедливою і несправедливою, сприяти розвитку або затрудняти його.