8. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії

В основі філософської парадигми середньовіччя лежать два найважливіших принципи: ідея творення та ідея одкровення. Ідея творення модифікує предмет філософствування, переміщує центр уваги з природного на надприродне начало. Бог створив світ з нічого, актом своєї волі і своєю всемогутністю кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд має назву креаціонізм. Таким чином є лише одне абсолютне начало - Бог, все інше — його творіння.

Християнський Бог - творець, хоч сам і неприступний для пізнання, все ж відкриває себе людині - ідея одкровення. І це одкровення дається в священних текстах Біблії. І лише надприродним шляхом і з допомогою віри можна отримати знання про божественне буття.

У середньовічній філософії стояло актуально питання про онтологічну природу зла. Вважалося, що Бог є найвищим буттям та найвищим благом, то все ним створене теж має бути благим і довершеним, і невідомо звідки береться зло.

Також у цей час по-новому бачиться і людина. Тогочасна християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, а істотними духовні. Антропологічні аспекти християнського світогляду свідчать про його гуманістичну спрямованість.

Розвиток релігійно-християнського світогляду проходить кілька етапів. Близько середини 11 ст. н.е. починається період апологетики. Апологети - це богослови -полемісти, які захищали християнство в період боротьби з язичницьким політеїзмом. Вони розробляли та обґрунтовували засади (догмати) християнського віровчення. Християн у цей час переслідувала офіційна влада за те, що вони ставили церкву вище держави. Вони відмовлялися поклонятися як божеству і дотримуватись державної міфології, оскільки вона суперечила християнським цінностям. Негативно ставились до християнства і більшість філософів - неоплатоніки, стоїки, епікурейці та інші. Вони з презирством вбачали у християнському мучеництві непотрібну і беззмістовну впертість. Але негативне ставлення з боку античних філософів викликало відповідну реакцію апологетів християнства.

Звичайно, багато апологій не збереглося, або залишились лише уривки. Першим християнським апологетом, чиї твори вижили, був Флавій Юстін (бл. 100-166). Після його творів збереглися праці Татіана (бл. 125-175), Урінея (бл. 130-202), Климента Олександрійського (бл. 150-217), Тертуліана (бл.160-220), Орігена (бл. 185-254). Така нам доступна донікейська теологія, тобто

теологія християн до Нікейського собору в 325 p н.е., на якому був сформульований Нікейський символ віри. Донікейська теологія утворює першу частину патристики.

Флавій Юстін або Юстін Мученик, був одним із перших захисників нового віровчення, який прийняв хрещення в 40 роки 11 ст,. вів проповідницьку діяльність у Римі, де й був страчений за відмову принести жертви язичницьким богам. Захищаючи основи християнського світогляду не тільки від кініків і від стоїків, але і від гностиків, Юстин намагається знайти подібність між християнським світоглядом і вченням античних філософів. Він говорить, що філософи говорили неточно, неясно, приблизно і суперечливо. Істинний голос - це Христос.

У Юстина ще немає концепції створення світу Богом із нічого. Він стверджує, що світ був створений Богом силою його слова. Вища мета людини - спасіння його душі. Він вірив в тілесне воскресіння; за вільно вибраним добром іде нагорода, а за вільно вибраним злом - покарання.

На відміну від Юстина Т-^атіан був ворогом античної культури і античної філософії. У його апологетичній "Речі проти еллінів" християнський світогляд і антична філософія непримиримі.

ТУатіан відкидає медицину, протиставляє їй лікування вірою в Бога. Критикує також і античне мистецтво, особливо скульптуру, яка увіковічує в мармурі непотрібне. Він піднімається на більш високе розуміння Бога, ніж це було можливо язичницькій міфології. Для християнства Бог - це Дух. Продовжуючи вчення Юстина про створення світу Бо^^ГУатіан говорить вже не тільки про створення світу як "благоустроєного" цілого з заданої речовини, але і створення Богом самої цієї речовини. Отже, без начала тільки Бог, він начало всього. З Богом існувало, як розумна сила, і саме Слово, яке було в ньому. Воно... є начало світу. Це слово створило ангелів і людей. Один з ангелів повстав (проти закону Бога і став демоном, за ним пішла частина ангелів, ставши демонами. В результаті цього стало в світі погано жити.

Свобода волі погубила нас, ми стали рабами, продали себе через гріх: ми самі створили зло). Такою є тенденція Татіана і взагалі християнства.

Найбільш яскравим виразником переконання про несумісність філософії та християнського віровчення був КвінтСептимій Флоренс Тертуліан. Він -войовничий прибічник віри, він ставить віру вище розуму. Всяке міркування, філософствування є саме єрессю і джерелом релігійних єресей. Філософи і єретики розмірковують про одні і ті самі предмети, своїми суперечками заплутують себе, стомлюють сильніших і перемагають слабших. Всі їхні вчення з'явилися пізніше істини. Тому їхні погляди є тимчасовими і хибними, а істина існувала споконвічне в Святому Письмі, яке виходить від Бога. Така думка Тертуліана, виражена в його "Апології", яка написана в 217р. н.е.

У трактаті "Про плоть Христову" Тертуліан приймає і розгортає тезу апостола Павла, який сказав, що "мудрість світу цього є безумство перед Богом", бо "Бог обрав немудре світу, щоб посоромите мудре". Земний розум та наш земний смисл не здатні охопити його, оскільки сам Бог вхоплює все. В Бога можна тільки вірити. Віра - це безумство в очах філософії, в очах світу, розум обурюється проти неї. Але обурення розуму, за Тертуліаном, і є найкращим доказом істинності віровчення.

У своєму трактаті "Про цнотливість" Тертуліан вперше поставив тринітарну проблему, на яку дає відповідь у запропоновану ним символі віри.

Представником східної (грекомовної) апологетики був Климент Олександрійський. Він прагнув якось об'єднати християнську теологію з еллінською філософією, еллінською освіченістю. З цією метою він склав щось на зразок енциклопедії християнської теології в трьох частинах. Такий твір мав переконувати освічених еллінів у необхідності прийняття християнства.

Глибоко поважаючи філософію і прагнучи застосувати її для оформлення засад віровчення, Климент не цурався і гностицизму. Він називав себе істинним гностиком, за що його вважали навіть єретиком. Філософія, за Климентом, є пропедевтика до християнства, вона не дає істинного знання, яке насправді є навіть і не знання, а стан душі, вищий ступінь віри. Філософською освіченістю зумовлюється трепетне почуття, що веде до істинного богопочетання та благочестя.