3. Основні принципи чинності закону про кримінальну відповідальність у часі.

4. Основні принципи чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі.

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону (ст. 4-8).

Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб.

Часова юрисдикція кримінального закону України означає тривалість дії кримінального закону в межах певного часового інтервалу.

Просторова юрисдикція кримінального

закону ґрунтується на трьох основних принципах: територіальному, національному та універсальному.

Територіальний принцип (ч. 1 ст. 6) регламентує чинність кримінального закону на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету (ч. 4 ст. 6). Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, які мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.

Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ст. 7, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Універсальний принцип (ст. 8) передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами та особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, у випадках, передбачених міжнародними договорами, або якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти інтересів України та її громадян.

Просторові принципи визначаються, як правило, нормами кримінального закону України. Однак за сучасної світової спільноти просторові принципи корелюються певною мірою міжнародними угодами. Це стосується ч. 4 ст. 6 - про коло осіб, які не підлягають юрисдикції кримінального закону України, та ст. 8 КК, відповідно до якої, як вже зазначалося, іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності за кримінальним кодексом або якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейських конвенцій. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.

Крім просторових принципів чинності кримінального закону України, діє і принцип чинності кримінального закону у часі (ст. 4), що визначає, який кримінальний закон має застосовуватися до конкретної ситуації у контексті її часових характеристик.

5. Поняття та ознаки злочину. Відмінність злочину від інших правопорушень.

В науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності та караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи без­діяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину по­лягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі ре­альну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склали­ся в суспільстві.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної озна­ки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступе­нем тяжкості (ст. 12); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загаль­них засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та по­карання (п. 3 ч. 1 ст. 65).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що відбиває його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці втілено найважливіший принцип криміналь­ного права – принцип суб’єктивного ставлення, тобто відпові­дальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Кон­ституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність ви­ключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шко­ду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язко­ва ознака злочину – його караність. Під караністю розуміють загрозу застосування за злочин покарання, що міститься в кри­мінально-правових санкціях. Караність, за своєю сутністю

випливає із суспільної небезпечності та протиправності діян­ня: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небез­печне і передбачене кримінальним законом як злочин

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукуп­ності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

Злочин не є єдиним видом правопорушення. Тому вини­кає питання про місце злочину в системі правопорушень, відме­жування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не тільки те­оретичне: той чи інший вид правопорушення зумовлює різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушен­ня має суттєве практичне значення не тільки для охорони су­спільних відносин, а й для захисту прав осіб, що вчинили ці правопорушення.

Аналіз поняття злочину свідчить, що саме його суспіль­на небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність зло­чину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладено в основу відмежуван­ня злочину від інших правопорушень.