5. Мовна проблема

Постійне вживання і творчий розвиток власної мови, художньої й наукової літератури є невід'ємною ознакою буття будь-якої нації. Так забезпечується національний комунікативний простір, тобто простір ефективного спілкування громадян, що належать до різних культур.

В Україні мовна проблема існує, хоч і не у надто загостреній формі. Вона полягає в утрудненому утвердженні української мови як повноцінно державної та провідної, а також у визначенні статусу російської мови. Ця проблема має багатовікове історичне підґрунтя. Добре відомо, що з часів Петра І українську мову або просто заперечували, або обмежували у вжитку з метою повної і остаточної асиміляції українства Російською імперією. Досить згадати сумнозвісний циркуляр царського міністра внутрішніх справ Валуєва від 20 липня 1863 року, в якому проблема української мови була «розв’язана» знаменитою фразою: «Ніякої окремої мало­російської мови не було, нема й бути не може».

За радянських часів українську мову юридично не утискували, але фактично її знов-таки принижували і обмежували – чи то через фізичне знищення національної еліти або систематичне «висмоктування» її перспективних представників до Москви, чи то через оприлюднення важливих інформаційних ресурсів тільки російською або потурання звільненню учнівської молоді від вивченної мови «на прохання батьків». Як «засіб міжнаціонального спілкування, що розширює доступ до досягнень науки, культури, техніки, вітчизняної і світової культури» російська мова підносилась – і реально цінувалась – вище за українську безвідносно до офіційного проголошення вільного розвитку і рівноправного використання усіма громадянами СРСР рідних мов.

Через зазначені обставини на момент створення незалежної української держави українська і російська мови були рівноправними лише формально, а фактично на більшій частині території країни, особливо на Сході та Півдні, панувала російська. Російською мовою зазвичай спілкувалися росіяни, інші національні меншини та російськомовні українці. Решта українського етносу, принаймні у містах, належала до білінгвів, тобто користувалась двома мовами. Ситуація легітимної двомовності, що за зазначених умов означала збереження переваги російської мови, зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і діючому донині законі «Про мови в Українській PCP».

Ст. 10 нової Конституції України проголошує українську мову державною, а російську визнає однією із мов національних меншин, позбавляючи її того статусу мови міжнаціонального спілкування, який вона мала за радянських часів. Проте новий закон, який би повніше і точніше відображав реалії сьогодення, створював підстави для ліквідації наслідків кількасотрічного приниження і стимулював справжнє усталення української мови як державної, широко вживаної усіма верствами в усіх сферах соціального буття, дебатується дотепер. Та справа не тільки в недосконалому мовному законодавстві, а й в економічних чинниках. Наприклад, дотепер відсутня достатня економічна підтримка національної видавничої галузі. Через надмірні податки видання в Україні україномовної літератури є набагато менш прибутковим, ніж російськомовної в Росії. Тому нашу країну заливає потік найрізноманітнішої друкованої інформації з безмежних просторів північного сусіда, який, звичайно, зовсім не спрямований на розвиток української національної свідомості й культури.

Варто, однак, визнати, що поспішне механічне відокремлення від цього джерела негативно вплинуло б на інформаційне забезпечення нації. Річ у тому, що російська мова донині об'єктивно залишається важливим каналом одержання друкованих новин не тільки з Росії, а значною мірою – з усього світу. Адже в Україні такі всесвітньо визнані мови міжнародного спілкування як англійська, французька або німецька ще не замінили – та у масовому вжитку не скоро й замінять – російську.

Отже, маємо визнати, що мовна проблема в Україні не розв’язана. Де юре українська мова проголошена державною. На цій підставі вона, зокрема, мусить бути обов'язковою для вивчення усіма громадянами країни й широко вживаною, а в державних установах — вживаною універсально. Водночас, через історичні та деякі сьогоденні обставини вона де факто є слабшою за російську і обмеженою у функціонуванні, в тому числі й у сферах культури, науки тощо. Ця су­перечність викликає напруження з обох боків.

У розв'язанні мовної проблеми мають відіграти важливу роль не лише держава, але й обидві складові – українська та російськомовна – громадянського суспільства.