4. Феномен націоналізму. Український націоналізм. Проблема сумісності націоналізму й демократії

Національна самосвідомість споріднена з націоналізмом і почасти знаходить у ньому своє втілення. Щонайменше можна стверджувати: розвиток національної свідомості недосяжний без певних форм націоналізму, які виступають необхідною умовою державотворчих змагань етнічної нації, перетворення її у націю повномасштабну і, врешті-решт, успішного довершення процесу її самовизначення.

Визнаючи суттєву і конструктивну роль націоналізму, слід одразу ж зауважити: цей феномен є вкрай багатоманітним і «розмитим». У крайніх екстремістських формах націоналізм не є ані позитивним, ані прийнятним з точки зору фундаментальних цінностей демократії. Однак у колишньому СРСР націоналізм, переважно під ім'ям «українського буржуазного націоналізму», постійно та однозначно шельмували без розрізнення його форм. Тому дотепер багато хто з наших співгромадян, переважно старшого покоління, вживає цей термін як політичну лайку. Та щоб неупереджено оцінити феномен націоналізму, спробуємо йому дати робоче визначення та коротко розглянемо класифікацію його різновидів.

З наукової точки зору націоналізм полягає у почутті та (інколи) у розумінні особистістю або спільнотою належності до нації та в наявності менш-більш свідомого й інтенсивного прагнення піднести культуру, добробут, державність своєї нації. Тому, по-перше, націоналізм – це феномен ідеальної природи, глибоко вкорінений у нормальній людській психіці. За формою існування націоналізм виявляється: а) як повсякденний, позбавлений теоретичного обґрунтування, а інколи і неусвідомлюваний елемент соціальної психології; б) як теоретично опрацьована й аргументована ідеологія. По-друге, націоналізм може виступати й як практична політична активність, що має в основі ту чи іншу націоналістичну ідеологію.

Залежно від статусу і мети тієї нації, якій він відповідає, націоналізм може бути спрямований на виконання наступних завдань:

- мобілізація ресурсів для того, щоб вибороти певну автономію у межах вже існуючої багатонаціональної держави (наприклад, через федеральний статус);

- мобілізація ресурсів для створення політичної нації або повномасштабної нації через державне самовизначення;

- захист політичних та/або культурних інтересів уже існуючої нації.

Конкретизуючи сказане, український націоналізм можна визначити як психічно-практичну активність, ядром якої є усвідомлення прав, ідеологічна й політична боротьба за вільний розвиток української нації поряд з іншими націями. Проте одразу ж варто зауважити, що ця робоча дефініція суттєво залежатиме від того, як ми будемо розуміти націю – як повномасштабну, чи як політичну. У першому випадку ми отримаємо визначення українського етнічного націоналізму, пов'язаного з інтересами власне українського народу. В іншому – українського громадянського націоналізму, спрямованого на висловлення та захист прав і інтересів усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження.

Український етнічний націоналізм виник і утвердився, як вважають фахівці, приблизно у другій половині XIX – на початку XX ст. в загальному контексті націогенези. Його представниками були Шевченко, Костомаров та інші кирило-мефодіївці. Витоки громадянського націоналізму доречно пов'язати зі створенням ЗУНР, УНР та їх злукою на початку 1919 р. Завдан­ня етнічного та громадянського націоналізмів не збігаються повністю ані теоретично, ані в реальній історії країни. Оптимізація їх позитивних виявів і блокування негативних – одна з важливих задач національної політики українського держави та суспільства сьогодні.

У будь-якому випадку націоналізм висловлює і підносить інтереси окремої – етнічної, політичної чи повномасштабної – нації всупереч інтересам інших спільнот, він так чи інакше відокремлює «своїх» від «інших». Якщо прихильність до своєї нації супроводжується зневагою і нетерпимістю до інших, то маємо справу з екстремальною формою націоналізму – шовінізмом. Цю форму націоналізму сучасний польський дослідник Є. Шацький абсолютно справедливо оцінив як «ідеологію від природи крайню та паскудну». Її типовим прикладам є націонал-соціалістична ідеологія часів гітлерівської Німеччини, коли «істинні арійці» як «вищі істоти» протиставлялись напівлюдям – слов'янам чи євреям. Окремі вияви шовінізму зустрічаються й у цілком демократичних країнах

Наприклад, у США він висловлюється через ідеал «стовідсоткового американця».

Далі звернімося до специфіки тієї форми українського націоналізму, яка розроблялась і була реалізована в ідеологічній і політичній активності Організації Українських Націоналістів (ОНУ). Фахівці класифікують цю форму як український різновид відомого у світі «інтегрального націоналізму». Український інтегральний націоналізм або, як його ще інколи називають, «ор­ганізований націоналізм» виник як природна реакція на поразку змагань за українську державність 1917-1920 рр. На думку сучасного американського дослідника О. Мотиля, український націоналізм того періоду був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відтворювати. Розчарована у соціалістичних та демократичних ідеях, що не привели до успіху, молода генерація українців відкинула їх. Натомість вона закликала до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі національного самовизначення, готового скоріше до силових дій та героїчних жертв, ніж до поміркованих політичних переговорів і ком­промісів. Предтечею українського інтегрального націоналізму був Д. Донцов (1883-1973) – виходець зі Східної України, соціаліст замолоду.

«Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу підставу націоналізму... Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовному «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнародного життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Другу – протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир ліги націй...»[1]. Висловлене у такий спосіб ірраціоналістичне та радикально-войовниче кредо українського націоналізму 20-их років цілком відповідало глобальній тенденції до радикалізації націоналістичних рухів після Першої світової війни.

Значною мірою слушним є визнання українського інтегрального націоналізму явищем тоталітарного типу, Праці його ідеологів і політична програма ОУН з початку створення цієї організації у 1929 р. ставили за мету побудову тоталітарного монопартійного суспільства, найвищою цінністю якого є ціле – нація. Українському інтегральному націоналізмові не вдалося зреалізувати свої тоталітарні тенденції, тому в історії його прихильники залишились скоріше як активні, готові до найрадикальніших заходів і самопожертви борці за самовизначення нації, створення національної держави. Слід також взяти до уваги, що під час Другої світової війни ОУН змінила орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на «демократичний націоналізм». А післявоєнне існування поза межами України в умовах західних демократій сприяло подальшому її відходу від тоталітарних принципів.

За умов конституційного проголошення України демократичною державою націоналізм зможе бути конструктивною силою лише тоді, коли повністю відкине тоталітарні інтенції минулого. Натомість слід спробувати досягнути синтезу своїх особливо-українських цілей і засобів з фундаментальними цінностями і принципами демократії.

Чи не суперечить націоналізм основним цінностям ліберальної демократії? Певні підстави насправді існують. По-перше, націоналізм має потяг до протиставлення цінності цілого – нації – цінності окремої автономної особи. Звідси може випливати порушення невід'ємних прав людини. Крім того, крайні форми націоналізму протиставляють свою націю не тільки якійсь одній іншій, а й усьому світові, ставлячи під сумнів, зокрема, цінність загальнолюдської рівності.

На користь наявності плідних зв'язків між особливим змістом конкретних націоналізмів і універсальним змістом ліберальної демократії свідчить те, що усвідомлення рівності в межах своєї нації є природною передумовою сходження до визнання рівності усіх людських істот, незалежно від їхньої національної приналежності. Як кажуть філософи, сходження до загального успішно здійснюється через партикулярне, особливе.

Ба більше, боротьба за визнання національних інтересів і самовизначення нації здатна розширити поле свободи і рівності, долучаючи до нього нові народи. В цьому відношенні переконливими є слова М. Міхновського (1873-1924): «Націоналізм – це велетенська і непереборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з XIX віку. Під її могутнім натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до одного часу покірно несли свої рабські обов'язки проти чужинців-переможців. Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запаляв фанатизмом приневолені нації в їх боротьбі за свободу»[2].

Зростання націоналізму як ознака чи то готовності народу до самовизначення, чи то як рушійна сила розбудови вже завойованої демократичної державності заслуговує на позитивну оцінку. Більше того, цей процес узгоджується з фундаментальними цінностями ліберальної демократії, адже він сприяє піднесенню свободи та рівності на індивідуальному і колективному рівнях.

Висновок зі сказаного буде таким: зважена націоналістична і ліберально- демократична ідеологія не є apriori несумісними, вони можуть плідно доповнювати одна одну і поєднуватися. Реальна проблема полягає в тому, щоб під привабливими гаслами самовизначення або захисту державності своєї нації не упасти у фанатичний націоналізм тоталітарного ґатунку, який не сумісний ані з невід'ємними правами окремої особи, ані з визнанням рівнозначного статусу й інших спільнот.