40

33. Практична ступінь пізнання. Практика, як основа пізнання і критерії істини.

Третя ступінь пізнання є практика – як основа пізнання. Тільки на практиці ми завершуємо прцес пізнання. Форми:

• Безпосередня діяльність (фізична або розумова);

• Досвід (сума накопичених знань).

Метою і ціллю пізнання є істини. Істина філософська категорія, що являє собою сукупність систем, ідей, думок, що відображає реальність.

Абсолютна – є та категорія, яка має повну, завершену і остаточну форму пізнання, не потрібує доповнення і уточнення.

Відносна – не повне, чітке пізнання, не аає завершеної форми, потребує доповнення.

Процес пізнання здійснюється від відносного до абсолютного. Вищою формою пізнання є наука, тому що:

• Вона дає найбільш точне пояснення;

• Вона підтверджується практичною діяльністю.

Форми: Фундаментальна, Прикладна, Природна, Соціальна.

Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідне практичне підтвердження. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об’єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?

Поняття «практика» (від грец. – діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття «практика» включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій «світ речей»). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності – розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.

33. Істина, як ціль і результат пізнання. Категорії абсолютної і відносної істини і їх взаємлзв’язок.

Метою і ціллю пізнання є істини. Істина філософська категорія, що являє собою сукупність систем, ідей, думок, що відображає реальність.

Абсолютна – є та категорія, яка має повну, завершену і остаточну форму пізнання, не потрібує доповнення і уточнення.

Відносна – не повне, чітке пізнання, не аає завершеної форми, потребує доповнення.

Процес пізнання здійснюється від відносного до абсолютного. Вищою формою пізнання є наука, тому що:

• Вона дає найбільш точне пояснення;

• Вона підтверджується практичною діяльністю.

Форми: Фундаментальна, Прикладна, Природна, Соціальна.

Результатом пізнання, його метою, найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина? Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитост­і.

Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і вища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рів­нем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, кщо до цього підходити об’єктивно, неупереджено.

Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони представляють собою елементи, частинки, абсолютного, остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910 м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1 м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.).

Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом заключає в собі колосальні енергетичні мож­ливості.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

Істині у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктив­но­го знання про предмет його об’єктивному змісту. Наприк­лад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. relativus – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних його розвитку і реалізації.

Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання індивіда про об’єкт, що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем