4. Розвиток громадянського суспільства в незалежній Україні

Конституційний процес в Україні тривав порівняно довго – він почався з прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і завершився 28 червня 1996 р. ухваленням нової Конституції України. Конституція надає широкі гарантії прав і свобод людини і громадянина незалежно від походження, майнового стану, статі, раси, мови, релігії, політичних та інших переконань. В Конституції наголошується, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ніхто з громадян не може бути примушений чинити те, що не передбачено законом. Гарантується право громадян на безпосереднє звернення до суду в разі порушення їхніх конституційних прав і свобод. Натомість, діяльність державних органів обмежується Кон­ституцією та законами України, що відповідає принципам правової держави і залишає простір для громадської самодіяльності й ініціативи.

Ст. 15 Конституції стверджує, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», гарантує «свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України». Разом із ст. 34 та 35, які гарантують громадянам право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання, вона є конституційною підставою формування плюралістичного суспільства. Організаційне оформлення плюралізму через утворення громадянами партій та громадських організацій забезпечує ст. 36.

Конкретизація відмінностей у структурі, способах утворення та функціях партій і громадських організацій міститься в законі «Про об'єднання громадян», який було прийнято ще в 1992 р. У той час, коли його приймали, країна ще не мала досвіду розвитку інститутів плюралістичної демократії та громадянського суспільства. Тому, хоч закон і не суперечить чинній Конституції, у ньому не всі особливості діяльності партій та громадських організацій розписані на рівні сучасних потреб, і він конкретизується в інших законодавчих актах. Уже прийнято закон «Про благодійність та благодійні організації» та «Про творчих працівників і творчі спілки», «Про політичні партії».

Отже, проголошені Конституцією гарантії прав і свобод людини, невтручання держави у справи громадянського суспільства, її відповідальність перед народом мали б створити політико-правові передумови для того, щоб люди домагались розмежування громадської й політичної сфер, проявляли активність у реалізації та захисті своїх інтересів.

Лиш незначна частина людей вірить у те, що в Україні усі дотримуються законів і Конституції, зі свого досвіду знаючи, наскільки важко сьогодні узгодити вимоги законодавства з імперативами економічного та й просто повсякденного життя. Не дивно, що на питання про згоду з твердженням, що в Україні «кожен змушений чинити щось протизаконне, щоб вижити», понад 53% дали ствердну відповідь. В загальному результати були такими:

Повністю згідний 21,68%

Швидше згідний 31,50%

Швидше не згідний 21,25%

Повністю не згідний 17,61%

Важко відповісти 7,96%

При всьому розходженні сподівань і досягнень у становленні правових передумов формування громадянського суспільства, не можна недооцінювати значення нової Конституції та створення Конституційного суду – з одного боку, законодавства про власність, підприємництво та інших соціально-економічних законів – з іншого, для розвитку громадянського суспільства в Ук­раїні. По-новому були також врегульовані (інша річ – наскільки досконало) питання діяльності партій та громадських організацій: ліквідована однопартійність, прийнято Закон про громадські об'єднання; про партії; про відносини держави і церкви; діє низка законів про пресу та інші ЗМІ; про вибори.

Завдяки приватній власності та новому законодавству стало можливим розвивати незалежні форми спілкування й співробітництва громадян, з ініціативи громадян створювати громадські організації та фонди, відкривати освітні установи, засновувати приватні засоби масової інформації, тобто творити інститути громадянського суспільства, що виникають і функціонують незалежно від держави.

Отже, відповідаючи на запитання: що саме, як і для кого роблять люди, які об'єдналися, ми можемо виділити досить багато видів громадських організацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж таки тип діяльності, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й мала б ґрунтуватися загальна типологія НДО (недержавних організацій), укладена, наприклад, за такою схемою:

А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе:

АІ. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, котрі домагаються врахування своїх інтересів на урядовому рівні;

АІІ. Самодопомогові;

АІІІ. Аматорські (любительські);

Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших:

БІ. Благодійні фонди;

БІІ. Благодійні організації;

БІІІ. Правозахисні групи;

БІV. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.

Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу АІ, куди входять об'єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні і нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об'єднання військовиків та працівників міліції; професійні об'єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об'єднань. Захисні організації в Україні – досить численні, але не всі вони мають якості справжніх суб'єктів громадянського суспільства. Якщо об'єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало що значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які були в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, що входять до ФНП (Федерація незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об'єднує 18 млн членів, є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.

Кориснішими і перспективнішими є так звані нові, або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії.

Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоч у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп, виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв'язок владних структур із народом.

Деякі проблеми розвитку багатопартійності в Україні дуже істотно позначаються на громадському житті.

По-перше, не всі українські партії, і навіть не більшість їх, як було вже показано в іншому розділі, здатні виконувати свої представницькі й соціалізуючі функції, а їх «перевиробництво» призводить до болючої фрагментації не лише політичної сфери, а й усього суспільства.

По-друге, завдяки надмірному захопленню «партійним будівництвом» відбувся відтік і так нечисленної української еліти з громадянського суспільства в політику. І з кадрового, і з функціонального боку було б набагато краще, якби декотрі з них залишилися громадськими організаціями.

По-третє, в міру олігархизації економіки і політики дедалі більше число партій поповнює ряди «другорядних» утворень, які нічого не вирішують, але служать для прикриття тих чи інших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як було вже сказано, сприяють поширенню клієнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.

Вибори, якщо на них дивитися не згори донизу, а знизу догори, також належать до важливих інститутів громадянського суспільства. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і досвідом спілкування, взаємодії та організації, якого вони набувають у межах громадянського суспільства. З іншого боку, виборча поведінка є своєрідним «дзеркалом», в якому ми можемо побачити, наскільки успішно в громадських спілках та асоціаціях формуються громадянські чесноти людей.

Специфіка українського виборця як людини посткомуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомості й поведінки, в поєднанні здавалось би непоєднуваного. До позитивних моментів відноситься уже відзначена в попередніх розділах достатньо висока (на рівні 70%) виборча активність. Аналітики, однак, схильні бодай частково відносити її на рахунок звички, покірливості українського електорату тощо. Окрім того, вони відзначають негативні настрої значної частини виборців: прагнення голосувати не «за», а «проти» чогось чи когось.

Парадокс полягає в тому, що пересічний український громадянин не вірить владі, не вміє й побоюється її контролювати, а водночас розраховує на неї.

Індиферентність людей у пострадянських країнах до свого правового буття обумовлена неподоланою з радянських часів ситуацією, за якої, як писав один російський журналіст, «громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, які надсилаються згори»[4]. Йдеться про відірваність влади від людей, її непідконтрольність народу. Опитування, про яке тут ідеться, показало, що люди загалом визнають, що влада в Україні непідконтрольна народові.

Водночас активність громадських організацій та їх вплив на суспільне життя і свідомість людей ще недостатні, а рівень правової захищеності індивідів і груп, які вони утворюють, далекий від бажаного. Засоби масової інформації, що мали б підвищувати рівень цієї захищеності, самі поки що потребують захисту. Тиск як з боку держави, так і з боку могутніх приватних інтересів, позбавляють ЗМ1 свободи та неупередженості, а людей — повної та об'єктивної інформації. Це особливо помітно в періоди, коли вирішуються важливі політичні питання (під час виборів, референдумів, політичних кризових ситуацій тощо). З цих причин не може нормально функціонувати «сфера відкритості» (публічна сфера), у якій формується громадська думка, здатність і готовність громадян до вирішення суспільних справ.

Лекція 9 (2 год.)

АСПЕКТИ ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ,

ПІДТРИМКА ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

План

1. Легітимність політичної влади.

2. Громадянська культура.

3. Підтримка громадянами основних ліберальних та демократичних цінностей.

4. Політична підтримка демократії в Україні.

1. Легітимність політичної влади

Теорія легітимації виникла внаслідок вивчення західних демократій. Проте легітимність особливо важлива для систем, які здійснюють перехід від тоталітарних і авторитарних до демократичних форм правління, тому що демократія може працювати тільки за підтримки громадян.

Термін легітимність походить від латинського legitimus, що означає відповідний до закону, правомірний, належний, правильний. Цей термін був запроваджений німецьким соціологом М. Вебером для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права, тобто є законною, від тієї, яка дійсно значуща для людей, що і знаходить вияв у їхній поведінці стосовно неї.

Позитивна оцінка влади, її прийнятність для населення, визнання за нею права управляти й згода громадян їй підпорядковуватися означає її легітимність Таке пояснення легітимності стверджує дві основні ідеї: визнання влади правителів і обов'язку підлеглих їй підкорятися.

Зазначимо, що державна влада не може спиратися лише на силу тих, хто керує. Цьому має передувати ще й згода коритися їй з боку суспільства. Отож держава повинна мати авторитет і право підпорядковувати. Звісно, цей авторитет має визнаватися тими, кого підпорядковують. Водночас державна влада покликана підтримувати його, подавати як виправданий, узаконений, обґрунтований. Якщо громадяни впевнені, що існуючі в країні владні інститути є авторитетними, найбільш адекватними для суспільства, то вони сприймають їх як легітимні.

Саме орієнтація на суспільну думку відтворюється у визначенні легітимності, запропонованому американським політологом С. М. Ліпсетом. Він характеризує легітимність як здатність системи породжувати і підтримувати у людей впевненість у тому, що існуючі політичні інститути є найприйнятнішими для суспільства[1].

Схвалення існуючого порядку постає як наслідок його узгодженості з пануючим у суспільстві баченням правомірного, справедливого політичного ладу. Як свідчить аналіз політичних відносин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, існують достатньо відмінні підстави легітимації, що дають можливість виокремити типи легітимності.

Класичною вважається їх класифікація, запропонована М. Вебером. Спираючись на різновиди панування, він виділяє три типи легітимності: традиційний, харизматичний, легальний (раціонально-правовий). Традиційне панування виправдовується авторитетом звичаїв, освячених одвічною значущістю та звичною орієнтацією на їх дотримання. Харизматичне панування грунтується на авторитеті особистості, яка наділена унікальними якостями. Легальне панування, або раціональний тип легітимності влади, базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відносини управління та підпорядкування.

Як значне теоретичне досягнення, класифікація типів легітимності політичної влади М. Вебера тривалий час визначала методологію і розуміння проблематики влади. Однак у ній відсутнє чітке розрізнення поміж двома об’єктами легітимації: 1) влади осіб, що складають правлячу групу; 2) політичного режиму та інститутів політичної системи. Універсальний характер має підхід, запропонований Д. Істоном, котрий називає три джерела підтримки влади та режиму: головні ідеологічні принципи; прихильність щодо структур і норм режиму; відданість владі у зв’язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, котрі її репрезентують. Вказаним джерелам відповідають три типи легітимності інститутів влади: ідеологічна (спирається на цінності і принципи, що їх сповідує політична влада), структурна (випливає з упевненості в цінності інститутів політичної влади і норм режиму) і особистісна (знаходить вираз у моральному схваленні осіб, що виконують владні ролі в рамках інститутів влади). У стабільних політичних системах, як правило, відбувається взаємне посилення вказаних типів легітимності: ідеологічна підкріплює структурну і особистісну, особистісна впливає на структурну та ідеологічну, структурна – на ідеологічну і особистісну.

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський політичний філософ Д. Хелд, виділяючи сім її типів:

1) згода під загрозою насильства;

2) легітимність як традиція;

3) згода внаслідок апатії;

4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі);

5) інструментальна згода (тому що режим може послуговуватись інструментом реалізації ідеї загального добробуту);

6) нормативна згода;

7) ідеальна нормативна згода.

Кожний з указаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її складові.

Проте для демократичного суспільства домінуючими є впевненість у цінності інститутів влади та норм політичного режиму, а для перехідного суспільства такими можуть стати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.

Політична влада, яка є легітимною в очах суспільства, може розраховувати на підтримку з його боку. В свою чергу, громадяни, які сприймають політичну систему як легітимну, більш здатні підкорятися закону, навіть якщо не погоджуються з ним, бо вони визнають основну моральну цінність ідеалів і принципів системи в цілому.

Найбільший потенціал легітимності має демократія. Демократична влада через її відкритість, підконтрольність та змінюваність виробляє в собі здатність самоконтролю, дотримання правопорядку та загальноприйнятної моралі, завдяки чому вона формує схильність до стриманості, толерантності та пошуку компромісів. Демократичний режим більш здатний вижити в умовах кризи, обумовленої зниженням ефективності влади, як це сталося під час Великої депресії в 30-ті роки минулого століття в США. У свою чергу, крах комуністичного режиму в країнах Центральної і Східної Європи та СРСР пов'язують з кризою його легітимності. Остання виникла внаслідок неузгодженості цілей і цінностей правлячого режиму з уявленнями більшості громадян про необхідні форми і засоби політичного регулювання, норми справедливого правління та інші цінності масової свідомості. Тобто відповідність цілей режиму і масових уявлень сприяє підтримці та росту легітимності правлячих структур, тоді як невідповідність — падінню легітимності влади і дестабілізації держави.

Не існує жодної країни в світі, де б усе населення вважало існуючий політичний режим повністю легітимним. Легітимність має свої рівні і коливається в межах від повного захопленого схвалення до повного несприйняття режиму, від його підтримки до бажання послаблення, ерозії та втрати довіри. Легітимність ніколи не доходить до одностайності громадян у схваленні режиму. Всі групи населення та всі індивіди аж ніяк не однаково оцінюють авторитет політичної влади. У суспільстві є апатичні прошарки та протести і субкультури, миролюбні опоненти та збройні терористи, а більшість, яка тільки частково впевнена у правоті домагань уряду на легітимність, перебуває між цими крайнощами.

Д. Бітхем у книзі «Легітимація влади» наводить такі критерії, яким повинна відповідати легітимна влада: 1) відповідність встановленим у суспільстві правилам; 2) ці правила мають грунтуватися на переконаннях, які поділяють правлячі кола та підлегле населення; 3) вони є свідченням згоди (яка знаходить вияв у діях) з боку підлеглих щодо проявів конкретних владних стосунків. Таким чином, на думку вченого, легітимність має три рівні, перший рівень – це правила, другий – відповідність правил переконанням і третій рівень – діяльність.

Досить часто легітимність змішують з легальністю (законністю). Однак, якщо легальність означає дію влади у межах нею ж встановлених норм, то легітимність – це відповідність влади існуючій у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, уможливлює їхню згоду підкорятися їй. Законна влада, тобто така, що відповідає нормам права, може бути нелегітимною або відчувати дефіцит легітимності, якщо її дії виходять за межі суспільної згоди. Останнє особливо відчутне в умовах переходу від однієї політичної системи до іншої. В усталеному демократичному суспільстві легітимація системи забезпечується на основі правового процесу прийняття рішень, наприклад, шляхом парламентського обговорення і ухвалення більшістю голосів. Ухвалені таким чином рішення сприймаються населенням як легітимні і обов'язкові для виконання.

У демократичних країнах відбувається періодична зміна влади. Остання вважається легітимною саме тому, що наявні норми щодо заміни суб'єктів політичної влади.

Більшість громадян може бути незадоволеною тим, як уряд керує країною, і вважати, що його політика не є справедливою, проте подібні настрої зовсім не свідчать про делегітимізацію існуючих інститутів влади. Вони лише вказують на відсутність довіри до людей, які знаходяться біля керма влади. Коли більшість канадців заявили в 1985 році, що не погоджуються з тим, яким чином уряд вирішує проблему безробіття в країні, вони висловили недовіру, не до режиму, а лише до тих осіб, які приймали політичні рішення, (опитування громадської думки, які проводилися в цей час, не виявили жодних проявів сумніву щодо легітимності політичного режиму в Канаді. Вка­зана різниця між громадською думкою, висловленою щодо окремих проблем, і вірою в цінність існуючих інститутів, характерна для всіх плюралістичних демократій.

Світовий досвід засвідчує, що рух до демократії може початися і без наявності відповідних культурно-ціннісних умов, проте консолідація демократії без них, швидше за все, не відбудеться. Як зазначає аргентинський вчений Г. О'Доннелл, загальний процес демократизації складається не з одного, а з двох послідовних переходів, перший з яких веде до формування демократичних інститутів, а другий – до вкорінення демократії або ефективного функціювання демократичного режиму. Фактично в першому випадку йдеться про формування інституційних засад демократичної системи, що забезпечує зміну політичного керівництва шляхом демократичних процедур. В другому ж випадку – про зміцнення самої демократії як суспільно-політичної системи, що передбачає залучення більшої частини суспільства, тобто не тільки включені у політичні, суспільні організації, інституалізовані групи інтересів, але й широкі верстви населення, до цінностей демократії, усвідомлення демократії як найдовершенішої форми політичного устрою порівняно з усіма іншими.

Західні вчені наводять наступний перелік цінностей ліберальної демократії: толерантне ставлення до протилежних політичних переконань та позицій; прагматизм і гнучкість, на противагу жорсткому та ідеологічному підходу в політиці; довіра до інших політичних акторів та соціального оточення; прагнення до компромісу (але не за будь-яку ціну); цивілізованість політич­ного дискурсу та повага до думки інших. Всі вказані цінності складають важливу частину демократичної або громадянської політичної культури.