3. Соціальна політика та соціальна структура (стратифікація) України

У концепції соціальної політики категорія «соціальна структура суспільства» займає особливе місце. Соціальна структура – це сукупність та співвідношення виділених за певними ознаками суспільних груп. Групи можуть виокремлюватись на підставі однієї ознаки або сукупності спільних ознак. У другому випадку виникають групи, що їх соціологи називають кумулятивними. Це, наприклад, нації, класи та ін. За ознакою розподілу праці соціологи виокремлюють професійні групи; за віком, статтю – соціально-демографічні, за місцем проживання – територіальні. Підставою для виділення відповідних груп слугують також освіченість, етнічна й територіальна приналежність. Серед соціально-економічних ознак диференціюючу роль відіграють розмір багатства (майнова структура), доходів, характер зайнятості.

Об'єктами соціальної політики є також девіантні групи (засуджені, наркомани, алкоголіки). Групою, чисельність якої в Україні зростає, стали інваліди. Військові конфлікти, соціально-економічні негаразди в країнах СНД спричинили появу групи біженців. Соціальна політика – урахування і координація інтересів, потреб, цінностей кожної з груп. Тому для розробки перспективної політики велике значення має дослідження соціальної структури суспільства.

На початку XX століття відомий російсько-американський соціолог П. Сорокін запропонував поняття «страти» (від лат. stratum – шар, що залягає над або під іншими шарами), за допомогою якого фіксується соціальний статус людини на драбині соціальної ієрархії. Основними ознаками страти є розмір доходу, рівень освіти, приналежність до певної професійної групи. Поряд з поняттям «страта» не втратила свого значення й категорія «клас».

Особливо важливим елементом соціальної структури сучасних суспільств з точки зору демократії є середній клас – категорія, що стала невід'ємною частиною концепцій постіндустріалізму. Кількісно значний середній клас зумовлює стабільність суспільства. Він є основним творцем інститутів і норм громадянського суспільства.

Сучасні ідеологи середнього класу (А. Ґідденс, Б. Еренрайх, Т. Кокс) пов'язують його групоутворюючі ознаки з формами власності, освітніми чи технічними навичками, управлінською діяльністю. В минулому основну масу середнього класу становили фермери та інші дрібні бізнесмени й торговці. Нині – це дрібні й середні власники та високооплачувані працівники сфери послуг, інформатики, соціальної інфраструктури. У США середній клас на 65% утворюють особи зайняті в сфері бізнесу, й на 42 % – інформаційного забезпечення.

В Україні середній клас лише почав формуватися. Його становлення відбувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей – власників нерухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного розвитку малого й середнього бізнесу, фермерських господарств, зміцнення позицій науково-технічної інтелігенції, вчених, діячів культури та освіти, спеціалістів середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Його утворюють працівники виробничої й невиробничої сфер, які отримують середній за своїм розміром дохід у вигляді прибутку або заробітної плати.

Одним із суттєвих соціальних наслідків економічної реформи стало скорочення кількості робітників внаслідок реструктуризації промисловості, зупинки підприємств, заборгованостей працедавців по заробітній платні, низького рівня останньої. Значення цього процесу суперечливе. З одного боку, стихійне витіснення робітників з промислової сфери об'єктивно підштовхує її до раціоналізації зайнятості. Зокрема, у відсотковому відношенні кількість промислових робітників в Україні тепер наближається до їх кількості в США, де вона дорівнює 25,3%.

З іншого боку, процес скорочення робітників ще не став свідомо контрольованим, і представники цієї групи поповнюють ряди безробітних та ма- лозабезпечених верств населення.

Найважливішим питанням соціальної політики будь-якої держави є боротьба з бідністю.

На боротьбу з бідністю повинні бути спрямовані соціальні програми як держави, так і органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства. Під їх контролем мають бути два головні напрями соціальної політики стосовно бідних: 1) соціальний – захист мало- й незабезпечених; 2) регулювання процесів соціальної поляризації.

Згідно з даними офіційної статистики, в Україні 31,7% населення перебуває за межею бідності. Про порушення балансу споживання свідчить тенденція до зменшення частки заробітної плати у структурі ВВП. Вона утворює 34-35%, тоді як у розвинутих країнах – від 62% до 80%. Погодинна вартість робочої сили становить в Україні 0,37-0,40 долара США на годину, в Румунії і Болгарії – 0,4-0,8 долара, у Польщі – 2, Угорщині – 1,8, Чехії – 1,6, у США і Франції – 15,5, у Німеччині – 25 американських доларів.

На території України бідність має свої «вогнища» в індустріальному регіоні Східної України, у деяких районах південних та західних областей. Її зосередженість на певних територіях призво­дить до виникнення феномену, який отримав у соціології назву «культура бідності». Цим терміном ще в XIX столітті позначали певний стиль життя, що його породжує бідність.

Врахування специфіки кожної групи бідних дозволяє державі використовувати різні механізми соціального захисту. Про це свідчить перелік програм, включених до системи заходів соціально-захисного напряму політики: соціальний захист дитини, материнства, інвалідів, ветеранів; допомога на дітей віком до 16 (учнів до 18) років; виплати у зв'язку з підвищенням роздрібних цін; виплати державної допомоги одиноким матерям та матерям по догляду за дітьми; виплати допомоги на дітей віком від 1,5 до 3-ох років; фінансування програм соціального захисту інвалідів; надання додаткових пільг ветеранам; виплати на утримання будинків-інтернатів та інших установ соціального забезпечення; покритгя збитків від реалізації газу та відшкодування різниці в цінах на тверде паливо, що реалізується населенню. З кінця 2000 р. почалося періодичне збільшення пенсій за віком, соціальних виплат, допомоги по безробіттю.

Лекція 12 (2 год.)

ДЕМОКРАТІЯ І БАГАТОМАНІТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО

План

1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії.

2. Нація і народ. Різновиди та основні функції нації. Становлення української нації.

3. Нація та держава. Національне самовизначення і національна самосвідомість.

4. Феномен націоналізму. Український націоналізм. Проблема сумісності націоналізму і демократії.

5. Мовна проблема.

1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії

Світ є багатоманітним і різнобарвним, а світ людський – тим більше. За відомими сьогодні даними, на Земній кулі є близько 200 держав і територій, люди спілкуються 600 живими мовами, ідентифікують себе з якимось одним з 5000 етносів. Не менше розмаїття знаходимо у соціальних ролях і політичних уподобаннях, економічних достатках і релігійних віруваннях, естетичних смаках і уявленнях про сенс життя.

Певна хаотичність і конфліктогенність земного буття уже з давніх часів породила надію на винайдення силою розуму такого соціального устрою, який би трансформував багатоманітність у єдність і впорядкованість, замість змагань і конфліктів встановив би непорушну злагоду. Конфуцій і Платон, Т. Мор і Ф. Бекон, Л.-С. Мерсьє і К. Маркс – наймудріші представники людства – впродовж майже трьох тисячоліть прагнули знайти універсальну формулу, яка допомогла б облаштувати ідеально гармонізоване суспільство і забезпечити усім людям добробут. На тлі цих благородних умоглядних шукань несподіваним контрапунктом або навіть низьким виявом зневіри у всесиллі розуму видається висновок про принципову неможливість повністю осягнути та усунути багатоманітність, хаотичність і конфліктність соціального буття.

Багатоманітність та суперечливість – не тимчасовий тягар недосконалих форм суспільного буття, а неусувна норма існування реального соціуму. Повною мірою це притаманне й демократії. «Демократія за своєю природою, є системою усталених змагань за владу. Без змагань і конфліктів немає демократії», – зауважує відомий американський політолог Л. Даймонд. Щоправда, кількома рядками нижче він додає: «Демократія вимагає конфліктів – але не надто багато; змагання має бути – але тільки у ретельно визначених і загально визнаних межах. Суперечності мають бути пом'якшені консенсусом».

Отже, у реальному демократичному суспільстві багатоманітність має співіснувати з потягом до єдності, так само як консенсус щодо фундаментальних цінностей і принципів повинен не придушувати чи то дисонансу інтересів автономних особистостей, чи то колективних прав людських спільнот — як тих, що становлять більшість, так і меншин. Тут ми зіштовхуємося з проблемою оптимального узгодження різноманітних потреб і внесків, прав і відповідальності суб'єктів багатовимірної ієрархічно організованої системи – одного для усіх соціуму. Ця система складна настільки, що жоден розум – індивідуальний чи колективний, навіть озброєний найновішою технікою, – не в змозі осягнути її до решти. Тому оптимізація досягається не тільки у свідомо-теоретичний спосіб, а часто-густо - через традиції життєдіяльності, зокрема, через усталені правила змагань і розв'язання конфліктів, що їх люди застосовують за звичкою.

Добре відома й інша позиція. Протилежністю демократії – не тільки у політичних гаслах чи соціальній практиці, але й концептуально – у ставленні до багатоманітності і до можливостей свідомої уніфікації суспільного буття є комуністична ідеологія. Одна з її неодмінних тез полягає в тому, що існують об’єктивні природно-історичні закони розвитку суспільства, осягнувши які можна будувати комунізм за єдиним безпомилковим планом, уникаючи розмаїття та конфліктів окремих людей-цеглинок чи їх груп. Знищення приватної власності, ринкових відносин і запровадження планової організації усього «народного господарства» К. Маркс та його послідовники обґрунтовували як наслідок пізнання такого закону суспільного розвитку. Та чи так це виявляється насправді?

Переконливу аргументацію принципової «непрозорості» сутності соціальних порядків для розуму окремої людини або усього людства, а також хибності будь-якої спроби розбудувати «справедливе суспільство» за єдиним раціональним планом дав, зокрема, відомий мислитель XX ст., лауреат Нобелівської премії з економіки Ф. фон Гаєк. Спираючись на свої дослідження, він ще з післявоєнних часів передрікав крах СPCP і усього соціалістичного табору. Так, у 1978 році Ф. Лаєк писав: «У моральному плані соціалізм не може не підривати підґрунтя усіх етичних норм, особистої свободи і відповідальності. В політичному плані він врешті-решт веде до тоталітарного управління. В економічному плані він виявляється серйозною перешкодою зростання добробуту або навіть призводить до зубожіння».

Критичні передбачення Гаєка щодо долі соціалізму і його ідеологічного підґрунтя збулися, й це переконливо доводить: спонтанність і багатоманітність суспільного буття – аж до конфліктності – насправді не має альтернативи. Демократія, оскільки вона ґрунтується на визнанні цієї властивості й відповідної організації суспільної активності, виявляється набагато життєздатнішою формою соціального буття, ніж соціалізм (або тоталітаризм взагалі), що живиться потягом до повної уніфікації та безпроблемної злагоди людей і їх спільнот. Разом з тим, демократичний лад не заперечує певної єдності і перспектив узгодження численних проявів соціальної активності. За­гальна проблема полягає в оптимізації єдності багатоманітного, яка ніколи не може завершитися; почасти вона має здійснюватися силою розуму, а почасти – через спонтанно виникаючі традиції життєдіяльності.