7. Політика соціального партнерства

Особливе значення у здійсненні соціальної політики загалом, і політики зайнятості зокрема, має соціальне партнерство: спільна діяльність уряду, підприємців та профспілок, спрямована на узгодження інтересів та вирішення проблем, передусім у соціальній та виробничій сферах.

Розглянемо цілі та зміст діяльності кожного з партнерів.

1. Уже на початку XX ст., коли початися спроби державного регулювання підприємницької діяльності (були прийняті антитрестові закони, закони про дитячу працю тощо), частина законів, як-от: про мінімальну заробітну плату, охорону праці та ін. — були ухвалені парламентами на вимогу профспілок. Профспілки (професійні об'єднання найманих робітників) виникли неодночасно – спочатку в Англії, потім у Франції, Німеччині, США та інших країнах – з метою захисту та представництва інтересів осіб найманої праці. Їхніми особливостями в порівнянні з іншими об'єднаннями працюючих є масовість та доступність, а також те, що вони пов'язані з економікою, виробництвом, тобто сферою реалізації корінних інтересів працюючих.

Роль профспілок набагато ширша за їхні захисні функції. У суспільстві вони є індикатором громадської думки, беруть участь в системі зворотного зв'язку між державою та громадянами, допомагають державі виробляти та коригувати свою соціально-економічну політику. Особливо активними є профспілки в Скандинавських країнах. Наприклад, у Швеції прийнято більше 10 законів, які стосуються профспілок. Вони передбачають співучасть профспілок в управлінні виробництвом, представництво працюючих у правліннях акціонерних товариств тощо.

2. Підприємці. З часом підприємці також дійшли висновку про доцільність та необхідність регулювання й координації власної діяльності та відносин з робітниками, представлених профспілками. Вони створили добровільні об'єднання для захисту своїх інтересів, а пізніше зробили кроки назустріч вимогам профспілок та держави, які не завжди суперечили інтересам під­приємництва й допомагали уникати конфліктів, У процесі взаємодії держави, підприємців та найманих робітників присутній постійний пошук балансу інтересів трьох сторін.

3. Держава є третім учасником відносин соціального партнерства. Вона може діяти як на галузевому, так і на національному рівнях. Найчастіше вона виступає в ролі законодавця, гаранта громадянських прав, регулятора трудових відносин, працедавця та миротворця-умовлювача.

Створено загальносвітовий механізм системи соціального партнерства, найвищою структурною ланкою якого є Міжнародна організація праці. МОП розробила принципи, які визнано основою цивілізованих відносин між партнерами. Найважливіші з них такі:

- всезагальний і міцний мир між працедавцями та робітниками може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості;

- ненадання робітникам людських умов праці у будь-якій країні є перешкодою для інших країн, які прагнуть покращувати становище працюючих;

- свобода слова та свобода пояснень є необхідними умовами постійного прогресу;

- злидні в будь-якому місці є загрозою для загального добробуту;

- усі люди, незалежно від раси, віри та статі мають право на матеріальний добробут й духовний розвиток в умовах свободи та гідності, стабільності в економіці й рівних можливостей;

- повна зайнятість та підвищення життєвого рівня мають бути загальною метою;

- праця не є товаром (йдеться про соціальний і моральний, а не економічний бік питання).

Існує думка, що ступінь розвинутості партнерства прямо пропорційний ступеню демократичності суспільства.

В Україні формування системи соціального партнерства почалося в 90-их роках XX ст. У лютому 1993 р. була створена Національна рада соціального партнерства при Президентові України як консультативно-дорадчий орган. За його ініціативою розроблявся проект закону «Про соціальне партнерство в Україні». Таким чином, формування системи соціального партнерства було піднесене в ранг державної політики. Для перехідної української економіки тристороннє партнерство є важливим у тому плані, що послаблює всесилля державних органів в галузі економіки та соціальної опіки, і його можна розглядати як компонент демократизації відносин і становлення ринкової економіки. З іншого боку, держава може використовувати таке партнерство для контролювання профспілок. Тим більше, що цьому сприяє загальна для посткомуністичних країн традиція залежності професійних спілок від держави.

Останнім часом процес формування системи соціального партнерства в Україні через певні труднощі та перепони уповільнився. Об'єднання підприємців та профспілки представлені декількома структурами, а їхня діяльність не узгоджена. Має свої наслідки й обмеженість функцій Національної ради соціального партнерства, пов'язана з її дорадчо-консультативним статусом. Затримується формування відповідного правового поля.

Лекція 11 (2 год.)

СОЦІАЛЬНІ ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВИ У ПРОЦЕСІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

План

1. Демократія та соціальна політика, її суб’єкти і функції.

2. Моделі сучасної демократії і формування соціальної політики.

3. Соціальна політика та соціальна структура України.

1. Демократія та соціальна політика, її суб’єкти і функції

Стійкість демократії в тій чи іншій країні великою мірою залежить від соціальних чинників: соціальної структури та соціальної політики демократично сформованого уряду. Адже економічні та соціальні чинники є головним знаряддям поліпшення життя людини, вирішення її життєвих проблем. Тому вони належать до найголовніших передумов (поряд з безпекою та порядком у державі), що підвищують або понижують рівень легітимності державної влади. На прикладі України, маємо можливість спостерігати, як відставання в соціальній сфері підриває легітимність влади, гальмує (а часом і дискредитує) розбудову демократичної, правової держави.

Важливо зауважити, що на долю державних органів влади випадає створення економічних, політичних, правових соціальних і культурних умов для вільної діяльності людини, проявів підприємництва, самодіяльності в усіх сферах життя. Індивід повинен мати змогу взяти відповідальність за своє існування на себе, але за підтримки держави.

Функції, що їх виконує держава, проводячи соціальну політику, є такі.

1. Соціального відтворення населення. Її змістом є створення умов для нормальної життєдіяльності людини, задоволення її потреб в таких галузях суспільного життя, як праця, споживання, сімейні відносини, охорона здоров'я, освіта тощо.

2. Регулятивна. Ця функція полягає в тому, що держава намагається стимулюваги активну діяльність особистості, соціальних груп за допомогою правових, економічних, моральних важелів, внаслідок чого люди стають здатними до самоорганізації та самозахисту.

3. Соціально-захисна. З цією функцією пов'язані соціальні гарантії держави, забезпечення соціальних прав громадян в разі зниження матеріального рівня життя, втрати роботи, працездатності, старіння, інших ситуацій, які супроводжують людину від народження до смерті.

4. Стабілізаційно-адаптивна. Згідно з цією функцією держава повинна дотримуватися принципу соціальної справедливості, враховувати в своїй політиці реакцію населення, громадську думку, підтримувати свій авторитет в очах населення, впливати на формування ціннісної свідомості суспільства, узгоджувати інтереси, регулювати правовими засобами конфлікти в суспільстві, забезпечуючи його усталений розвиток.

Організація Об'єднаних Націй ввела в міжнародну лексику поняття, що характеризують соціальні аспекти життя суспільств: «людський розвиток» і «соціальний капітал», зміст яких стосовно України розкрито у «Звіті про людський розвиток: Україна-96», підготовленому за підтримки Представництва Організації Об'єднаних Націй.

Категорія «людський розвиток» застосована ООН для визначення ефективності зусиль тієї чи іншої держави в галузі соціальної політики. Показником цих зусиль є індекс людського розвитку, який фіксує рівень доходів, тривалість життя та рівень освіти громадян певної країни.

Соціальний капітал, у трактуванні укладачів Звіту, – це насамперед від- носини між людьми, моральні та правові підвалини цих відносин. Соціальний капітал, що базується на узгоджених нормах поведінки як на рівні сім'ї, так і на рівні держави, є основою стабільності та прогресу суспільства.

Кожне суспільство має певну соціальну структуру, що складається з груп, інститутів, організацій, а головною турботою держави повинна стати соціальна політика підтримки рівноваги між ними на всіх суспільних рівнях.

На таких засадах формується політика соціального партнерства, в рамках якої народжуються новітні соціальні й політичні технології, орієнтовані на людський фактор, підвищується якість соціального життя, що має стати найважливішим показником результативності соціальної політики.

Соціальна політика – це розгалужена мережа видів діяльності державних і недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним верствам населення. На першому місці серед них стоять різноманітні урядові дії щодо перерозподілу доходу в інтересах непрацюючих, малооплачуваних та знедолених суспільних груп. Проте в сучасних економічно розвинених, демократичних державах соціальна політика тією чи іншою мірою торкається широкого кола людей упродовж усього життєвого циклу: від підтримки народжуваності й допомоги дітям до пенсійного забезпечення і створення соціальних установ для людей похилого віку.

Важливість соціальної політики для кожної особи засвідчує сам лише перелік напрямів, що охоплюється цим ємним поняттям. Можемо назвати такі напрями соціальної політики:

А. Політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту:

- політика формування доходів населення;

- політика стимулювання найманої праці;

- політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу;

- політика оподаткування доходів і майна населення;

- політика прямого оподаткування доходів;

- політика непрямого оподаткування доходів;

- політика оподаткування майна населення (нерухомості);

- політика індексації доходів населення;

- політика надання пільг (компенсацій та привілеїв);

- політика обмеження тіньових доходів.

Б. Демографічна політика:

- політика охорони материнства і дитинства;

- політика стимулювання репродуктивного зростання населення;

- політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім'ї;

- геронтологічна політика;

- міграційна політика.

В. Політика зайнятості та охорони праці:

- політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення;

- політика організації та нормування праці;

- політика забезпечення умов праці;

- політика страхування праці (в разі безробіття, хвороби або каліцтва);

- політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів.

Г. Політика соціального забезпечення і соціального страхування:

- пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків;

- політика медичного забезпечення і медичного страхування;

- субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги);

- політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності;

- політика забезпечення соціальної безпеки.

Д. Політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу:

- антимаргінальна політика;

- функціонально-цільові складові соціальної політики;

- тендерна політика; молодіжна політика;

- житлова політика;

- політика розвитку соціальної сфери села;

- рекреаційна політика;

- політика захисту прав споживачів.