3. Нація та держава. Національне самовизначення і національна самосвідомість

Як не кожна етнічна нація має свою власну державу, так і не кожна держава є моноетнічною в тому розумінні, що на її території володарює одна-єдина повномасштабна нація. В сучасному світі правилом є багатоетнічні та багатонаціональні держави, на теренах яких можуть співіснувати кілька етнічних груп та націй.

Зокрема, на території колишнього СРСР хіба що Вірменію можна було вважати моноетнічною державою, тоді як усі інші «республіки-сестри» являли собою той чи інший різновид багатоманітності. Зокрема, за переписом 1989 р. на території України мешкало 72,7% українців, 21,9% росіян, близько 1% євреїв і т. д. За роки незалежності зазначені пропорції якісно не змінились за одним суттєвим винятком: до Криму повернулася значна частина кримськотатарського народу, силоміць депортованого за наказом Сталіна. У більшості наукових публікацій Україну характеризують як багатоетнічну державу. Однак з огляду на те, що кримські татари є етнічною нацією на своїй історичній території, сьогодні нашу країну можна вважати, жор­стко дотримуючись критеріїв, різновидом багатонаціональної держави.

Зазвичай, хоч і не завжди, серед націй, які співіснують у конкретній державі, одна є корінною та відносно сильнішою й численнішою. Представники інших націй та етнічних груп перебувають у меншості, їх називають національними меншинами. В Україні більшість становлять етнічні українці, завдяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціонувати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представники ще близько 100 етнічних груп і етносів, коли вони є громадянами України, репрезентують відповідні національні меншини і водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права і обов'язки, що й етнічні українці. Вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України ухвалила «Декларацію прав національностей України». У цьому фундаментальному документі стверджується, що всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

«Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток», — проголошує стаття 1 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права». Необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розвиток національної самосвідомості.

Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під державною владою могутніших сусідів, генеза національної свідомості, а також пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді описується схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідовні фази:

фаза А – період «наукового зацікавлення». В цей час «національна інтелігенція» формує мовне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, визначають основні ознаки «своєї» національної ідентичності;

фаза В – період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їх «націоналізації». Тим самим їхня національна свідомість формується або ж «пробуджується»;

фаза С – період «масового національного руху», який виникає на підґрунті попередніх фаз, особливо «патріотичної агітації». Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань національної свідомості, що створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасштабної нації.

Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону», інакше кажучи, «патріотична агітація» не завжди переходить у фазу С, яка, в свою чергу, не завжди приводить до успішного державотворення. Інколи еволюція у напрямку А В С буває зірвана через несприятливі внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію українства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і, відповідно, три історичні спроби українства здійснити право на самовизначення.

З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створення УНР і ЗУНР, а потім – УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершився у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий прошарок національної наукової, культурної та політичної еліти. Жодну з пере­лічених спроб облаштувати власну державу з тих чи інших причин не можна вважати успішним підсумком боротьби за самовизначення.

Кінець 1950-их – 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей період характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латентному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.

Друга половина 80-их – дотепер. Цикл знов-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних програм і приводить до проголошення незалежної української держави у 1991 р. Можна вважати, що цей цикл триває й досі, бо процеси усталення національної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.

Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принаймні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жертви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-національні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політичними перетвореннями. Це переконливо підтверджує найновіший досвід України, інших нових незалежних держав. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікації та на консолідацію новонародженої політичної нації, що ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцненням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.