2. Моделі сучасної демократії та формування соціальної політики

Друга половина XIX і початок XX ст. пройшли під знаком протистояння двох методологій, двох світоглядів: економічного детермінізму, з одного боку, й концепції багатофакторності, з іншого.

Представники марксизму послідовно відстоювали ідею переваги економічного фактора (способу виробництва) стосовно усіх інших сфер життя: політики, моралі, права, релігії, культури. Цей підхід отримав назву економічного детермінізму. Їхні опоненти доводили, що усі сфери суспільного життя рівноцінні за силою впливу на історичний процес, або, що релігія, мораль та культура мають вирішальний вплив на форми господарювання, типи економічних відносин, суспільний прогрес.

Описані вище принципи стали підвалинами конкретної політичної практики. В умовах радянської системи, побудованої на засадах марксизму, інтересам економічного розвитку суспільства були підпорядковані всі види суспільних відносин – від особистісних до політичних. Соціальним відносинам (соціальній сфері життя) відводилося залишкове місце як у стратегічному аспекті, так і в його фінансовій реалізації. Але специфікою системи соціального захисту і соціальних гарантій за радянських часів було те, що тоді чітко визначались суб'єкти цього процесу: держава, підприємство, профспілки. Таким чином, політична тоталітарність позначилась на характері соціальної політики.

Демократичне правління надає населенню широкий вибір форм соціального захисту: державних, громадських, приватних та особистісних. В умовах демократії змінюються й соціальні зобов'язання держави перед громадянами. Рівень соціального благополуччя людей перебуває в досить складному й опосередкованому стосунку до економічного рівня розвитку країни.

Сучасні дослідники соціальної політики Б. Дікон, М. Халс і П. Стабс у книзі «Глобальна соціальна політика» руйнують примітивне уявлення про механічний зв'язок між рівнем економічного розвитку країни і добробутом населення. Автори стверджують, що, наприклад, США, перебуваючи на вищому щаблі економічного розвитку, відстає у створенні соціальної системи від багатьох інших країн Заходу, де інститути держави добробуту значно розвинутіші.

В сучасних країнах існують різні моделi соціальної політики, що спираються на сукупність макроекономічних, соціально-економічних і соціальних доказників. До головних економічних показників слід віднести темпи зростання валового внутрішнього продукту, обсягу виробництва, інфляції. Соціально-економічні показники – це рівень безробіття, відсоток осіб, що опинились за межею бідності, співвідношення середньої заробітної плати й вартості споживчого кошика та індекс людського розвитку.

У другій половині XX ст. в європейських країнах, США і Канаді сформувалась система суспільних відносин, яку прийнято називати державою загального добробуту. В її основі лежить принцип соціальної спрямованості державної політики на зростання добробуту усіх верств населення. Найвідоміші моделі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократичної, консервативної, соціал-демократичної. Прикладом реалізації першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких європейських країнах як Німеччина («консервативна») і Швеція («соціал-демократична»). Політику, здійснювану в ФРН, називають також моделлю соціального ринкового господарства, на відміну від північноєвропейської моделі в Скандинавських країнах.

Основою кожної політичної моделі є певні ідеологічні, правові, економічні принципи. Державна ідеологія містить ті головні цінності, що визначають базову функцію держави, позначену в її конституції.

Ліберально-демократична модель Усі фактори демократії – законодавство, власність, ринкова економіка – в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів.

Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадянських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав значною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. У таких суспільствах складається модель добробуту за «залишковим принципом» (Р. Тірмас), а пріоритетними тут є громадянські, політичні, а лише потім – соціальні права (С. Ляйбфрід).

Консервативна модель демократії. Її ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати перерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою трансфертів тим прошаркам, які її потребують.

Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій диференціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських важелів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії ґрунтуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відношенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян роботою. Зайнятість і формальна відсутність безробіття утворюють стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це й дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюджету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою.

Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на головній меті державної політики.

Український вибір залежить від економічних, політико-правових факторів, а також від громадської думки і стану суспільної свідомості населення. Модель соціальної політики в Україні формується в умовах перехідного суспільства. Це зумовлює цілий ряд її особливостей, до яких можемо віднести:

- надмірну залежність від рівня економічного розвитку країни;

- відсутність можливостей широкого вибору громадянами форми соціального захисту (видів страхування, допомоги, обслуговування);

- фактичне «зведення» соціальної політики до її соціально-захисної функції;

- концептуальну невизначеність, що породжує суперечності між принципами, покладеними в основу правових актів, починаючи з Конституції України, з одного боку, та механізмами їх реалізації і фінансуванням — з іншого.

За своїми основними рисами існуюча сьогодні в Україні модель нагадує соціал-демократичний варіант соціальної політики з елементами лібералізму.

Принцип соціально-орієнтованої економіки формулює мету економічної політики, припус­каючи, що економіка не може бути самоціллю, а є лише засобом для розвитку «людського капіталу». В співвідношенні понять «соціальне» й «економічне» друге повинно бути підпорядковане першому. Принцип загальності й доступності соціального захисту вказує на те, що держава намагається гарантувати соціальну справедливість усім своїм громадянам. Право на соціальний захист закріплене в Загальній декларації прав людини Організації Об'єднаних Націй від 10 грудня 1948 року і є невід'ємним правом кожної людини як члена суспільства.

Поняття соціальна держава близьке за значенням до поняття держави загального добробуту, однак його застосовують усе ж таки не до ліберальних моделей соціальної допомоги (які деякі автори називають «позитивною державою»), а до тих, які в широких масштабах займаються «розподілом соціального багатства і державних ресурсів»[1], доповнюючи ринкове середовище розвиненою системою заходів соціальної політики, але не пригнічуючи його.

Соціальні зобов'язання Української держави, які зафіксовано в ст. 1 Конституції України, ще раніше були сформульовані в розгорнутому вигляді в «Концепції соціального забезпечення населення України», ухваленій Верховною Радою в грудні 1993 року. В ній зроблено спробу розподілити відповідальність за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами та громадянами; здійснити диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення в залежності від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення рівня матеріального добробуту.

Ознаками ліберальних підходів до соціальної політики слід вважати зобов'язання держави забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і, передусім, найменш соціально захищених громадян.

Завданням нашої держави повинна стати активна соціальна політика, яка повністю використала б усі можливості, які з'являться внаслідок зростання виробництва й національного доходу. Адже недооцінка значення соціальних прав веде до соціальної нестабільності, недовіри до влади, до розчарування населення в демократії і підтримки крайньо лівих політичних сил, які живуть ідеєю політичного реваншу.

Про негативні тенденції в соціальній сфері свідчать показники тривалості життя, відсоток людей, що перебуває за межею бідності, індекс людського розвитку. За даними, на середину 90-х років очікувана тривалість життя в Україні становила 65-67,8 років (світовий показник – 75-79 років). За межею бідності офіційно перебувало 31,7% населення. А за даними соціологічних опитувань людей, що самі себе відносять до бідних, в Україні є мало не вдвічі більше. За індексом людського розвитку менше ніж за п'ять років Україна пересунулась з 95 місця на 102 (із 174 держав світу).

Однією з причин масового зубожіння населення є безробіття – втрата праці й відсутність нових можливостей для працевлаштування відповідно до фахової підготовки працівника. Тому для соціальної політики дуже важливим є питання зайнятості і боротьби з безробіттям, у тому числі й через політику соціального партнерства.