7.1. Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.

Завершальний етап Національно-визвольної революції (серпень 1657 — вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної бороть­би, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лі­вобережжя , а з другого — спробами відновити територіальну ціліс­ність та державну незалежність українських земель. На жаль, на­ступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започат­ковану ним справу державотворення, але своїми безрозсудними вчинками, особливо протягом 1657—1665 рр., занапастили її, при­звівши до т. зв. Руїни — гострої кризи української державності другої пол. XVII ст.

Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вбе­регти державу від непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добився обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було ви­рішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вн<е 21 жовтня 1657 р. на Гене­ральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657—1659). Це рішення не тільки привело до скасу­вання принципу спадковості гетьманства, який намагався впро­вадити Б. Хмельницький, а й стало одною з причин Руїни, відкрив­ши шлях до старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родини Овруцького повіту Київщини. Навчався в Києво-Могилянській колегії. Служив юристом у луцькому суді, згодом — намісником старости. Був чле­ном луцького братства й великим ревнителем православної віри. На­родна революція 1648 р. застала його в польському війську.Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьма­на залишався його найближчим соратником. Займав посаду гене­рального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами за­платили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було укладено союз зі Швецією, підготовле­ний ще за Б.Хмельницького, який передбачав утворення військо­во-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодила­ся на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Ту­реччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався буду­вати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні спра­ви України. Крім того, він надіявся, що Москва допоможе йому в боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. на­брав загрозливого характеру.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Виговського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити незворотність соціально-економічних та політич­них завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактично­го відновлення дореволюційної моделі розвитку, він потурав праг­ненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаю­чись оперти державну організацію тільки на вищі стани, насампе­ред шляхту, викликав незадоволення запорожців, які вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростан­ня соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовні­ших причин його остататочної поразки.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між уря­дом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опини­лися запорізький кошовий Яків Барабаш та полтавський полков­ник Мартин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирішили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської вла­ди й на хвилі народного незадоволення політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. війська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши надопомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти внутрішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військово, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох во­рогуючих сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При цьому і гетьман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.

Розрив відносин з Московіею

Московський уряд з самого початку зволікав із визнанням геть­манства І.Виговського, вимагаючи від нього чимало поступок і най­перше — введення до багатьох міст України царських залог на чолі з воєводами. Уже після Переяславської ради з'ясувалося, що Мос­ква аж ніяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди і схил ь- на розглядати Україну як невід'ємну частину своєї держави, на яку мають поширюватися всі її закони. І це, за словами М.Брайчев- ського, було цілком закономірно. Надто різною була ситуація в Україні та в Московщині й царський уряд побоювався, що ті про­цеси, які розгорнулися в козацькому краї, можуть поширитися на московські землі. Україна в той час була республікою демократич­ного взі рця, тим часом як Московщина демонструвала приклад дес­потичного єдиновладдя. Україна фактично ліквідувала феодальне землеволодіння — у Московії воно становило основу економічної системи. Україна стояла на межі ліквідації кріпацтва — Москов­ська держава знала найбрутальнішу форму того інституту. Украї­на мала міське самоврядування — у Московщині нічого подібного не існувало і т. ін. Отож, панівні верстви останньої з відразою стави­лися до українських порядків, які неминуче революціонізували народні маси Московщини.

Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс по­силити там свій вплив. Роблячи вигляд, що він прагне примирити ворогуючі сторони, московський уряд у дійсності провокував заго­стрення боротьби між ними, надаючи зростаючу підтримку опо­зиції, і таким чином намагався позбутися невигідного «самостійни­ка» Виговського, а відповідно, й обмежити самостійність Україн­ської держави. Антиурядова спрямованість московської політики поставила І.Виговського перед дилемою: або змиритися з поступо­вим перетворенням держави з рівноправного союзника Московщи­ни на її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман ви­бирає останнє й розриває союз із Москвою.

Гадяцький договір

Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською державою не­минуче, І.Виговський починає шукати союзників. Швеція на той час уже фактично примирилась і з Москвою, і з Польщею. Покла­датися на одних татар було небезпечно. Становище ж України по­стійно погіршувалося, зокрема до українських кордонів вирушило велике московське військо, знову активізувалася опозиція. Тоді Виговський розпочинає переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було ук­ладено Гадяцький договір, який передбачав: 1) Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Ве­ликим князівством Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала Націо­нальним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського; 3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожит- тєво і затверджувався королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство; 5) перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній по­требі вони підпорядковувалися українському гетьманові; 6) загаль­на свобода віри, слова, друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб'єкт фе­дерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступ­ливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежува­лися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідову­валася створена під час революції нова модель соціал ьно-економіч- них відносин; відкривалися можливості доступу в Україну поль­ської шляхти тощо. Тому Гадяцький договір не міг повністю задо­вольнити українських державників.

Українсько-московська війна

Звістка про укладення Гадяцького договору була причиною по­чатку відвертої війни між Україною і Москвою. Цар Олексій Ми­хайлович видав грамоту до всього українського народу, в якій ого­лосив гетьмана Виговського зрадником. У свою чергу гетьман розі­слав маніфест до всіх європейських держав, сповіщаючи про розрив із Москвою та його причини. У цей же час починаються воєнні сутич­ки між українським і московським військами. Ще в серпні 1658 р. брат гетьмана Данило Виговський зробив спробу визволити Київ від московитів, але вона виявилася невдалою. Навесні 1659 р. 100— 150-тисячна московська армія вирушила на Україну, руйнуючи все на своєму шляху. Її зупинив ніжинський полковник Григорій Гу- ляницький, який за підтримки міщан витримав у Конотопі більше ніж двомісячну облогу, маючи всього бл. 5тис. вояків. Надопомогу обложеним вирушив І.Виговський зі своїм військом та допоміжни­ми силами німців, поляків, сербів, молдаван — всього бл. 60 тис. чол. — та 40-тисячною татарською ордою. 8 липня 1659р. відбулася Конотопська битва, в якій московська армія була розбита. Згідно з даними сучасного дослідника Ю.Мицика, тут загинуло 40 тис. цар­ського війська, а 15тис.,ут.ч. півсотні воєвод, були взяті в полон. Гетьман втратив 4 тис. козаків та 6 тис. кримських татар.

Поразка в Конотопській битві викликала в Москві велику триво­гу. Визначний російський історик С.Соловйов так описав ці події: « Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654і1655рр., за­гинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не мав змоги вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі ви­йшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив на Москву ». Цар звелів готуватися до оборони і навіть сам наглядав за земляни­ми роботами. До Москви почали прибувати біженці, поширювали­ся чутки, що цар виїде за Волгу в Ярославль.

Усунення Виговського від влади

Добившись блискучої перемоги, І.Виговський отримав мож­ливість успішно завершити війну з Московією і припинити грома­дянську війну. Однак через ряд причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося. По-перше, орієнтація на Річ Посполиту не мала підтримки в суспільстві, яке у переважній більшості продов­жувало вважати останню своїм основним ворогом. По-друге, невда­ла соціальна політика гетьмана та використання в боротьбі з опо­зицією кримських татар настроїли проти нього переважну частину українського населення. По-третє, воєнна акція кошового Запо­різької Січі Івана Сірка проти Кримського ханства позбавила Ви­говського союзників, які поквапилися на захист власних домівок. По-четверте, активізувала свою діяльність опозиція, основу якої складала старшина лівобережних полків, котра боялася, що у ви­падку війни з Москвою бойові дії проходитимуть на Лівобережжі. Коли московський князь Трубецькой — згідно з волею царя — вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп М.Филимоно- вич і заявив про підготовку повстання проти гетьмана. На чолі доб­ре законспірованої змови стояли полковники Я.Сомко, В.Золота- ренко, Т.Цюцюра та ін. Повстанці розгромили урядові залоги, ба­гато прихильників Виговського було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них Д.Виговський та І.Нечай.

Водночас різко погіршується становище гетьмана й у Право­бережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю.Хмельницького. Провідну роль в їхній організації ві діграли І.Бо- гун, П.Дорошенко, І.Сірко та інші противники союзу з Польщею.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка обрала новим гетьманом Ю.Хмельницького. У цій си­туації І.Виговський, відчуваючи втрату підтримки, не звернувся за допомогою до турків і татар, як йому дехто пропонував, скорився постанові й добровільно віддав гетьманські клейноди, а сам подав­ся до Польщі. Спочатку дістав від польського уряду Київське воє­водство, тав 1664 р. був страчений поляками за доносом тодішньо­го правобережного гетьмана П. Тетері. Трагедія Івана Виговсько­го — цієї, безперечно, розумної людини, щирого українського пат­ріота — полягала в тому, що він, за словами І.Крип'якевича, знех­тував здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі.

Юрій Хмельницький

Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659—1662), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмель­ницьких допоможе знову об'єднати народ, зупинити негативні тен­денції, які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним гетьманом постала гостра проблема по­дальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично опинилася між двома вог­нями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою — з дру­гого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку мог­ли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти обач­ливо, використовуючи суперечності між згаданими державами. Як зазначав восени 1659 р. один із польських сановників А.Потоцький у листі до короля, козацька старшина вважала за найрозумніше «не бути ні під королем, ні під царем, сподіваючись цього досягти, об­манюючи і лякаючи короля царем, а царя — королем».

Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу поль­ському королеві, поспішали владнати відносини з Москвою. Вони відстоювали основи договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, які б забезпечували українську дер­жавність: до складу України також мали бути включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі; непорушність території; вільне обрання гетьмана; свободу дипломатичних зв'язків з іншими дер­жавами; заборону перебування на її теренах, крім Києва, москов­ського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи Украї­ни; присягу царя на умовах договору тощо. Все це було оформлено у т. зв. Жердовських статтях.

Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посоль­ство на чолі з П.Дорошенком князеві Трубецькому, проте князь їх не прийняв, а зажадав переговорів із самим гетьманом. Після дов­гих вагань останній погодився, поїхавши зі старшиною до Перея­слава, де тоді перебували московські представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.

27 жовтня 1659 р. новообраний гетьман Ю. Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубецьким змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та до­даткових статей. Його зміст, за словами В.Смолія таВ.Степанкова, переносив характер українсько-московських відносин зі сфери кон­федеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Московії: 1) заборонялися зносини Української держави з іноземними країнами; 2) Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана: обрана на цю посаду особа повинна була їхати до Москви на затвердження; 3)гетьман без Козацької ради не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя; 4) для посилен­ня контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшувався контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чер­нігові, Брацлаві, Умані; 5) передбачалася смертна кара для україн­ців, які відмовлялися присягнути на вірність царю; 6) Київська мит­рополія підпорядковувалася московському патріарху тощо.

Трагедія подальшої історії України була в тому, що цей сфаль­сифікований документ 1659р. став єдиним офіційним текстом т. зв. Статей Богдана Хмельницького й на ньому згодом підписувалися всі гетьмани. Він був надрукований в «Полном Собрании Законов Российской Империи ».

Нав'язавши Україні Переяславський договір, московський уряд фактично перестав рахуватися з молодим гетьманом. Воєводи втру­чалися в управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували населення. Гетьманська влада стала номінальною. Зростало невдоволення українського народу.

Щоб остаточно перемогти в довголітній боротьбі за українські землі, московський уряд перервав перемир'я з Польщею і в 1660 р. почав війну. 20-тисячна армія під проводом воєводи В.Шереметьє- ва вирушила на Волинь. По дорозі до них мав приєднатися з 30-ти- сячним військом Ю.Хмельницький. Шереметьєв дійшов до містеч­ка Любар і тут зустрівся з великими силами противника. Після кіль­каденних боїв московське військо відступило під містечко Чуднів, витримуючи потужні атаки. Під Чудновом, на Волині, поляки роз­били московські війська, змусили В.Шереметьєва капітулювати, а гетьман Хмельницький зі старшиною погодився на мир з Польщею. Тут же, на полі бою, 17 жовтня 1660 р. був підписаний Чуднівський договір (відомий також як Слободищенський трактат), який у голов­них рисах повторював Гадяцьку угоду, але без статті про Князівство Руське. Україна діставала автономію на чолі з гетьманом.

І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Лівобе­режні полки під командуванням Я.Сомка виступили проти зв'язків із Польщею, а відтак — і проти Ю.Хмельницького. Будучи неспро­можним опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфлі­ктам, молодий гетьман восени 1662 р. скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, ав січні наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона. В Україні загострилася спустошлива грома­дянська війна. Доба Руїни сягнула апогею.