2. Нація і народ. Різновиди та основні функції нації. Становлення української нації

Відомі європейські дослідники Я. Крейчі та В. Велімський зауважують: «Існують передусім п'ять об'єктивних чинників, які можуть відігравати роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава (чи схожий політичний статус), мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показників збігаються, майже не залишається сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб'єктивний показник – національна свідомість. Але існують ситуації, коли деякі, а то й більшість об'єктивних показників відсутні, а все ж спільнота відчуває себе нацією... Суб'єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питанні національної ідентичності».

Отже, у найчастіше згадуваному переліку ознак націй слід виділяти ознаки об'єктивні та суб'єктивні. До перших належать: спільне етнічне походження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути тощо; до суб'єктивних ознак – усвідомлення окремими людьми приналежності до певного колективного цілого й воля до його підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» – все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.

Переважання ознак тієї чи іншої з зазначених множин визначає основні різновиди націй. Інколи нація виникає на грунті одного або кількох усталених етносів й об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етнічною нацією. Проте інколи – як, наприклад, у випадку з американською нацією – вихідна людська матерія формується головним чином власною політичною волею спільноти, котра в цей момент не має ані усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані багатовікової історії. В останньоюму випадку нація називається політичною, а націогенеза неможлива створенням власної держави.

Ознаки й генеза трьох основних видів нації

Крім етнічної та політичної, сьогодні виділяють ще й повномасштабну націю: вона існує тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших.

Між етнічною і повномасштабною нацією немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, врешті-решт, вибороти власну державу і набути статусу повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслідок тимчасового поділу їх держави у 1795 р.

Необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштабної) нації є її державне оформлення. Держава – основний інструмент виконання нацією політичної функції. Етнічна ж нація може існувати і без власної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Проте наявність принаймні інтенції до «гри у політичному полі» є обов'язковим критерієм буття етнічної нації. Інакше кажучи, народ – вихідна матерія будь-якої нації – не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизначення через власну державу або федеральний статус чи автономію в межах певної держави.

Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом. Тоді стає зрозумілим, чому модерна французька нація виникла не за часів «короля- сонця» Людовика XIV, коли французький народ складався з його підданих, а внаслідок Великої Французької революції, коли піддані короля перетворилися у спільноту повноправних громадян, суверенний народ Франції. Французька держава існувала як абсолютна монархія й до 1789 р., проте державою французької нації вона стала лише з цього часу. Так само й в Америці: колишні піддані короля Великої Британії Георга III власною волею і діями утворили нову демократичну державу – США, набувши статусу її громадян.

Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виникненню української етнічної нації. Витоки історії нашого народу криються у середині першого тисячоліття від Р. X. Його державотворчі змагання та здобутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Мономаха, Б. Хмельницького і П. Орлика. Але становлення модерної української нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення власної високої культури, в першу чергу – унормованої мови, зазвичай пов'язують із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.

З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизначення українського народу. М. Костомаров у творі «Закон Божий (Книга буття українського народу)» так висловив принципову тезу членів цього братства щодо подальшого розвитку українців: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Першою на шлях створення федерації мала стати Україна, а столицею федерацій мав бути Київ. Отже, було чітко поставлене завдання розвитку українців не тільки в культурному, а й у політичному просторі, набуття ними власної державності.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени виробляли ідеологію самовизначення українства.

Віддаючи належне культурному й ідеологічному доробкові кирило-мефодіївців, слід ясно розуміти, що вони створили лише формальну можливість перетворення культурної української нації в націю повномасштабну. Такою ця можливість, попри окремі зусилля національної еліти, залишалася ще більше як півстоліття – аж до революційних подій 1917 р.

Ці події, а потім кількарічна боротьба за самовизначення увінчались створенням Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 р.), а зрештою – їх злукою 22 січня 1919 р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні передумови існування української повномасштабної нації. Проте військово-політичний тиск, з одного боку – поляків, а з іншого – російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу.

За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо- повномасштабної». Насправді, Українська Радянська Соціалістична Республіка у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національною, а партійною – переважно російською владою, не у Харкові або Києві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоіснування» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.

Повномасштабна українська нація є цінністю сама по собі і для себе. Водночас, вона має й певну інструментальну цінність, оскільки служить тим етнічним осердям української політичної нації, без якого та не існувала б як визнаний член світової спільноти.

Найближчим часом розвиток української повномасштабної нації та української політичної нації має набути характеру взаємоузгодженого симбіозу двох нетотожних, але й нероздільних культурно-політичних сутностей. Це – імператив сьогодення, адже в іншому випадку Україні загрожуватиме фізичне й історичне забуття.