Загальні висновки

Для другої половини 60-х — першої половини 80-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партії на владу. Неототалітарний режим прикривався док­триною "загальнонародної держави", яка формувалась в контексті ідеології переходу до комуністичного суспільства. Вона передбачала суттєву трансформацію соціальної бази радянського суспільства, розмиття граней між різними класами і прошарками, між містом і селом. Припускалось

розширення колегіальних і демократичних засад в держав­ному управлінні з наступним перетворенням його в "На­родне громадське самоврядування". Технократична тенден­ція, яка проглядалась в керівництві економікою і держа­вою, прийшла в зіткнення з ідеологічною доктриною партійності. В кінці 60-х років перемогу отримав жор­сткий неототалітарний режим. З 1972 року консерва­тивні тенденції, які орієнтувалися на такі пріоритети як важка і оборонна промисловість, сільське господарство і енергетика, беруть зверхність над реформаторським лібе­ралізмом і технократизмом. Одночасно відбувалася персо-налізація влади і зміцнення позицій партійно-державної бюрократії.

Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка централізація державного механізму, правоохорон­них органів, правової системи.

Бюрократична партійно-державна номенклатура нама­галася зберегти командно-адміністративний стиль управ­ління. Панування бюрократичної номенклатури призводи­ло до порушень владою законності, прав і свобод громадян.

Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголо­шену і закріплену Конституцією суверенність, політично і ідеологічно залежала від владного диктату Москви.

Таким чином, суспільно-політичне і правове життя Укра­їни розвивалося в умовах наростання гострої кризи неото-талітарного режиму. На черзі дня стало питання про саму можливість його існування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К., 1976.

2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.— К., 1996.— Ч. 2.

591

3. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. -Львів, 1996.

4. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / Під загал, ред. В.А. Смолія.— К., 1996. — Т. 2.

5. Турченко Ф., Панченко 27., Тимченко С. Новітня істо­рія України: У 2 ч.— К., 1995.— Ч. 2.

6. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т.

— К., 1996. — Т. 2.

7. Шляхами віків: довідник з історії України.— К.,

1993.

Розділ XIX

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ ПЕРЕБУДОВИ (1985—1991 рр.)

• Загальний історичний огляд.

• Державний лад.

• Судова система і інші правоохоронні органи.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Перш за все, визначимо, який зміст вкладався в термін "перебудова" в роки її проведення, з якою метою вона запроваджувалася.

У першій половині 80-х років правляча в СРСР партійно-номенклатурна бюрократія опинилася перед вибором: негайно розпочати реформи з ме­тою модернізації системи або ж продовжувати курс на зміцнення неототалітарного режиму. В резуль­таті боротьби цих тенденцій, які уособлювали відпо­відно генеральні секретарі ЦК КПРС Ю. Андропов і К. Черненко, до влади прийшов представник мо­лодшого покоління партійної еліти — М. Горбачов.

Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС проголо­сив курс на перебудову. З позицій партійної вер­хівки перебудова означала перетворення в економіці, докорінну реорганізацію державного механізму, зміну форм і методів діяльності органів управлін­ня. Всі ці заходи повинні були реанімувати комуністичну ідею і врешті-решт були спрямовані на врятуван­ня соціалістичної державності. Офіційна концепція пере­будови передбачала здійснення двох взаємопов'язаних зав­дань: 1) радикальної економічної реформи; 2) демократи­зації суспільного життя, поширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова гуманного, демократич­ного соціалізму, який поєднував би політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, ринкові відносини з централізо­ваним плануванням, розширення суверенітету республік і збереження єдиної союзної держави.

Перебудова почала здійснюватися звичними командни­ми методами. Головним напрямком реформування була економіка. Спроба прискорити розвиток економіки за раху­нок випереджаючого розвитку машинобудування не дала бажаних результатів. У червні 1987 року пленум ЦК КПРС проголосив програму радикальної реформи управління економікою, яка передбачала розширення прав підприємств, запровадження орендних форм господарювання, широку кооперацію у торгівлі та промисловості, створення спільних підприємств з іноземними фірмами.

Довгий час Україну вважали "заповідником застою", економічні реформи тут проводилися дуже мляво. Справа в тому, що економіку України було дуже важко реформу­вати через те, що більше 60 відсотків її становила важка промисловість, 95 відсотків продукції вироблялося на під­приємствах союзного підпорядкування. Фактично, перебу­дова в Україні розпочалася тільки наприкінці 1987 року. У квітні 1988 року Верховна Рада УРСР схвалила основні положення переходу від командно-адміністративної систе­ми до економічних методів управління. Було ліквідовано 103 республіканські органи управління, 14 міністерств і відомств, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Але незважаючи на перебудову, очікуваної самостійності підприємства не отримали. Збереглися держзамовлення, контроль міністерств і відомств, різного роду нормативи.

Не кращим було становище і у сільському господарстві. Виснажена і забруднена земля, застаріла техніка, низький рівень заробітної плати робили сільськогосподарське ви­робництво нерентабельним і збитковим. Колгоспно-рад­госпна система виявилася повністю безперспективною.

Загострилася екологічна ситуація в Україні. Трагедія Чорнобиля змусила замислитися над наслідками централі­зованого господарювання в Україні. Аварія 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС тяжким додатковим тягарем лягла на економіку України.

В цілому слід визначити, що економічна реформа пер­ших років перебудови провалилася. Припинилося зростан­ня національного доходу, розбалансувалися економічні відносини, безконтрольно зросли ціни, загострилася продо­вольча проблема. Зростав "чорний ринок", значна частина продукції вивозилася за межі республіки. З 1 листопада 1990 року було запроваджено карткову систему і купони. У квітні 1991 року вдвічі були підвищені роздрібні ціни, що призвело до різкого погіршення життєвого рівня насе­лення. Це підвищення цін фактично знецінило всі заощад­ження населення. Різко посилилася соціальна диферен­ціація, підвищився рівень злочинності.

Перебудова, яка була спрямована на врятування соціа­лістичної системи, не змінила суті влади, політичної систе­ми. Комуністична партія й надалі залишалася найважли­вішою державною структурою. З метою виходу з кризи Верховна Рада УРСР 3 серпня 1990 року прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР". Але все більше ставало очевидним, що успіх економічних перетво­рень неможливий без реформування політичної системи.

Ще в січні 1987 року пленум ЦК КПРС проголосив гласність основою нової політики. Згодом, 1 серпня 1990 року, було прийнято Закон "Про пресу та інші засоби ма­сової інформації", який запровадив свободу друку і скасу­вав цензуру.

Публікації з політичних, історичних, економічних про­блем почали заповнювати безліч білих плям української історії. Стала загальнодоступною правда про такі сторінки вітчизняної історії XX ст., як діяльність Центральної ради, голодомор 1933 року, сталінські репресії, боротьба ОУН— УПА тощо.

Релігійні стосунки. Демократизація суспільства по­зитивно вплинула на стосунки держави і церкви. Понят­тя свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту. 23 квітня 1991 року було прийнято Закон УРСР "Про сво­боду совісті та релігійні організації", який гарантував гро­мадянам України право на свободу совісті. Це право вклю­чало в себе свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не спові­дувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито ви­ражати і вільно поширювати свої* релігійні або атеїстичні переконання.

Закон складався з шести розділів: загальні положення; релігійні організації в Україні; майновий стан релігійних організацій; права релігійних організацій та громадян, пов'язані зі свободою віросповідання; трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах; державні органи та релігійні організації.

Закон вперше за всю історію радянської влади дійсно гарантував свободу совісті.

Ще до прийняття Закону офіційний статус отримали Українська греко-католицька церква (УГКЦ) і Українсь­ка автокефальна церква (УАПЦ). Проте досить міцними в Україні були позиції Російської православної церкви (РПЦ) і її відділу в Україні — Української православної церкви (УПЦ). В той час як УАПЦ і УГКЦ стояли на позиціях відродження незалежної Української держави, РПЦ і УПЦ залишалися на позиціях збереження єдиного державного утворення в рамках СРСР.

Отже, релігійна ситуація в Україні на початку 90-х років залишалася досить складною.

Одним з наслідків реформ стала зміна політичної струк­тури суспільства. Перебудовчі процеси викликали до життя численні громадські організації та об'єднання. У вересні 1989 року було утворено суспільно-політичну організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ) на чолі з поетом Іваном Драчом. Паралельно виникли десятки ін­ших громадських об'єднань: "Зелений світ", "Меморіал", "Спілка незалежної української молоді" та ін.

У 1990 році з'являються перші політичні партії: Україн­ська республіканська партія, Партія демократичного від­родження України, Конституційно-демократична партія, Демократична партія України, Українська селянська демо­кратична партія, Соціал-демократична партія, Соціалістична партія.

Згодом заявили про себе Українська християнська пар­тія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, Партія слов'янського відродження та ін.

Більшість створених партій були нечисельні, не мали чіткої програми, ідеології. Невизначеність мети діяльності, боротьба за лідерство всередині партій, невисокий рівень політичної культури вели до їх розколів, а то і зникнення.

І хоча реформами було нанесено відчутного удару по КПРС, вона єдина мала реальну владу в країні. Формою протесту проти політики КПРС стає масовий вихід рядо­вих комуністів з її лав. У 1990 році КПУ залишило понад 220 тис. чоловік, а вступило лише 38 тис. Більша частина членів партії виражала протест іншим чином — не спла­чувала членські внески. Керівництво КПУ, намагаючись повернути втрачений авторитет, дає згоду на прийняття важливих для подальшої долі України документів.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Украї­ни. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні, "за" проголосували 355, "проти" — чотири, не взяли участь у голосуванні — 26.

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: самовизначення української нації; народовлад­дя; державна влада; громадянство Української РСР; тери­торіальне верховенство; економічна самостійність; еко^йз-гічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутріш­ня безпека; міжнародні відносини.

Декларація проголосила державний суверенітет Украї­ни, як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах".

У Декларації визначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на са­мовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національ­ної державності України з боку політичних партій, гро­мадських організацій чи окремих осіб переслідуються за­коном. "Громадяни республіки всіх національностей ста­новлять народ України". Народ України є єдиним джере­лом державної влади.

Українська держава "забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, со­ціального і майнового стану, расової та національної при­належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релі­гійних переконань, роду і характеру занять, місця прожи­вання та інших обставин". Україна є самостійною у роз­в'язанні будь-яких питань свого державного життя, а дер­жавна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точ­ним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановлює порядок організації охорони природи і поря­док використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна "самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гаран­тує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Українська РСР забезпечує національно-культур­не відродження українського народу, його історичної свідо­мості та традицій, національно-етнографічних особливос­тей, функціонування української мови у всіх сферах су­спільного життя".

Досить важливим і новим у конституційному законо­давстві України є такий пункт: держава виявляє піклу­вання про задоволення національно-культурних потреб ук­раїнців, котрі проживають за її межами. Та дуже цікавим є те, що Україна має право на повернення у власність на­роду національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами України.

Україна також має право на власні Збройні сили, внут­рішні війська та органи державної безпеки; вона "урочис­то проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

В останньому розділі підкреслювалося, що Україна є суб'єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зно­сини з іншими державами, укладає з ними договори, об­мінюється дипломатичними, консульськими, торговельни­ми представництвами, бере участь у діяльності міжнарод­них організацій тощо. Вона виступає рівноправним учас­ником міжнародного спілкування, активно зміцнює загальний мир і міжнародну безпеку, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських струк­турах.

Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього — дер­жавного права.

Відносини України з іншими радянськими республіка­ми "будуються на основі договорів, укладених на принци­пах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внут­рішні справи. Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укла­денні міжнародних угод".

Отже, Декларація послужила правовою основою проце­су незалежного державотворення України, всього подаль­шого законодавства. Вона надихнула демократичні сили України на подальшу боротьбу з комуністичним режимом. Своєрідним піком протистояння комуністичної влади і демократії стало голодування студентів у жовтні 1990 року у Києві.

Під тиском студентів і інших опозиційних сил Верхов­на Рада прийняла ряд важливих рішень: провести на по­чатку 1991 року референдум про довіру Верховній Раді України і в разі недовіри — організувати до кінця року вибори на багатопартійній основі; забезпечити проходжен­ня строкової військової служби громадян України за ме­жами республіки тільки за їх згодою; створити комісію Верховної Ради для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; до прийняття нової Конституції України укладання союзного договору вважати передчас­ним; відставка уряду; до ЗО листопада 1990 року привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет.

Вже через тиждень після прийняття цих рішень Вер­ховна Рада скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну роль комуністичної партії. Але це не означало кінець пануванню комуністичної номенклатури. Зберіга­ючи контроль над засобами масової інформації, партійні структури почали шалений наступ на демократичні сили. Робота по створенню нового союзного договору не могла зупинити суверенізацію союзних республік. Активізували­ся сепаратистські сили в Україні. У південних областях діяв комітет "Демократичного союзу Новоросії та Бесарабії", метою діяльності якого було створення "незалежної Рес­публіки Новоросії". У Донбасі звучали вимоги щодо віднов­лення Донецько-Криворізької республіки. У Закарпатті Товариство карпатських русинів вимагало автономії для Закарпаття.

Повторювалися уроки 1918 року: економічна і політична кризи — основні передумови сепаратизму. Підтверджен­ням цьому стали події в Криму. Партійні органи Криму провели референдум щодо відновлення автономії. На його основі Верховна Рада УРСР 12 лютого 1991 року прийняла закон "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки".

Прагнучи зберегти "єдиний Радянський Союз" Верхов­на Рада СРСР приймає рішення про проведення 17 березня 1991 року референдуму щодо збереження СРСР. В Укра­їні за оновлену федерацію проголосувало 70,5 відсотка з 83,5 відсотків виборців, які приймали участь у голосуванні.

У травні 1991 року Верховна Рада обговорювала кон­цепцію нової Конституції України. Проект, підготовлений конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком, за ба­гатьма пунктами збігався з позицією Народної ради: пе­редбачалося, що Україна стане президентською республі­кою з двопалатним парламентом, президента має обирати весь народ, пропонувалася назва держави — Республіка Україна, не згадувалося про обов'язкове входження до скла­ду Союзу РСР. Парламентська більшість виступила з кри­тикою проекту конституційної комісії і висунула свій

проект. Комуністи наполягали на збереженні назви Україн­ська Радянська Соціалістична Республіка, радянської сис­теми державного управління, на обмеженні прав президента, на записі в Конституції про входження УРСР до складу СРСР.

На початку червня 1991 року парламент зробив черго­вий крок до незалежності, прийнявши постанову "Про пе­рехід у юрисдикцію Української РСР державних підпри­ємств і організацій союзного підпорядкування, розташова­них на території республіки".

Однак економіка республіки, як і СРСР в цілому, лиша­лася нереформованою. Тим часом продовжувалися пошу­ки оптимального змісту нового союзного договору. Пере­говори вели керівники дев'яти союзних республік, вклю­чаючи Україну. У травні лідери "дев'ятки" в основному узгодили текст союзного договору і призначили дату його підписання 20 серпня 1991 року. Але 19 серпня 1991 року партійна номенклатура вчинила державний заколот. Дії заколотників призвели до остаточної дискредитації ком­партії. 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт незалежності України. В цьому історичному документі підкреслювалося:

"виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворен­ня в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими докумен­тами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалі­стичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення".

Акт проголошення незалежності України, день прийнят­тя якого був незабаром проголошений національним свя­том, не був випадковим явищем. Акт проголошення неза­лежності України український народ прийняв, продовжу­ючи тисячолітню традицію державотворення.

На Всеукраїнському референдумі, який відбувся 1 груд­ня 1991 року, 90,35 відсотка виборців підтвердили Акт про­голошення незалежності України.

5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення "До парламентаріїв, і народів світу", в якому наголошувалося, що договір 1922 року про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. За­являлося, що Україна будує демократичну, правову держа­ву, першочерговою метою якої є забезпечення прав і сво­бод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадських, економічних, соціальних та куль­турних прав. Проголошувався перехід до ринкової еконо­міки, визнавалася рівноправність усіх форм власності. Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кор­донів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних пре­тензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних сил на засадах мінімальної достатності.

7—8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі біля Мінська лідери України (Л. Кравчук), Росії (Б. Єльцин), Бєларусі (С. Шушкевич) констатували розпад СРСР і підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД).

21 грудня 1991 року в Алма-Аті до цієї угоди приєдна­лися ще 8 незалежних держав колишнього СРСР. У прий­нятій Декларації зафіксовано, що з утворенням Співдруж­ності СРСР припиняє своє існування. Причому СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Для коорди­нації діяльності у сферах спільних інтересів було утворе­но Раду глав держав та Раду глав урядів. Засновники СНД визначили, що кожна з республік є незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою. Україна всту­пила в новий етап своєї історії.