16. Позитивізм, непозитивізм та пост позитивізм

Неопозитивізм як течія формалізує формально-логічне уявлення світу і його пізнан­ня в осмислюваних висловловах. Його звернення до наукового знан­ня як до взірця осмислення логічних і емпіричних висловлювань виправдане успіхами науки. Неопозитивізм показав, що визнання якісної відмінності емпіричних і теоретичних висловлювань виклю­чає їх логічний взаємозв'язок, а позалогічні відносини між ними мають психологічні переходи з їх суб'єктивізмом. Відмова від такого розрізнення не усуває проблему кваліфікації висловлювань, а ли­ше наперед визначає її: доводиться розрізняти елементи, яким нада­ється перевага, висловивши всередині наукового знання або відрізняти наукові висловлювання від позанаукових, що виражають дані спо­стереження. Явний недолік концепції позитивізму - спрощене уявлення наукового знання співвідносинами аналітичних і синте­тичних, теоретичних і емпіричних висловлювань, що розрізняються, оскільки втрачається багатство відтінків дійсних висловлювань нау­ки. Відмітимо мимохідь, навряд чи є виправданим звинувачення науки в нерозбірливості, нечіткості визначень використання понять і суджень, що покривають її кінцевими успіхами, але позбавляють її права бути зразком інтуїтивної ясності і логічної досконалості, не здаються виправданими. Між тим зі звинувачень неопозитивізму виросла хвиля постпозитивізму (у вигляді критичного раціоналіз­му, концептуального еволюціонізму, гносеологічного анархізму та ін.). Її початки можна вбачати у філософії аналізу буденної мови, перші кроки якої зроблені одним з основоположників неопозитивіз­му, Людвігом Вітгенштейном.

Філософія аналізу буденної мови заперечує універсальність будь-якого виду значення термінів мови (матеріальних предметів, зоб­ражень, що чуттєво сприймаються, понять, причинних зв'язків або методу перевірки), крім того – вживання в мовній практиці. Най­більша різноманітність вживань термінів властива природній буден­ній мові, виражальні можливості природних і штучних мов науки значно менші. Усі системи сучасної логіки, будучи узагальненими і формалізованими, так або інакше, спотворюють буденну мову. Звідси завдання теорії логіки – ліквідувати розрив між логікою і буденною мовою. Зокрема, відмінність значення і віднесення дає можливість бачити, що не все значиме належить до будь-чого поза мовою – тільки в певних випадках вимовлянні речення до чогось належать, а коли речення використовуються не як віднесення до будь-чого проблема їх істинності або хибності просто не виникає. Унаслідок протиставлення осмисленого (істинного або хибного) і нісенітного, що вимагається неопозитивізмом, є невиправданим. Представ­ники філософії прагматичного аналізу мови Уільям Куайн, Ной Гудмен та інші доклали немало зусиль, щоб довести: розрізняти аналі­тичні і синтетичні, теоретичні і практичні висловлювання науки неможливо і, отже, неможливо відрізнити наукові висловлювання від позанаукових, в тому числі метафізичних. Вказуючи на систем­ність наукового знання і нерозрізнюваність перевірки висловлювань, що здаються різними, прибічники прагматичного аналізу (Уільям Куайн та ін.) закликають вважати, що жодне висловлювання окремо не перевіряється і що всі види висловлювань (з причини їх нерозрізнюваності) слід виправдовувати однаково, прагматичне (під кутом зору їх корисності, придатності та ін.).

У 1960–1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902–1994) сталась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), Лакатос(1922–1974), С.Тулмін (нар.1922), У.Селларс (нар. 1912), Д.Агассі(нар. 1927), П.Фейєр-абенд (нар. 1924) та ін.

Слід виділити специфічні риси постпозитивізму: 1) відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки; 2) поступовий відхід від демаркаціонізму; 3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму): 4) суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій, раціональності; розуміння; соціології знання. Зупинимось на деяких із них. Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні сутності наукової теорії. Поппер при цьому виходив із того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпіричного матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі наслідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифікації і спростовувати, якщо з'являються нові факти; по-четверте, суперечлива теорія має відкидатись як ненаукова.