10. Розуміюча соціологія м.Вебера.

Макс Вебер. З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт бе­реться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціо­лога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебе­ром, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усві­домленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнознач­на людській поведінці. Адже соціальна дія — не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер на­зиває «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соці­альна дія.

Теорія соціальної дії М.Вебера.

Наявність суб'єк­тивного змісту й орієнтація на інших — дві необхідні ознаки «со­ціальної дії» і його розуміння предмету соціології.

Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер указує чотири:

1) цілераціональна;

2) ціннісно-раціональна;

3) афективна;

4) традиційна.

За Вебером, соціальна дія, як і усяка дія, може бути визначена:

• цілераціонально, тобто через очікування визначеної поведін­ки предметів зовнішнього світу й інших людей і при викорис­танні цього очікування як «умови» чи як «засобу» для раціо­нально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціо­нальності є успіх);

• ціннісно-раціонально, тобто через свідому віру в етичну, есте­тичну, релігійну чи будь-яку інакше осмислену безумовну влас­ну цінність (самоцінність) визначеної поведінки, узятої просто як таку і незалежну від успіху;

• афективно, особливо емоційно — через актуальні афекти і почуття;

• традиційно, тобто через звичку.

Два останніх види дії не є, за Вебером, соціальними діями в прямому розумінні, оскільки тут ми не маємо справу з усвідомленим і покладеним в основу дії змістом.

Тільки ціннісно-раціональні і цілераціональні дії — суть соці­альні дії у веберівеькому значенні цього слова, де головну роль, зви­чайно, грає цілераціональна дія.

Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії — це тенден­ція самого історичного процесу. Одним з істотних компонентів «раціо­налізації» дії є заміна внутрішньої прихильності звичним вдачам і традиціям планомірним пристосуванням до розумінь інтересу. Крім того, відбувається витіснення ціннісно-раціональної поведінки на ко­ристь цілераціональної, при якій уже вірять не в цінності, а в успіх. Раціоналізація, таким чином, розуміється як доля західної цивілізації.

Насамперед раціоналізується спосіб ведення господарства, управління, причому як в області економіки, так і в області політи­ки, науки, культури — у всіх сферах соціального життя. Раціоналі­зується також спосіб мислення людей, їхній спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Усе це супроводжується великим посиленням ролі науки, що, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональнос­ті. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універ­сальної раціоналізації сучасного суспільства.

Принципові особливості соціологічного пізнання за М.Вебером та Г.Зіммелем.

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пі­знання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у со­ціології. Головним інструментом у них виступають особливі абстра­ктні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично іс­нуючі факти, а в уяві створювані сутності.

Основними моментами методології Вебера є:

— концепція «ідеальних типів» — уявних конструкцій, які фік­сують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (ка­піталізм, господарство, християнство);

— метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

— принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

• принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних су­джень».

Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних на­ук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фак­тів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється. М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, пра­вильне формулювання запитань.

11. Вже в 20-ті роки ХХ ст. постає доктрина «людських стосунків». Її автором є американський соціолог-психолог Елтон Мейо (1880—1949).

У 1922 р. Е. Мейо у Філадельфії досліджує проблему плинності кадрів, яка непокоїла місцевих промисловців. За умов 10-годинного робочого дня з однією перервою 45 хв плинність кадрів становила 25%. Е. Мейо запропонував додатково три 10-хвилинні паузи, організував місця відпочинку, що поліпшило соціально-психологічний клімат, а плинність знизилась у десятки разів.

Пізніше Е. Мейо разом з групою соціологів Гарвардського університету протягом п’яти років (1927—1932) недалеко від Чикаго у невеликому місті Хоуторно на підприємствах «Вестерн Електрик Компані» проводив експеримент, яким було охоплено 20 тис. працівників. Метою експерименту було виявлення особистісних мотивів трудової поведінки, відносин, які формуються в групах, порівняння їх впливу на результати праці із впливом суто виробничих чинників.

Спочатку експеримент аж ніяк не стосувався соціології. Ішлося про те щоб довести справедливість гіпотези: чим ліпше освітлення робочих місць, тим вища продуктивність праці. Проте зі зміною рівня освітлення як в експериментальній, так і в контрольній групах продуктивність праці змінювалася однаково. Дослідники дійшли висновку, що освітлення справляє незначний вплив на продуктивність праці. На другому етапі такий самий висновок було зроблено щодо запровадження регулярних пауз для відпочинку, другого сніданку за рахунок компанії, та одного скороченого робочого дня на тиждень. Учені були вражені, бо всі (відомі на той час) чинники продуктивності праці були досліджені, а визначально не знайдено. Залишалося припустити, що визначальним є якийсь інший чинник.

Перевіряючи цю гіпотезу на третьому етапі експерименту, на основі аналізу емпіричного матеріалу щодо ставлення людей до праці, який було зібрано за допомогою 20 тис. опитувань, учені з’ясували, що виробіток робітника в більшій мірі зумовлюється не його сумлінністю, не фізичними здібностями чи професійною майстерністю, а тиском певної невеликої групи, неформальним членом якої є кожний робітник і яка диктує свої вимоги і правила поведінки.

На четвертому етапі, більш глибоко вивчаючи виявлену закономірність (експеримент з 14 робітниками-складальниками) дослідники встановили структуру цих невеликих груп (клік), які утворюються не за професійними ознаками, а на підставі особистих уподобань та інтересів. У цих групах є лідери, аутсайдери та незалежні. Кожна така група дотримується своїх правил поведінки, неформальних норм, які поширюються і на трудову діяльність. Підтвердилась наявність такого явища, як «рестрикція» (що раніше досліджував Тейлор), тобто свідомого обмеження норми виробітку, котре є своєрідним протестом проти свавільного зниження адміністрацією розцінок і одночасно формою захисту своїх інтересів. Оскільки норми виробітку були занадто високими і їх могли виконувати лише одиниці, то більшості робітників постійно загрожувало б звільнення. За масового безробіття це було найстрашнішою небезпекою для робітника. Навіть опоненти Мейо доводили (і не без підстав), що «людський чинник» в його експериментах Мейо насправді впливав на продуктивність праці набагато менше, ніж страх перед безробіттям і голодом.

У кожному разі з проведеного експерименту було зроблено висновок, що успіх трудової діяльності більше залежить від соціально-психологічних (людських стосунків), ніж від матеріальних чинників. Вплив останніх опосередковується громадською думкою, тобто залежить від того, якого значення працівники надають їх поліпшенню.

Мейо дійшов висновку, що соціальна поведінка людей є лише функцією певних групових норм. Наприклад, свідоме обмеження виробітку, групова робота «спроквола» є наслідком усвідомлення робітником намірів підприємця (знизити розцінки) та своєї ролі у виробництві (захист товаришів по праці). Це і ставало соціальною нормою, що регулювала поведінку працівників. До всіх, хто порушував цю норму, ставлення групи погіршувалось: іноді їх навіть виключали з групи.

Для того, щоб суть експерименту була зрозумілішою, нагадаємо, що саме тоді, під час проведення експерименту, під впливом науково-технічного прогресу розпочинається комплексна механізація, широко впроваджуються потокові, а згодом і автоматичні лінії, змінюються характер і зміст праці, виникає потреба в якісно іншій робочій силі — творчому робітникові. Проте в науці неподільно панувала концепція Тейлора—Форда, згідно з якою людина — це придаток до механізму, покликаний його обслуговувати, і не більше того. На цьому базувалася виробнича потоково-конвеєрна система. Саме таке уявлення про людину та про її місце у виробництві й намагався зруйнувати Е. Мейо, переконуючи, що інший підхід обіцяє не тільки появу нових соціальних стосунків (названих ним «людськими»), а й зростання продуктивності праці.

Е. Мейо у 1927 р. тейлорівську деспотичну ієрархію начальників і підлеглих замінив теорією «дбайливого» керівництва і взаємодії з трудящими, децентралізації повноважень, залучення робітників до обговорення проблем управління з правом дорадчого голосу. Уміле користування «людським чинником», на думку Е. Мейо, може підвищити продуктивність праці за рахунок прихованих морально-психологічних резервів і відповідної мотивації, коли робітникові роз’яснюють, що він є соціальним партнером, членом заводського колективу (чи «команди»), а тому має бути зацікавленим в успіху підприємства не менше, ніж господар.

Концепцію Мейо побудовано на таких принципах:

● людина — це не біологічна машина, а соціальна істота, орієнтована і включена в контекст групової поведінки;

● керівники промислових підприємств мають орієнтуватися насамперед на людей, а потім уже на продукт їх діяльності. Це сприятиме соціальній стабільності.

Теорії людських стосунків дала поштовх розробці проблем мотивації поведінки людини. Вивчення мотивації — один з основних напрямків індустріальної соціології. Значний внесок у цю сферу зробили А. Маслоу, Ф. Херцберг і Д. Макгрегор.

Абрахам Маслоу (1908—1970) створив теорію ієрархії потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні, а похідні метапотреби — змінюються. Вони однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних (рис.). Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вторинними (надбаними). Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжирування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кожного наступного рівня стають актуальними лише після того, як будуть задоволені попередні. Фізіологічні потреби домінують доти, доки їх не задоволено принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати наступні — потреби в безпеці, соціальні, престижні, і насамкінець — духовні. Але саме тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Відтак зрозуміло, що сила дії потреби є функцією від міри її задоволення. Окрім того, інтенсивність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії.

На початку 60-х років у індустріальній соціології в межах концепції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив з урахуванням відмінностей у потребах підляглих американський учений, професор Массачу-сетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це була перша спроба теоретично обгрунтувати стилі поведінки керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія так звана теорія «Х» Макгрегора проповідує авторитарний стиль управління виходячи з того, що пересічна людина не любить працювати і намагається наскільки це можливо уникати праці. Тому її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль породжує у підлеглих страх, а інколи і агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються стосунки між робітниками і підприємцями, робітники відчувають поблажливе до себе ставлення то вони виявляють інтерес до роботи і сумлінність. За таких умов можливий інший підхід, сутність якого Макгрегор виклав у теорії «Y». Цей підхід грунтується на таких постулатах:

● трудові зусилля є так само природними для людини, як відпочинок і розвага;

● у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійного самоконтролю;

● внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;

● люди працюють ліпше там, де орієнтуються на людей, а не на результати їх праці.

Такі установки вже ближчі до демократичного стилю керівництва.

Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає у встановленні залежності стилю керівництва від стилю поведінки працівників. Керівник повинен пам’ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як підказує розум чи радить наука. Є ще й об’єктивні обставини — низька трудова дисципліна, аритмія, вимушений поспіх, низька кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися. Перш ніж вибрати ту чи ту модель керівництва, необхідно вивчити реальні умови: рівень взаємної довіри менеджерів і підлеглих, стан трудової дисципліни, моральний клімат тощо. Після цього консультант може рекомендувати адміністрації, яку модель («Х», «Y» чи змішану) необхідно застосувати в кожному конкретному випадку.

Ще в 60-х роках американський учений, автор книг «Стимули до праці», «Праця і природа людини» Ф. Херцберг запропонував теорію стимулювання, яка теж грунтується на врахуванні потреб людини і отримала назву «теорія збагачення праці». Він класифікував усі стимули до праці та розподілив їх на дві групи. Першу групу він назвав «чинниками гігієни» і зарахував до неї зовнішні щодо самої праці чинники: умови праці, соціально-психологічний клімат, стиль та методи керівництва, заробітна плата, професійний та суспільний статус, гарантія збереження робочого місця тощо.

Поліпшення цих чинників спочатку діє як стимул, потім стає звичним і знову з’являється невдоволення. Вони діють як чинники медичної гігієни. Однак одної лише гігієни недостатньо. Ф. Херцберг пропонує «вмонтувати» в людину «внутрішній генератор», що залежить від зміни другої групи чинників — внутрішніх, тобто змісту самої роботи, її привабливості, усвідомлення і самооцінки працівником своїх досягнень, почуття відповідальності, самореалізації в праці тощо.

Якщо зовнішні чинники, за Ф. Херцбергом, можуть лише тимчасово стимулювати трудову активність, то внутрішні діють постійно є справжніми стимулами.

Ф. Херцберг проінтерв’ював 200 службовців і помітив, що невдоволені своєю працею люди найчастіше мали на увазі не саму працю, а трудову ситуацію, в якій вони працювали, а задоволені — навпаки. Отже можна стверджувати, що задоволення є функцією змісту праці, а незадоволення — функцією її умов.

Гігієнічні чинники закріпляють, стабілізують робочі кадри, а збуджують до продуктивної роботи внутрішні мотиватори.

Головна установка теорії Ф. Херцберга — стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу. Для цього замість старої практики подрібнення операцій, запровадженої на початку ХХ ст. в американських корпораціях Ф. Тейлором, Ф. Херцберг уважав за необхідне збагатити зміст праці, урізноманітнювати дії працюючих, зменшуючи ступінь їх регламентації і передаючи робітникові частину контрольно-управлінських функцій, удосконалюючи організацію праці.

Його теорія «збагачення праці» полягала у створенні «самоврядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елементів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, отже, у наданні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення поставлених завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу, ефект причетності до справ колективу.

Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розпочалася повсюдна раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожним робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.

Однак економічні труднощі 70-х років, що стримували зростання продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку вчення Ф. Херцберга. Відбувся перерозподіл значущості об’єктивних і суб’єктивних чинників, посилився інтерес до проблем організації виробництва.

Підхід Ф. Херцберга почав суперечити самій економічній суті виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва почали сприймати теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення раціональних принципів управління

12. Чиказька школа соціології — напрям, котрий мав місце в американській соціології. Він виникає у 1920-тих роках у місті Чикаго і представлений групою дослідників Чиказького університету. В кінці XIX — на початку XX століть, Чикаго стає одним із провідних осередків розвитку промисловості, науки і культури. Саме у цей період розвитку міста у Чиказькому університеті з'являється соціологічний факультет. А згодом у ньому виникає нова соціологічна школа, котра стала першою на Американському континенті. Її прийнято називати Чиказькою школою соціології.

Соціальний контроль - це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню. Система соціального контролю є одним із елементів механізму соціалізації особистості. Вважається, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і підданості соціальним нормам, правилам поведінки, цінностям. А також інтерпретується як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, що і забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою, внаслідок чого і виникає "здоровий" соціальний порядок, дотримується нормальний уклад суспільного життя (теорії Е. Росса, P. Парка). Проблема соціального контролю по суті є складовою проблеми взаємовідносин індивіда та суспільства, громадянина та держави. Образно кажучи, соціальний контроль виконує функцію міліціонера, котрий стежить за поведінкою людей і "штрафує" тих, хто не дотримує належних правил. Якби не було соціального контролю, люди могли б робити все, що вони забажають, і так, як вони забажають. Тому соціальний контроль виступає фундаментом стабільності в суспільстві, його відсутність або послаблення призводять до безпорядків, соціальної аномії (ігнорування норм та правил).

Соціальна екологія виникла в 20-ті роки минулого століття в США (Р. Парк, Е. Берджесс, P. Макензі та інші) як розділ соціології, в якому досліджувалися взаємозв'язки між людськими соціальними категоріями і середовищем їх існування. Метою американської соціоекології була розробка механізму розвитку людських цінностей, які б дозволили гармонізувати цілі і потреби людства з природним середовищем.

Флориан Знанецкий и Уильям Томас. Совместное исследование «Польский крестьянин в Европе и Америке» проведенно и опубликовано американским социологом У.Томасом и польским социальным философом Ф.Знанецким. Оно было начато в 1908г., продолжалось 10 лет, первый том вышел в 1918 г., а последний пятый в 1920 г.

Объектом исследования Томаса и Знанецкого стал определенный класс населения и его связи с обществом. По мнению ученых, изучаемые ими крестьяне находились в промежуточном состоянии, т.к. сохранили еще достаточный потенциал для того, чтобы существовать в традиционных рамках, но в то же время многих из них затронули преобразования на всех уровнях жизнедеятельности. Работа “Польский крестьянин …” состоит из теоретической части («Методологические заметки») и первичных эмпирических материалов, разбитых на группы и сопровожденных комментариями.

Томас и Знанецкий считали, что социальная теория может быть адекватной только при условии, если она включает объективные культурные элементы социальной жизни или социальные ценности и субъективные взгляды членов социальной группы или отношения. Задача исследования заключалась в выявлении механизма воздействия группы и общества на поведение индивида и процесса адаптации индивида к окружающей социальной среде. На основе собранных материалов авторы смоделировали механизмы адаптации индивидов и соответсвующую им типологию социальных характеров: мещанский, богемный и творческий.

Авторы считали, что основным методом сбора данных должен быть так называемый метод личных документов. Он включал сбор информации из газет, личных писем, протоколов из залов суда, проповедей, брошюр, издаваемых религиозными организациями и политическими партиями и любые другие материалы, отражающие ментальную, социальную и экономическую жизнь изучаемого класса. Всего было использовано восемь тысяч документов.

Письма без сокращений вошли в издание “Польского крестьянина ...” и были разбиты на семейные серии: церемониальные, информационные, чувственные, литературные, деловые и т.д. Каждая из пятидесяти серий имела теоретическое предисловие и дословный перевод каждого письма на английский, а основные теоретические положения включены в двухсотстраничное введение, описывающее сообщество польских крестьян. Использование личной переписки между эмигрантами в США и их семьями в Польше было направлено на исследование системы организации первичной крестьянской группы и ее частичной эволюции под вдиянием индустриализации и миграции.

Томас и Знанецким первыми использовали жизнеописание в качестве первичных данных. В издание вошла автобиография Владека Висневски, которая составила 312 страниц и изобиловала сносками. Авторы сопроводили ее небольшим обобщенным комментарием, в котором дали характеристику личности В.Висневски и отметили основные изменения в его поведении под влиянием социальных условий. На примере этой биографии авторы проиллюстрировали тенденцию к дезорганизации индивида под влиянием быстрого перехода от одной социальной системы к другой.

Анализ материалов журнала «Gazeta Swiateczna» с 1890 по 1920 гг., а также документов бюро по защите эмигрантов позволил авторам проследить изменение связей между членами первичной группы в Польше под влиянием социальной и политической реорганизации. На основе этих материалов исследовались пять проблем: лидерство, образование, пресса, кооперативы, роль крестьянства в жизни нации. Степень и виды социальной дезорганизации (деморализация, экономическая зависимость, разрушение семейных традиций, преступность) исследовались с помощью материалов из социальных департаментов, судебных архивов, польско-американских организаций.

Несмотря на сложность использования предложенного Томасом и Знанецким метода личных документов, он пользовался большой популярностью в течение многих десятилетий. Для своего времени работа “Польский крестьянин ...” стала сильным толчком для развития методов эмпирической социологии и ознаменовала собой отход социологии от абстрактного теоретизирования к осмыслению эмпирических данных. Наибольшее развитие метод личных документов получил в Польше, что обусловлено научным влиянием и авторитетом Знанецкого у себя на родине. Именно в этой стране был отработан и широко использовался механизм сбора биографических материалов, основанный на организации конкурсов.

Уильям Огборн американский социолог. Один из создателей социологии науки и социологии техники. На початку 1920-х Огборн вивчав проблему соціальних змін. Вважав, що провідним чинником соціальних змін є «матеріальна культура» (або техніка), що розвиваються швидше «нематеріальної культури». Створив концепцію «культурного відставання». У циклі статей «Національна політика і техніка» (1930-е), «Техніка і соціологія» (1938) і ін роботах розвивав ідеї про те, що саме досягнення науки і техніки тягнуть за собою зміни соціального і культурного життя. Досліджував шляху адаптації людської природи і суспільства.Доводив, що урбанізація та індустріалізація ведуть до скорочення і розпаду сім'ї. У 1930-1940-х активно займався соціологією науки і техніки, досліджував наслідки науково-технічного прогресу для суспільства. Автор книг: «Соціальні зміни» (1922), «Соціальні ефекти авіації» (1946), «Довідник з соціології» (1947, у співавторстві), «Техніка та міжнародні відносини» (1949, редактор) та ін

13. Михайло Драгоманов був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій. Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера. На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод "логічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ. Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми: • матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на­родності); • суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз); • продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні). Продовженням і розвитком соціологічного методу є по­рівняльний, або компаративний метод, яким часто кори­стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає: •  різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ­ників у різні історичні періоди; •  життя сучасних йому народів, які перебували на при­мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії; •  певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк­лорі, звичаях, народних традиціях. Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу. Розвиток суспільства пов'язаний із впливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного. Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по­ділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по­яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу. Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли­вості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич­ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су­спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис­тими правами та індивідуальною свободою є предметом до­слідження політичної соціології М. Драгоманова.

Коло соціологічних зацікавлень громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 - 1895 рр.) — соці­альні зміни, співвідношення соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природ­нича наука. У питанні про співвідношення різних боків еволюційно­го прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного жит­тя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволю­ції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підхо­ду до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку істо­рія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяль­ності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: «Чудацькі думки про українську національну справу» (1916 р.), «Що таке украї­нофільство?» (1916 р.).

Учений вирізняв кілька видів прогресу:

технічний, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

науковий — зростання освіченості населення;

культурний — удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.

Щодо власного вдосконалення особи М. Драгоманов виняткового значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добре.

У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.

М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він обстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.

найвидатнішим представником федералістичної думки в XIX ст. був М. Драгоманов.

Проблему національної свободи М. Драгоманов розумів як частину політичної свободи. Остання, в свою чергу, не мислилася ним без свободи соціальної. Усі ці аспекти об'єднувало головне поняття політичної філософії мислителя, найважливіше для розуміння його і суспільного ідеалу — федералізм. Федералізм Драгоманова, на відміну від прудонівського «економічного федералізму» (відповідно, політичного анархізму) — це краща форма політичної організації життя народів, державна форма, шо спроможна вирішити національне питання. Принцип федералізму використовувався М. Драгомановим також при розгляді питань соціального і політичного визволення трудящих, він поширювався на всі сфери життя людей: приватного та громадського, політичного й економічного. федеративно-демократичиий рух М. Драгоманов оцінював як «синтез миру і прогресу» й вважав його не експериментом, а висновком історії .