Інформаційне право: основи теорії і практики

___________________ _ __________________

• повноважень органів державної влади щодо здійснення державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності.

Відповідно до стаття 3 цього закону, законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність складається, поряд з цим Законом, інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини у процесі здійснення такої діяльності.

Закон України «Про науково-технічну інформацію» (від 25 червня 1993 року № 3322-ХІІ). Цей Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації; порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогрессу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі. Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на одержання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану законом таємницю.

За статтею 4 цього закону, відповідно до Конституції законодавство України у сфері науково-технічної інформації складається з Закону України «Про інформацію», цього Закону та інших актів законодавства.

Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» (від 10 лютого 1995 року № 51/95-ВР). Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи

157

Цимбалюк в. С.

р егулювання суспільних відносин у галузі організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обгрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

Законодавство про державну статистику пропонується розглядати як окремий інститут інформаційного права, яке має окремий системоутворюючий законодавчий акт: Закон України «Про державну статистику» (від 17 вересня 1992 року № 2614-ХП). Цей Закон регулює правові відносини в галузі державної статистики, визначає права і функції органів державної статистики, організаційні засади здійснення державної статистичної діяльності з метою отримання всебічної та об'єктивної статистичної інформації щодо економічної, соціальної, демографічної та екологічної ситуації в Україні та її регіонах і забезпечення нею держави та суспільства.

У статті 2 Закону застосовується досить вдала обємна юридич­на конструкція - «правова основа державної статистичної діяльності». Правовою основою державної статистичної діяльності є Конституція України, цей Закон, інші закони України та нормативно-правові акти, які регулюють відносини в галузі статистики, інформації, інформатизації, науково-технічної діяльності, стандартизації, а також: міжнародні договори України в галузі статистики, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У змісті інформаційних відносин, правової інформатики та інформаційної безпеки пропонується звернути увагу на законодавство стосовно відповідності.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

З акон України «Про підтвердження відповідності» (від 17 травня 2001 року № 2406-ПІ). Цей Закон визначає правові та організаційні засади підтвердження відповідності продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу та спрямований на забезпечення єдиної державної технічної політики у сфері підтвердження відповідності.

Відповідно до закону підтвердження відповідності - видача документа (декларація про відповідність або сертифікат відповідності) на основі рішення, яке приймається після проведення відповідних (необхідних) процедур оцінки відповідності, що довели виконання встановлених вимог.

У законі також дається визначення такої категорії, як система управління якістю - сукупність органів і об'єктів управління, взаємодіючих за допомогою матеріально-технічних та інформаційних засобів під час управління якістю продукції.

У статті 2 Закону визначена сфера його дії. Цей Закон регулює відносини, що виникають у процесі підтвердження відповідно­сті продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу вимогам, встановленим законодавством України, і поширюється на виробників та постачальників продукції незалежно від форми власності і видів діяльності, на органи з сертифікації, випробувальні лабораторії, а також відповідні органи державної влади.

Формулювання законодавства України у сфері підтвердження відповідності подано у стаття 3 Закону наступним чином некоректно з юридичної точки зору. Законодавство України у сфері підтвердження відповідності складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у цій сфері.

Об'єкти підтвердження відповідності визначені у стаття 4 Закону наступним чином. Згідно з цим Законом об'єктами

158

159

підтвердження відповідності є продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал.

Закон України «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» (від 17 травня 2001 року, № 2407-ІП). Цей Закон визначає правові, організаційні та економічні засади акредитації органів з оцінки відповідності в Україні.

Статгя 4 Закону визначає мету акредитації. Метою акредитації є:

• забезпечення єдиної технічної політики у сфері оцінки відповідності;

» забезпечення довіри споживачів до діяльності з оцінки відповідності;

• створення умов для взаємного визнання результатів діяльності акредитованих органів на міжнародному рівні;

• усунення технічних бар'єрів у торгівлі.

Як узагальнення стосовно етапу (розділу) можна зазначити таке.

1. Українська законодавча система стосовно видів інформаційної діяльності є досить розвиненою. Тільки перелік їх в межах однієї роботи із зазначенням норм, у яких йде мова про системні ознаки законодавства займає великий обсяг. Окрім конституційних положень існує ряд спеціальних галузевих законодавчих актів за окремими видами засобів масової інформації, телекомунікації. Більшість галузевих законодавчих актів опираються на системоутворюючі Закони України «Про інформацію», «Про мови в Україні» та інші, з якими вони мають легальний гіперзвязок.

2. Нині в структурі спеціальної частини інформаційного права активно йде формування його такої підгалузі яка набула умовної назви - медіа право. В рамках цієї підгалузі існує потреба легального визначення такого загального предмета

п равовідносин, як засіб масової інформації, загальних рис таких суб'єктів правовідносин, як журналіст, репортер та інших, що існують на приватно-правовому рівні.

3. Проблемним є включення в систему законодавства про інформацію спеціальних законів щодо окремих напрямків інформаційної діяльності. Зокрема, мова може йти щодо віднесення до засобів масової інформації бібліотек і бібліотечної справи, архівів і архівної діяльності, кінематографії тощо. У цьому сенсі юридична наука поряд з іншими науковими напрямками повинна створити відповідну теоретичну базу у майбутньому, в структурі інформаційного права.

4. По суті в законодавстві про інформацію, інформаційну діяльність створені передумови для систематизації його на рівні кодексу.

5. В рамках науки інформаційного права існує потреба глибокого порівняльного аналізу законодавства про інформа­ цію для визначення подібностей та відмінностей, колізій з урахуваннм практики його застосування, у тому числі на різні судових рішень.

6. По суті за об'єктною ознакою інформаційної діяльності для потреб структуризації спеціальної частини інформаційного права інформаційне законодавство можна групувати таким чином:

• правові основи інформатизації (інформатики), розвитку інформаційного суспільства;

• правові основи засобів масової інформації;

• правові основи наукової діяльності;

• правові основи освіти;

• правові основи статистики;

• правові основи архівної діяльності;

• правові основи бібліотечної діяльності;

• правові основи музейної діяльності;

161

Цимбалюк В. С.

• п равові основи діяльності щодо інформаційної безпеки, охорони, оборони та захисту інформації;

• правові основи інших напрямків інформаційної діяльності.

В інформаційне право, як вид інформаційної діяльності поступово інтегрується охорона на захист інтелектуальної власності. При цьому виникає необхідність також виділення з права інтелектуальної власності, так званого, інституту інформатизації обліково-реєстраційної функції держави у зазначеній сфері тощо.

162

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

Р озділ 4. МІЖНАРОДНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО. ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ ТА РОЗВИТКУ ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ

Мета цього розділу дослідження - формування системи знань стосовно правовідносин пов'язаних із міжнародною інформаційною діяльністю, у тому числі співробітництва України з іншими державами, зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації.

Для досягнення зазначеної мети визначені наступні завдання у формі питань:

1. Основні засади правовідносин)*міжнародній інформаційній діяльності.

2. Поняття та сутність міжнародного інформаційного права.

Зазначені питання деталізуються у ході їх висвітлення у виділених підпитаннях, які дозволяють визначити умовні межі проблематики.

Методологічну основу дослідження складає парадигма, за якою міжнародне інформаційне право, як система, складається з двох складових - підсистем: міжнародного публічного права у сфері інформації та міжнародного приватного права щодо інформації. При цьому враховується такі аспекти міжнародного публічного права, як: право між народами, що зафіксоване у міждержавних правових актах; та національне право держав стосовно функціонування на їх території, так званих іноземних суб'єктів, а також міжнародної політики держав у визначенні правовідносин з іншими державами.

163

165

Цимбалюк В. С.

О сновна ідея розділу зводиться до обґрунтування таких теоретичних положень:

- міжнародне інформаційне право є комплексною галуззю, що формується у надрах міжнародного публічного і міжнародно­ го приватного права у якому структуруються інтернаціональ­ ні суспільні відносини щодо інформації, інформаційних тех­ нологій, інформаційної діяльності;

- сучасне міжнародне інформаційне право базується на тенденціях формування глобального інформаційного суспільства цід впливом бурхливого розвитку електронних засобів масової телекомунікації;

- сучасна міжнародна інформаційна діяльність визначається як один із провідних напрямків міжнародного права в умовах становлення глобального інформаційного суспільства, гло­ бальної інформаційної цивілізації, глобальної інформаційної культури, глобального міжнародного інформаційного порядку, інформаційної безпеки міжнародного співтовариства.

Важливою методологічною особливістю дослідження сучасного міжнародного інформаційного права є парадигма, за якою всі учасники міжнародних інформаційних відносин розглядаються виключно як суб'єкти міжнародного права, а об'єктами його є інформація у змісті її різних форм об'єктивізації (відображення) відомостей, повідомлень, даних, сигналів, кодів, знань та формалізованих у відповідних нормативних актах прав на них.

У міжнародному інформаційному праві особливий правовий статус має така абстрактна назва суб'єкта його, як «кожен». Визначення у нормах міжнародного права кожного, як суб'єкта певних правовідносин свідчить про загальну доступність прав людини, незалежно від приналежності її до громадянства (підданства), займаної посади, професії, віку тощо у міжнародній інформаційній сфері.

164

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

У цьому змісті термін «кожен» екстраполюється і на правовідносини щодо інформації визначені у національному законодавстві, незалежно від того розміщені норми у загальній структурі законодавчого акту (умовно кажучи, для своїх громадян) чи у спеціальній складовій його, де визначаються особливі інформаційні відносини міжнародного змісту.

Виключення з цього правила-принципу можуть виникати тільки при реалізації принципу взаємності держав у між­народних відносинах відповідно до чинного національного законодавства та міжнародних звичаїв.