109 Митков а. М. Международная охрана интелектуальной собственности. - Санкт-Петербург-Москва -Харьков - Минск: «Питер» 2001. - 720 с. 230

у тому числі вибір законодавства країни, за яким можливе вирішення колізій, непорозумінь, спорів, суб'єктів арбітражу.

Слід відзначити, що поділ міжнародного інформаційного права на міжнародне публічне інформаційне право та міжнародне приватне інформаційне право є досить умовний. Межа між цими двома провідними галузями визначається також умовно виходячи із процедур і суб'єктів вирішення

проблем обтяжених міжнародними чинниками, у тому числі

казусів за участю різних суб'єктів міжнародного права. Виходячи із загальних положень теорії міжнародного права,

міжнародне інформаційне право можна розглядати у двох

аспектах:

• як складову державного права окремої країни стосовно юридичного регулювання сувереном правовідносин щодо інформації за участю суб'єктів міжнародного права на своїй, суверенній території (в державі); • та як участь суверена (держави) у міждержавних відносинах (відносинах між державами) стосовно фор­мування міжнародних (чи то міждержавних) принципів, традицій, норм, правових стандартів поведінки суб'єктів міжнародних відносин у глобальному інформаційному просторі.

231

Цимбалюк В. С.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

Р озділ 5. Удосконалення правової основи інформаційного простору й інформаційних ресурсів україни

Одним із перших кроків до удосконалення правової основи інформаційного простору й інформаційних ресурсів України є інституціоналізація суспільних відносин на теоретичному, науковому рівні за певними критеріями.

У історичній ретроспективі можна вважати такою спробу інституціоналізації, на рівні інкорпорації, спеціального інформаційного законодавства, зроблену А. А. Письменицьким, у 1996році, у книзі «Інформаційне право України»¹¹⁰. До сфери інформаційного права України він відніс: загальне інформацій-незаконодавство,ЗаконУкраїни«Проінформацію»;законодавче регулювання у сфері засобів масової інформації (законодавство України про друковані засоби масової інформації (пресу), про телебачення і радіомовлення, про інформаційні агентства); правове регулювання режиму інформації (законодавство України про державну таємницю, про захист інформації в автоматизованих системах; законодавство України у сфері науково-технічної інформації, автоматизованих систем інфор­мації, бібліотечної справи.

Окремо, у додатку були визначені, як ключові в системі підзаконних актів: Укази Президента України «Про Положення про Міністерства України у справах преси та інформації», «Про Положення про державного експерта з питань таємниці», «Про удосконалення системи управління державним теле­баченням та радіомовленням України»; а також Постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, які не є комерційною таємницею».

Також А.А. Письменицький визначає зв'язок інформаційного права з деліктними правовідносинами щодо інформації у провідних галузях права (на рівні їх галузевого законодавства): Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом України.

У 2001 році була зроблена спроба СЕ. Демським щодо інституціоналізації інформаційного права України через інкорпорацію за критерієм упорядкування такого його об'єкта, як інформаційна діяльність¹¹¹. Методологічна основа цього була визначена у назві його роботи «Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні», що свідчить про прихильність автора до формування інформаційного права як підгалузі адміністративного права.

При цьому у розділах змісту були визначені наступні провідні інститути: 1. Загальні положення; 2. Організаційно-правові питання інформаційної діяльності; 3. Нормативно-право регулювання інформаційної діяльності; 4. Використання інформації та ЗМІ; 5. Регулювання рекламної діяльності; 6. Ви­давнича діяльність; 7. Авторське право; 8. Відповідальність, судові спори в сфері інформаційних відносин; 9. Правовий захист журналістів.

У кожному розділі, застосовуючи методологію теорії ієрархічних гіперсистем, автор виділив підрозділи, які можна розглядати як субінститути (підінститути):

1. Загальні положення включають такі підрозділи: Національ­ ні нормативно-правові акти в інформаційній сфері; міжнарод­ но-правові акти щодо забезпечення свободи слова, захисту честі, гідності, ділової репутації.

2. Організаційно-правові питання інформаційної діяльності включають такі підрозділи: управління інформаційною Діяльністю (який додатково розділяється на: загальні

^{1 10} Письменицький А.А. Информационное право Украинн. - Харько: «Бизнес Ин-форм». 1996.-208 с. 232

111

Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні. / Упоряд, СЕ. Дем-ський. - К.: Юрінком Інтерн, 2001. - 688 с.

Цимбалюк В. і

п итання управління; управління в галузі захисту інформації; управління в галузі реклами); реєстрація ЗМІ; питання розповсюдження та передплати періодичних друкованих засобів масової інформації; ліцензування та патентування в сфері розповсюдження інформації; діловодство; особливості оподаткування операцій, пов'язаних з інформаційними відносинами (цей підроділ додатково розділяється на: загальні положення; витрати на рекламу та оподаткування реклами); особливості законодавства про оренду.

3. Нормативно-правове регулювання інформаційної діяльності включає такі підрозділи: загальні питання; друковані засоби масової інформації; телебачення і радіомовлення; інформаційні агентства.

4. Використання інформації та ЗМІ включає такі підрозділи: загальні положення (які додатково розділені на: використання ЗМІ органами влади та самоврядування; використання екологічної інформації та інформації про надзвичайні стани; використання геологічної інформації; використання правової інформації; використання інформації у сфері підприємництва); честь,гідність, ділова репутація, обмеження використання інформації, її захист (які додатково розділені на: загальні положення; особливості використання інформації щодо суддів та відправлення правосуддя; захист честі, гідності, ділової репутації осіб окремих професійних категорій; обмеження використання інформації, її захист);

5. Регулювання рекламної діяльності включає такі підрозділи: загальні положення; зовнішня, внутрішня реклама, реклама на дорогах та реклама на транспорті; соціальна реклама та реклама лікарських засобів; реклама цінних паперів; відповідальність у сфері рекламної діяльності.

6. Видавнича діяльність не поділяється на підрозділи, а сукупно включає законодавство про видавничу справу та ряд

234

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

підзаконних нормативно-правових актів у цій сфері суспільних відносин.

7. Авторське право також не поділяється на підрозділи, а сукупно містить витяги норм Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про авторське право і суміж­ ні права» та витяги з ряду інших законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів.

8. Відповідальність, судові спори в сфері інформаційних відносин також не має підрозділів, а сукупно містить витяги із спеціальних законодавчих та підзаконних нормативно- правових актів. Завертається розділ підрозділом стосовно судової практики.

9. Правовий захист журналістів також не поділяється на підрозділи, а сукупно містить витяги із законодавства та підзаконних нормативно-правових актів стосовно ЗМІ.

О.А. Баранов, у монографії «Інформаційне право України...» (2005 року), у розділі 7 розглядає інститути інформаційного права як окремий предмет наукового дослідження. При цьому попередньо виділивши до окремих предметів дослідження: інформаційне суспільство, як майбутнє України; методологічні положення інформаційного права; модель інформаційної сфери; роль інформаційної політики в становленні інфор­маційного права; проблеми інформаційної безпеки; принципи інформаційного права; а також (після інститутів інформаційно­го права) - джерела інформаційного права; та систематизацію інформаційного права.

Важливою практичною складовою теоретичних розвідок цього автора є другий том його монографії у якому зроблена спроба структуризації інститутів інформаційного права на рівні проекту Інформаційного кодексу України.

По суті автор намагається компілювати концептуальні положення систематизовані російськими дослідниками сфери

235

Цимбалюк В. С.

і нформаційного права та розробки вітчизняної наукової школи інформаційного права с формованої у НДЦ правової інформати­ки Академії правових наук України. Зокрема, у дослідників зазначеної вітчизняної наукової школи Баранов О.А. запозичив Ідею щодо структуризації інститутів інформаційного права на рівні законодавства через законотворчість на рівні теорії ієрархічних гіперсистем права: поділу інститутів спочатку на частини (загальну частину та особливу частині), а потім у формі книг (книга перша та книга друга), які в свою чергу поділяються на розділи та глави. Книга перша включає: розділ 1. Загальні положення; та розділ 2 Основні положення. Особлива частина (книга друга) включає також два розділи: розділ 1. Обіг інформації; та розділ 2 . Правовий режим інформації.

На перший погляд спроба застосування автором теорії ієрархічних гіперсистем до упорядкування інститутів інформаційного права на рівні проекту Кодексу виглядає прогресивною. Але систематизація на рівні глав інститутів інформаційного права викликає дискусію.

Так, Розділ 1 Загальних положень на рівні глав включає такі інститути як: 1) основи інформаційного законодавства; 2) гаран­тії і захист прав та інтересів в інформаційній сфері; 3) об'єкти та суб'єкти інформаційного законодавства; 4) функції держави та її органів в інформаційній сфері.

Розділ 2 (основні положення) загальної частини поділено на дві глави: 1) основні положення про інформацію; 2) основні положення про інформаційну інфраструктуру.

До інститутів особливої частини (книги другої проекту Кодексу) автор відносить два провідних інститути (обіг інформації та правовий режим інформації) які розподіляє додатково на підінститути. Так, інститут обігу інформації включає: 1) загальні положення; 2) створення інформації (який додатково поділений на: масову інформацію; творчу

236

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

інформацію; статистичну інформацію; інформацію про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування; поширення інформації; використання інформації; зберігання інформації; знищення інформації. Інститут правового режиму інформації включає: 1) загальні положення; 2) відкриту ін­формацію; 3) інформацію з обмеженим доступом; 4) право власності на інформацію.

Проведений правовий аналіз структуризації інформаційного права на інституціональному рівні, запропонований О.А. Ба-рановим, подібний більше на фрагментарну інкорпорацію ніж системну кодифікацію. Компіляція різних методологічних підходів автора образно нагадує спробу компіляції різних великих несумісних між собою комп'ютерних операційних систем (обсяг яких окремо складає мегабайти), написаних різною мовою комп'ютерного програмування і намаганням втиснути їх сукупність на технічну базу комп'ютера з обсягом машинної пам'яті у 64 кілобайти. Застосовуючи інший образний вираз - така структуризація нагадую ситуацію, коли сукупно на воза ставлять реактивний двигун від літака і намагаються полетіти на такому агрегаті у космос. Загальний науковий висновок стосовно такої систематизації можна зробити у контексті тези коли - теорія не відповідає потребам практиці. Позитивним здобутком такої теорії при застосуванні у практиці може бути негативний досвід та грунт для критика з боку правознавців різних наукових шкіл стосовно розвитку інформаційного права.

Більш вдалою можна вважати інституціоналізацію інформаційного права запропоновану Г.В. Виноградовою, яка була проведена на рівні інституціоналізації правового регулювання інформаційних відносин в Україні та інформаційного права України, як навчальних дисципліни у

навчальних посібниках «Правове регулювання інформаційних

237

Цимбалюк В. С,

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

відносин в Україні»¹¹² та «Інформаційне право України (2006 року)¹¹³.

У першій книзі автор, ухиляючись від теоретичної полеміки стосовно сутності інформаційного права як комплексної галузі права, але досить вдало визначає наявність двох його частин: загальної та особливої. Структуризація інститутів загальної та особливої частин інформаційного права здійснюється нею на основі виділення, як провідного об'єкта, такого критерію як інформаційна діяльність. До загальної частини (загальних засад) інформаційного права автор відносить: 1) сутність інформаційної діяльності та механізм її нормативно-правового регулювання; 2) державне регулювання інформаційної діяльності; 3) інформаційні технології; 4) права на збирання, зберігання, використання та поширення інформації.

Дискусійним стосовно особливої частини інформаційного права є запропонована Г.В. Виноградовою ієрархія структуриза-ціїна основі об'єктивного права- видів інформаційної діяльності стосовно обігу відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом: 1) правовідносини в галузі масової інформації; 2) організація та провадження видавничої справи; бібліотечна справа; 3) архівна справа; музейна справа; рекламна діяльність; кінематографія; 4) інститут обігу та охорони персональних даних; 5) правова охорона державної таємниці; 6) охорона банківської таємниці; 7) комерційна таємниця; 8) професійна та службова таємниці. У зв'язку з цим можна стверджувати про неконституційність такої позиції: де інститут обігу та охорони персональних даних займає не першу позицію, а четверту.

У навчальному посібнику «Інформаційне право України» автор структуризацію проводить знову ж через виділення

^{1 12} Виноградова Г.В. Правове регулювання інформаційних відносин в Україні. Навч.посіб. - К.: «Юстиніан», 2006. - 176 с.

¹¹³ Виноградова Г.В. Інформаційне право України. Навч. посіб. - К.: МАУП, 2006. - 144 с.

238

загальної частини та особливої частини, але вже за змішаним принципом стосовно двоєдності об'єктів: інформаційних правовідносин та інформаційної діяльності.

Медіа право можна розглядати, як велику складову спе­ціальної частини інформаційного права. Спеціальним об'єктом (предметом) медіа-права є інформаційна діяльність пов'язана із засобами масової інформації (далі - ЗМІ).

Проблематика медіа-права розкривається переважно на рівні статей та розділів в окремих навчальних посібниках. Серед них можна відзначити і посібник Н. Петрової та В. Якубенко¹¹⁴.

Ці автори в структурі медіа-права визначають наступні підгалузеві інститути таким чином: роль і принципи права; систе­ма органів державної влади; європейський контекст української правової системи; міжнародні стандарти свободи вираження поглядів; роль преси в демократичному суспільстві; захист джерел інформації; цензура як правова категорія; міжнародні стандарти доступу до інформації; суспільно значима інформація (критерії); форми доступу до відкритої інформації; інформація з обмеженим доступом; відповідальність за зловживання свобо­дою інформації; журналіст як суб'єкт права; етичні стандарти поведінки і професійні обов'язки журналістів; авторське право журналістів, як компонент права інтелектуальної власності; свобода слова у контексті прав людини; кримінальна хроніка і судовий репортаж; розпалювання ворожнечі; журналістське розслідування; медіа у виборах; правові ризики журналістської діяльності; право на відповідь; форми відповідальності за поширення інформації про фізичну/юридичну особу; правові процедури захисту прав особи; мінімізація правових ризиків перед поширенням інформації; правові аспекти заснування і Діяльності ЗМІ; правове регулювання реклами у ЗМІ; трудові відносини журналіста з працедавцем, інші.

⁴ Петрова Н., Якубенко В. Медіо-право для студентів факультетів/відділень Журналістики. - К.: ТОВ «Київська типографія». 2007. - 280 с.

239

Цимбалюк В. С.