Державний лад

Формування неототалітарного режиму потребувало вста­новлення більш жорсткого контролю партійних структур над органами влади і управління. Цей процес було завер­шено прийняттям Конституції СРСР 1977 року і відпо­відних конституцій союзних республік. Фактично ж, сама структура органів влади і управління залишилася не­змінною.

Вищі органи влади і управління. Вищим конституцій­ним органом республіки вважалась Верховна Рада УРСР. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі на рік. Для вирішення на-* гальних проблем скликались позачергові сесії. Верховна Рада УРСР була вищим законодавчим органом республіки і тільки їй належало право прийняття законів. Важливу роль у структурі Верховної Ради відігравали постійні

574

комісії, кількість яких законодавством не обмежувалась, їх діяльність регулювалась Положенням про постійні комі­сії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 чер­вня 1966 року. Правовий статус постійних комісій під­твердила Конституція УРСР 1978 року, де зазначалось, що постійні комісії створюються для "ведення законопроект-ної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, та інших пи­тань, прийнятих Верховною Радою УРСР, контролю за ді­яльністю державних органів і організацій" (ст. 109).

Згодом, 25 березня 1980 року, було затверджено нове Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Про це свідчив той факт, що вона видавала укази, нормативні акти, які за значенням йшли слідом за законами. За Конституцією УРСР 1978 року Президія Верховної Ради УРСР "є підзвітним Верховній Раді Української РСР органом", який забезпечував орга­нізацію роботи вищого органу влади республіки (ст. 105).

Порядок засідань вищого органу державної влади ви­значався регламентом Верховної Ради УРСР, який було прийнято 25 березня 1980 року.

Вищим органом державного управління залишалась Рада Міністрів УРСР. У ст. 115 Конституції УРСР 1978 року Рада Міністрів визначалась як найвищий виконав­чий і розпорядчий орган державної влади республіки. У своїй діяльності уряд країни був підзвітний Верховній Раді УРСР. Його правове становище детально регламентував закон "Про Раду Міністрів Української РСР" від 19 груд­ня 1978 року. За законом Рада Міністрів УРСР формува­лася Верховною Радою УРСР. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів. Свої нормативні повноваження Рада Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов'язковими на всій території України.

575

Центральними органами державного управління

були союзно-республіканські та республіканські міністер­ства і державні комітети УРСР та деякі інші органи, під­відомчі уряду. Союзно-республіканські міністерства і відом­ства підпорядковувалися як Раді Міністрів УРСР, так і від­повідним загальносоюзним структурам, а республіканські — підлягали тільки Ради Міністрів УРСР. Кількість міні­стерств і відомств не була сталою. Якщо у 1967 році існу­вало 27 союзно-республіканських міністерств, то в 1978 році їх нараховувалося 29. Перелік центральних органів дер­жавного управління містився у Законі "Про Раду Міністрів Української РСР".

Місцеві органи влади і управління. До прийняття Конституції УРСР 1978 року місцевими органами влади в Україні були обласні, районні, міські, районні в містах, се­лищні, сільські Ради депутатів трудящих. У 1960—1970 роках діяльність місцевих Рад депутатів трудящих регу­лювалась республіканськими законами "Про сільські і се­лищні Ради депутатів трудящих" від 2 липня 1968 року і "Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів тру­дящих" від 15 липня 1971 року. На території УРСР діяв також загальносоюзний Закон "Про статус депутатів Рад трудящих в СРСР" від 20 вересня 1972 року.

Виходячи з концепції "загальнонародної держави" Кон­ституція УРСР 1978 року змінила назву "Ради депутатів трудящих" на "Ради народних депутатів". За Конституцією Ради обирались терміном на 5 років. Вибори депутатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Міс­цеві Ради керували на своїй території господарським і соці­ально-культурним будівництвом; затверджували плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет; здійснювали керівництво підпорядкованими їм державни­ми органами, підприємствами, установами та організація­ми; забезпечували додержання законів, охорону державного

576

і громадського порядку, прав громадян; сприяли зміцнен­ню обороноздатності країни.

Важливу роль у місцевому управлінні виконували ви­конавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчи­ми органами Рад народних депутатів. В їх компетенцію вхо­дило скликання сесій Рад, організація підготовки і прове­дення виборів до Рад, координація діяльності постійних комісій тощо. Виконкоми мали право вирішувати усі пи­тання, віднесені до повноважень Рад, за винятком тих, які вирішувалися тільки сесією Ради.

У структурі виконкомів існували відділи та управлін­ня, які створювалися при усіх місцевих Радах, за винят­ком сільських, селищних і районних у містах. У своїй діяль­ності відділи та управління підпорядковувалися відповідній Раді, її виконкому та відповідному галузевому вищому органу державного управління.

Після прийняття Конституції СРСР і Конституції УРСР приймається ряд нормативних актів, які спрямовувались на підвищення ефективності діяльності місцевих Рад народ­них депутатів. Так, у 1979—1980 роках в УРСР були прий­няті закони: "Про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР", "Про районну Раду народних депутатів УРСР", "Про селищну Раду народних депутатів УРСР", "Про сільську Рад народних депутатів УРСР", "Про обласну Раду народних депутатів УРСР".

СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

Для періоду, що розглядається, характерним було завер­шення централізації правоохоронних органів. Особливо відчутним це стало після прийняття Конституції СРСР 1977 року. В листопаді 1970 року були прийняті нові за­кони: про Верховний Суд СРСР, про прокуратуру СРСР, про державний арбітраж в СРСР, про адвокатуру в СРСР.

577

У червні 1980 року були внесені відповідні зміни в Основи законодавства про судоустрій СРСР і союзних республік. Правоохоронні органи УРСР діяли в строгій відповідності з загальносоюзними нормативними актами.

Судова система. В 60 — 80-ті роки структура судової системи майже не змінюється. Конституція УРСР 1978 року відносила до неї Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. На­родні судді районних (міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Радами народ­них депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою УРСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах трудових колективів або на збо­рах громадян за місцем їх проживання, а народні засіда­телі вищих судів — відповідними Радами народних депу­татів.

За Конституцією 1978 року Верховний Суд УРСР був

найвищим судовим органом республіки.

У 1981 році в УРСР були прийняті закони "Про судо­устрій УРСР", "Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР", "Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР". Прийняте законодавство практично залишало без змін ту судову систему, що склалася в 60—80-ті роки. Го­ловна увага спрямовувалася на покращення роботи судо­вих органів, підвищення ефективності їх дії, хоча вряд чи можна було це зробити в умовах існуючої псевдодемократії. Продовжувалось вдосконалення системи державного арбі­тражу, органи якого вирішували господарські спори між підприємствами, установами та організаціями. У 1974 році з метою централізації цих органів Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР було перетворено в союзно-рес­публіканський орган. В зв'язку з цим у цьому ж році приймається Положення про державний арбітраж при Раді

578

Міністрів УРСР. Закон СРСР "Про державний арбітраж СРСР" від ЗО листопада 1979 року завершив централіза­цію системи арбітражних органів. Він визначав завдання, структуру, організацію, порядок діяльності та компетенцію органів державного арбітражу.

Нотаріат. Починаючи з березня 1963 року по серпень 1970 року керівництво органами державного нотаріату в республіці здійснював Верховний Суд УРСР і обласні суди.

Після створення у 1970 році союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР нотаріат було передано у його відання. В УРСР Міністерство юстиції та відділи юстиції були утворені 6 жовтня 1970 року.

До компетенції нотаріату входило посвідчення незапе­речних прав і фактів, які мають юридичне значення. Орга­нізація і порядок діяльності органів нотаріату регулювали­ся Законом СРСР "Про державний нотаріат" від 19 липня 1973 року і Законом УРСР "Про державний нотаріат" від 15 грудня 1974 року.

Органи прокуратури. До прийняття Конституції УРСР 1978 року республіканська прокуратура діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд СРСР від 24 трав­ня 1955 року. З усіх правоохоронних органів, що діяли в СРСР, прокурорська система була найбільш централізова­ною. Цей факт підтвердила і Конституція УРСР, де визна­чалося, що найвищий нагляд за точним і єдиним виконан­ням законів усіма міністерствами, державними комітета­ми і відомствами, підприємствами, установами і орга­нізаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооперативними та іншими громадськи­ми організаціями, службовими особами, а також громадя­нами на території України здійснюється Генеральним про­курором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчестоящими прокурорами.

Районні та міські прокурори призначалися Прокурором УРСР і затверджувалися Генеральним прокурором СРСР.

579

Прокурора УРСР і прокурорів областей призначав Гене­ральний прокурор СРСР. Термін повноважень прокурорів усіх ланок — п'ять років.

Відповідно до Конституції СРСР ЗО листопада 1979 року приймається Закон про прокуратуру СРСР.

Органи внутрішніх справ. Централізація органів внут­рішніх справ була завершена створенням у 1966 році со­юзно-республіканського Міністерства охорони громадського порядку СРСР. В листопаді 1968 року його знову перейме­новують у Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відповідно були перейменовані і міністерства союзних республік. До відання МВС відносилися: міліція, виправно-трудові зак­лади, пожежна охорона, слідство, штабні служби.

Важливе значення для удосконалення діяльності міліції мали указ Президії Верховної Ради СРСР "Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громад­ського порядку і боротьбі з злочинністю" від 8 червня 1973 року і Положення про радянську міліцію.

Міліція поділялась на територіальну і транспортну і складалася з наступних підрозділів: карний розшук, БРСВ, ДАІ, адміністративна (зовнішня) служба, відомча міліція.

Адвокатура. Діяльність адвокатури регулювалася По­ложенням про адвокатуру УРСР 1962 року із змінами і доповненнями від 15 червня 1965 року. За Положенням колегії адвокатів були добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Адвокати здій­снювали захист на попередньому слідстві та в суді, пред­ставництво з цивільних справ у суді та арбітражі, а також надавали юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам.

Подальше вдосконалення діяльності адвокатури відбу­вається після прийняття Конституції СРСР 1977 року. ЗО листопада 1979 року було прийнято Закон "Про адвокату­ру СРСР". Згідно з цим законом колегія адвокатів утво­рювалася за заявою групи засновників. Загальне керівниц-

580

тво колегіями адвокатів здійснювали Міністерства юстиції СРСР і УРСР та місцеві Ради народних депутатів. Для надання юридичної допомоги населенню утворювались юридичні консультації. 1 жовтня 1980 року було прийня­то нове Положення про адвокатуру УРСР, яке значно роз­ширило види юридичної допомоги населенню.

ОСНОВНІ РИСИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

Жорстка централізація державного механізму, системи органів влади і управління, правоохоронних органів зако­номірно привела до централізації законотворчості. Зако­нодавство УРСР розвивалося під прямим впливом загаль­носоюзних нормативних актів. Започаткована Законом від 11 лютого 1957 року кодифікація права чітко визначила рамки законотворчої самостійності радянських республік. Результатом кодифікації стало прийняття на союзному рівні — Основ законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік, на республіканському — кодексів майже з усіх га­лузей права. Вінцем кодифікаційної роботи стало видан­ня Зводу законів СРСР і Зводу законів Української РСР.

Ряд спільних постанов ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР, прийнятих у 1976 році, виз­начили завдання по кодифікації законодавства, створенню систематизованих актів, які б охопили всю чинну систему законодавства. Звід законів УРСР формувався як зібран­ня актів і був офіційним виданням, що давало можливість посилатися на нього при вирішенні справ у правозастосов-чих органах.

Конституційне законодавство СРСР і союзних рес­публік розвивалося у двох напрямках: прийняття нор­мативних актів з удосконалення організації і порядку діяльності органів законодавчої і виконавчої влади, з од­ного боку, а з іншого — створення проекту нового Основ­ного закону для суспільства "розвинутого соціалізму".

581

Серед законів, які були спрямовані на удосконалення радянської представницької системи, слід назвати Закон про вибори до Верховної Ради СРСР (липень 1978 року), Закон "Про порядок відкликання депутата Верховної Ради СРСР" (квітень 1979 року), Закон "Про статус народних депутатів СРСР" (квітень 1979 року) тощо.

В листопаді 1978 року приймається Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР "Про основні права і обов'язки район­них Рад народних депутатів", а також аналогічні акти про права і обов'язки міських, районних (в містах), селищних і сільських Радах. У червні 1980 року — Закон про повно­важення крайових, обласних, окружних і обласних (авто­номних) Рад. Всі ці загальносоюзні акти віддзеркалюва­лись у діяльності республіканських органів влади і управ­ління.

Конституційна реформа. Рішення про конституцій­ну реформу було прийнято ще в 1962 році. Але ідея швид­кого вступу до комуністичного суспільства в кінці 60-х років поступово розчиняється у нових формулюваннях. Все настирніше стали підкреслюватися такі моменти, як актив­не залучення громадян в управління суспільством, підви­щення ролі громадських організацій, зміцнення громад­ського самоврядування тощо. Проект нової Конституції було підготовлено тільки в травні 1977 року. Тоді ж проект був схвалений Пленумом ЦК КПРС. 7 жовтня 1977 року Вер­ховна Рада СРСР прийняла Декларацію про прийняття і оголошення Конституції СРСР. 20 квітня 1978 року Вер­ховна Рада УРСР прийняла Конституцію УРСР.

Вона складалася з преамбули і десяти розділів: основи суспільного ладу і політики; держава і особа; національ­но-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи дер­жавної влади і управління УРСР; державний план еконо­мічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб,

582

прапор, гімн і столиця УРСР; дія Конституції УРСР і по­рядок її зміни.

Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року. За Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними держава­ми. Головною гарантією суверенітету було закріплення за союзною республікою права виходу із складу СРСР, але механізму здійснення цього права передбачено не було, що свідчило про декларативний характер даної конституцій­ної норми. Нова Конституція була пронизана ідеями, що були спрямовані на зміцнення командно-адміністративної системи. Ст. 6 Конституції проголошувала комуністичну партію "керівною і спрямовуючою силою суспільства, яд­ром її політичної системи".

Декларативні лозунги Конституції в значній мірі роз­ходились з реальним життям. Так, ст. 48 гарантувала гро­мадянам України свободу слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій. Ст. 49 надавало право об'єднуватись у гро­мадські організації, що сприяють розвитку політичної ак­тивності та самосвідомості, задоволенню їх різноманітних інтересів. Ст. 52 гарантувала громадянам недоторканість особи, ніхто не міг бути заарештований інакше як на під­ставі судового рішення або за санкцією прокурора. Але фактично ці статті не збігалися з реальним життям.

Адміністративне законодавство. Як і раніше, нор­ми адміністративного права були складовою частиною ци­вільного, трудового, фінансового та інших галузей права. 13 жовтня 1980 року вперше в історії загальносоюзного за­конодавства були прийняті Основи законодавства Союз РСР і союзних республік про адміністративне правопорушення, які стали базою для кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність. 7 грудня 1984 року був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні

583

правопорушення. Він був першою спробою кодифікації ад­міністративного законодавства після Адміністративного ко­дексу У СРР 1927 року.

Кодекс мав завданням охорону суспільного ладу УРСР, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів під­приємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку, зміцнен­ня законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Кон­ституції УРСР і законів, поваги до прав, честі і гідності інших громадян.

Кодекс Української РСР про адміністративні правопо­рушення складався з п'яти розділів: загальні положення; адміністративне правопорушення і адміністративна відпо­відальність; органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; провадження в справах про адміністративні правопорушення; виконання постанов про накладання адміністративних стягнень. В Кодексі були сформульовані положення про адміністративну відпові­дальність, визначено коло органів і осіб, уповноважених накладати адміністративні стягнення, порядок проваджен­ня в справах про адміністративні правопорушення. Впер­ше в радянському праві давалося визначення адміністра­тивного правопорушення (проступку). Приводився вичерп­ний перелік адміністративних стягнень. Встановлювався вік адміністративної відповідальності — 16 років.

Прийняття Кодексу Української РСР про адміністра­тивні правопорушення значно поліпшило регулювання суспільних відносин в галузі державного управління.

Цивільне право. У період, що розглядається, діяв Ци­вільний кодекс УРСР 1963 року. Прийняття Конституцій СРСР і УРСР розширило сферу цивільно-правового ре­гулювання. Указом Президії Верховної Ради СРСР від ЗО жовтня 1981 року були внесені зміни і доповнення як

584

до загальносоюзного, так і до цивільного законодавства України.

Вони були спрямовані на зміцнення державної та су­спільної власності, розширення цивільно-правових гарантій, охорони особистих немайнових прав громадян; вдоскона­лення зобов'язальних відносин, планової та договірної дис­ципліни, підвищення ролі прямих договорів.

Сімейне право. Сімейні відносини в Україні регулю­валися прийнятими 27 червня 1968 року Основами зако­нодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю і Кодексом про шлюб та сім'ю УРСР, затвердженим 20 чер­вня 1969 року. Кодекс складався з шести розділів: загальні положення; шлюб; сім'я; опіка і піклування; акти грома­дянського стану; застосування законодавства України про шлюб та сім'ю до іноземців і осіб без громадянства. За­стосування законів про пі люб та сім'ю іноземних держав, міжнародних договорів.

Кодекс встановлював порядок і умови одруження, регу­лював особистії майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими чле­нами сім'ї, відносини, які виникають в зв'язку з усинов­ленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на ви­ховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реє­страції актів громадянського стану.

Дійсним визнавався тільки шлюб, укладений в органах ЗАГСу. Релігійний обряд одруження не мав юридичної сили. Кодекс допускав розірвання шлюбу як в судовому порядку, так і в органах ЗАГСу. Підтверджувалася спіль­ність майна, надбаного подружжям під час шлюбу. Були визначені обов'язки батьків по вихованню дітей.

В цілому сімейне законодавство розвивалось у напрям­ку зміцнення сім'ї, охорони інтересів матері та дитини, збе­реження здоров'я молодого покоління.

Житлове законодавство. У період, що розглядається, вперше в історії радянського права була проведена коди-

585

фікація житлового законодавства. У 1981 році були прий­няті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союз­них республік, а ЗО червня 1983 року — Житловий кодекс У РСР. Він мав сім розділів: загальні положення; управ­ління житловим фондом; забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; забезпе­чення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; відповідальність за порушення житлового законо­давства; вирішення житлових спорів; заключні положення. Житловий кодекс закріплював право громадян на жит­ло, деклароване Конституцією УРСР 1978 року. Були кон­кретизовані житлові права і обов'язки громадян. Житлові права охоронялися законом. Визначався порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення жит­лових умов. Житловий кодекс регулював також питання управління житловим фондом центральними і місцевими органами влади. Норми кодексу передбачали відпо­відальність службових осіб і громадян за неналежне вико­ристання житлового фонду та інші порушення житлового законодавства.

Трудове право. Загальні принципи радянського тру­дового права і норми, що регулюють трудові відносини, містили прийняті 15 липня 1970 року Основи законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 року був прийнятий Кодекс законів про працю УРСР. Він складався з вісімнадцяти розділів: загальні поло­ження; колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітна плата; гарантії і компенсації; гарантії про покладання на праців­ників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жінок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивіду­альні трудові спори; професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, організаціями; державне

586

соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

12 серпня 1983 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ про внесення змін до трудового законодав­ства. Зміни були спрямовані, перш за все, на зміцнення трудової дисципліни, що було характерним для командно-адміністративної системи.

Природноресурсове законодавство. У період, що роз­глядається, посилюється негативний тиск на оточуюче при­родне середовище, викликаний науково-технічним прогре­сом. Значно погіршується природне довкілля, вичерпуєть­ся ряд природних ресурсів. Все це вимагало правової охо­рони навколишнього природного середовища. В СРСР ця проблема почала вирішуватися з прийняттям нормативних актів, які регулювали, перш за все, раціональне природоко­ристування.

Особлива увага приділялась охороні землі. 13 грудня 1969 року були прийняті Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 8 липня 1970 року — Земельний кодекс УРСР. Він складався з одинадцяти роз­ділів: загальні положення; землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого ^сіль­ськогосподарського призначення; землі державного лісо­вого фонду; землі державного водного фонду; землі держав­ного запасу; державний земельний кадастр; державне зем­левпорядкування; вирішення земельних спорів; відпові­дальність за порушення земельного законодавства.

Як і раніше, основною підвалиною земельного права було виключне право власності держави на землю.

10 грудня 1970 року були прийняті Основи водного за­конодавства Союзу РСР і союзних республік, а 9 червня 1972 року затверджується Водний кодекс УРСР. Основу водних відносин складала, як і у випадку з землею, державна власність на воду.

587

9 липня 1975 року були затверджені Основи законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про надра. На тій же основі були побудовані і прийняті у 1977 році Основи лісо­вого законодавства Союзу РСР і союзних республік.

25 червня 1980 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон про охорону атмосферного повітря і Закон про охо­рону і використання тваринного світу.

На початок 80-х років в СРСР складаються всі умови, необхідні для виділення природоохоронної діяльності в окрему функцію держави, що в свою чергу привело до фор­мування галузі екологічного права.

Кримінальне право. Значні зміни до радянського кри­мінального права вніс Закон СРСР "Про внесення допов­нень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік" від 11 липня 1969 року. До Ос­нов, а згодом і до Кримінального кодексу УРСР були вне­сені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашен­ня судимості тощо.

У 1970 році в радянське кримінальне право вводиться новий інститут — умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

У 1972 році вводиться поняття тяжкого злочину і вичерп­ний перелік його видів.

У 1980 році до складу зґвалтування як особливо обтя­жуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх. Ука­зом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1981 року "Про посилення відповідальності за хуліганство" було під­вищено кримінальну відповідальність за це діяння, вста­новлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора від­повідальність за хуліганство, особливо пов'язане із засто­суванням або спробою застосування зброї. У 1982—1985 роках у кримінальне законодавство були внесені зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з роз-

588

краданням державного і громадського майна, з спеку­ляцією.

Слід визначити, що головною тенденцією у розвитку кримінального права було посилення репресивних заходів кримінально-правового примусу.

Процесуальне право. Законодавство про кримінальне судочинство отримало свій розвиток у ряді нормативних актів. 11 липня 1969 року було затверджене загальносо­юзне Положення про попереднє взяття під варту. Попе­реднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра: тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що звинувачуваний сховається від слідства або перешкоджа­тиме встановленню істини при розслідуванні злочину, про­довжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 року і 3 лютого 1970 року була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускав­ся до участі у справі з моменту оголошення звинувачено­му про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за по­становою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення звинувачення.

Свій подальший розвиток основні принципи процесуаль­ного права отримали в Конституції УРСР 1978 року. В ній було проголошено: здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність роз­гляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; неза­лежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача; право звинуваченого на захист.

Слід підкреслити, що більшість демократичних прин-

589

ципів процесуального права не знаходило втілення у прак­тичній діяльності правоохоронних органів.

Виправно-трудове право. 11 липня 1969 року були прийняті Основи виправно-труДового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 23 грудня 1970 року — Ви­правно-трудовий кодекс У РСР. Цей Кодекс складався з та­ких розділів: виправно-трудове законодавство Союзу РСР і УРСР; загальні положення; виконання покарання у ви­гляді позбавлення волі, заслання, вислання і виправних робіт без позбавлення волі; порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі; заслання; вислання; виправних робіт без позбавлення волі; підстави звільнен­ня від покарання, допомога особам, звільненим із місць ув'язнення, спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання; участь громадськості у пере­вихованні засуджених.

8 лютого 1977 року до Основ виправно-трудового зако­нодавства було включено новий розділ — порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 року було затверджено Положення про порядок і умови вико­нання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.