Рекомендована література

1. Баран В.К. Україна після Сталіна. Нариси історії 1953—1985.—Львів, 1992.

2. История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К., 1976.

3. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.— К., 1996.— Ч. 2.

4. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. — Львів, 1996.

5. Історія України. Нове бачення: У 2 т./ Під загал, ред. В.А. Смолія. — К., 1996. — Т. 2.

6. ТурченкоФ.,ПанченкоП.,ТимченкоС. Новітня істо­рія України: У 2 ч.— К., 1995.— Ч. 2.

7. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1986. —Т. 2.

8. Шляхами віків: довідник з історії України.— К., 1993.

9. КЬгизНеь 8ег§еі. КЬгіівпєу оп Кпшвпєу.— Возіоп, 1990.

567

Розділ XVIII

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НЕОТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (середина 1960-х — середина 1980-х рр.)

• Загальний історичний огляд.

• Державний лад.

• Судова система і інші правоохоронні органи.

• Основні риси правової системи.

• Загальні висновки.

Загальний історичний огляд

В жовтні 1961 року відбувся XXII з'їзд КПРС, який прийняв нову Програму партії — програму переходу суспільства до комунізму. Перші десять років (1961—1971 рр.) відводилися на створення "матеріально-технічної бази комунізму", наступні (1971—1981 рр.) — на вступ у комунізм. Перед­бачалось формування безкласового суспільства і пе­редача функцій держави органам самоврядування трудящих.

Та уже через три роки після початку реформ, у жовтні 1964 року, М. Хрущова було усунуто з ви­щих державних і партійних посад. Невизначеність ситуації, до якої призвели розпочаті М. Хрущовим реформи, налаштували проти нього різні прошар­ки суспільства: бюрократію, технократів, номен­клатуру, військових. Партійна група, що прийшла

568

до влади в результаті цього безкровного кремлівського пе­ревороту, намагалась створити новий тип тоталітарного ре­жиму, де ідеологічний консерватизм був би поєднаний з еко­номічними реформами.

У 1965 році почалася нова економічна реформа за про­грамою групи технократів на чолі з О. Косигіним. З одно­го боку, ця реформа мала за мету розширення автономії підприємств, а з іншого — значно посилювала позиції за­гальносоюзних органів. Були ліквідовані раднаргоспи і відновлені загальносоюзні промислові міністерства. Ство­рюється ряд центральних відомств, таких як Державний комітет з цін, Державний комітет постачання, Державний комітет по науці і техніці.

Проте і розширення господарської самостійності під­приємств було досить суттєвим. До мінімуму було зведено число обов'язкових показників, запроваджені нові: вартість продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Частина прибутків залишалась в розпорядженні підприємств. Фонди стиму­лювання були поділені на фонд матеріального заохочення (контролювався загальними зборами трудового колективу), фонд соцкультбуту і фонд самофінансування для потреб розвитку виробництва. Проте позитивні елементи рефор­ми перекреслював відомчий принцип управління і плану­вання, коли вертикальна підпорядкованість господарчих органів виключала їх горизонтальну взаємодію. Договори, що їх укладали підприємства, підлягали обов'язковому затвердженню вищестоящими органами.

Але починаючи з 1972 року економічна реформа при­пиняється. В Москві перемогли консервативні сили, які центр ваги реформ переносять на оборонну промисловість, освоєння Сибіру і на сільське господарство. В інтересах союзних республік було хіба що тільки останнє — зрушення в аграрному секторі.

Здавалося, що саме в 70-ті роки було найбільше зробле-

569

но для змін в сільському господарстві України. Запровад­жувались програми механізації, хімізації, меліорації. За плановими підрахунками капіталовкладення в сільськогос­подарське виробництво становили 27 відсотків від усіх ка­піталовкладень в українську економіку. Але ефект від цих програм був більше негативним, ніж позитивним. Меха­нізація перетворилася у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки. Хімізація привела до масового за­бруднення навколишнього природного середовища. Меліо­рація знищила родючи грунти і порушила екологічний баланс. Лише за 1971—1985 роки капіталовкладення на проведення меліорації в Україні становили близько 12 млрд. крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3—4

млн. крб.

З року в рік збільшувався розрив між зростанням фінан­сування сільського господарства й обсягом виробленої про­дукції. Так, за 1966—1985 роки середньорічні капітало­вкладення в сільськогосподарське виробництво збільши­лися в 2,5 рази, а валовий збір зерна — лише на 18 відсотків, м'яса — на 38 відсотків.

Незважаючи на все це, в сільському господарстві Украї­ни були і певні позитивні зміни. У 70-ті роки посилилася міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, яка привела до створення аграрно-промислових підпри­ємств і об'єднань. Все це потребувало нагальних змін форм керівництва селом, на що командно-адміністративна си­стема була нездатна. Ігнорування інтересів селянина, екс­тенсивний підхід до землеробства привели на середину 80-х років до порушення становища в сільському господарстві республіки, хоча навіть і за таких умов вона виробляла чверть всієї сільськогосподарської продукції СРСР.

Наприкінці 70-х — початку 80-х років економіка Укра­їни ввійшла в смугу тотальної кризи. Першою ластівкою економічної кризи стала інфляція. Однією з причин інфля­ційних процесів був дисбаланс між прибутками населення і

570

можливістю їх реалізації. Заощадження громадян постійно зростали. На кінець 70-х років вони становили 32 млрд. крб. тільки на рахунках в ощадних касах. Але зростання грошової маси на руках у населення не підкріплювалось збільшенням обсягу пропонованих товарів і послуг. Якщо номінальна заробітна плата збільшувалася, то реальні до­ходи громадян зменшувалися. Відповідні процеси відбу­валися в усіх інших сферах, які стосувалися добробуту лю­дей: у житловому будівництві, охороні здоров'я, народній освіті тощо.

Суспільний лад. У другій половині 60-х років відбу­лися суттєві зміни в соціальній структурі населення.

На 1985 рік чисельність робітників становила 60 відсот­ків від загальної кількості зайнятих у народному господар­стві. Значно скоротилася чисельність українських колгосп­ників: з 6,4 млн. у 1960 році до 3,9 млн. у 1985 році. Кіль­кість міських жителів зросла з 19,9 млн. у 1960 році до 33,2 млн. у 1985 році, відповідно за цей же період сільське населення зменшилося з 22,6 млн. до 17,6 млн. чоловік.

В розглядуваний період повністю сформувалася нова верства населення — номенклатурно-бюрократичний апа­рат, який був справжнім хазяїном України.

Боротьба з проявами національної самосвідомості. Формування культу Л. Брежнєва говорило про створення неототалітарного режиму, який відрізнявся від сталінського більш пом'якшеним виглядом. В Україні вихваляння Л. Брежнєва особливо потворних форм набуло за В. Щер-бицького, який в 1972 році замінив на посаді першого секре­таря ЦК КПУ П.Шелеста.

Початок свої кар'єри В. Щербицький відзначив масо­вими арештами української інтелігенції — носія націо­нальної самосвідомості. Репресії були започатковані стат­тею в № 4 журналу "Комуніст України" за 1973 рік під назвою "Про серйозні недоліки і помилки однієї книги", в якій розгромній, але слабко аргументованій критиці було

571

піддано твір П. Шелеста "Україно наша Радянська", вида­ний у 1970 році. Автора звинуватили у тому, що він "ідеа­лізує українське козацтво і Запорозьку Січ", ігнорує роль Росії в історії України, не дає належної оцінки возз'єднан­ню України з Росією — "цій видатній історичній події" тощо. Після цього почалися арешти. Безпідставно були заарештовані брати М. Горинь та Б. Горинь, О. Заливаха, С. Караванський та інші правозахисники, які намагалися боротися з порушеннями прав людини.

Посилювався ідеологічний тиск на весь народ. У націо­нальних відносинах пропагувалося злиття націй. Актив­но проводилася русифікація. Один з найголовніших ком­понентів національної свідомості — мова — поступово усо­вується зі сфери соціально-культурних відносин. У 1979 році 10,9 відсотка українців за національністю назвали рідною мовою російську. В Україні склалася ситуація, при якій російська національна меншість фактично асимілю­вала українську більшість.

На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Майже всі предмети у вузах та техніку­мах республіки викладалися російською мовою. З 1972 по 1980 рік кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 рази.

Розвиток державницьких ідей в програмах опозицій­них організацій. Головною в українському національно-визвольному русі даного періоду залишалася ідея держав­ної незалежності України.

Традиції інтегрального націоналізму відійшли в мину­ле і головним засобом боротьби більшості організацій вва­жалась агітація за вихід України зі складу СРСР. Се­ред таких організацій були Українська робітничо-селян­ська спілка (УРСС) на чолі з Левком Лук'яненком (1959 —1961) та Український національний фронт (УНФ) (1964 —1967).

Деякі з організацій, такі як Об'єднана партія визволен-

572

ня України (1953—1958) та Український національний комітет (1957—1961), не відкидали можливостей викори­стання зброї. Серед основних течій опозиційного руху в Україні слід виділити: самостійницьку, національно-куль­турницьку, правозахисну, релігійну.

Самостійники (УРСС, УНФ) своєю метою ставили відок­ремлення України від СРСР мирними, конституційними заходами, шляхом проведення народного референдуму.

Представники національно-культурницької течії голов­ною метою вважали духовне і культурне відродження українського народу, традиції, мови. Вони виступали про­ти насильницької русифікації, догматів соціалістичного реа­лізму, переслідування за переконання. Правозахисники відстоювали ідеї особистої і національної свободи, прав людини, демократії, вимагали дотримання Конституції.

Релігійна течія своє головне завдання вбачала у боротьбі за легалізацію Української греко-католицької церкви, ін­ших релігійних конфесій, за свободу совісті, за вільне здій­снення релігійних обрядів.

Всі, без винятку, представники національно-визвольно­го руху виступали за розширення прав профспілок, відрод­ження приватної власності, ринкових відносин, запровад­ження вільного підприємництва. Пропонувалося ліквіду­вати панівне становище КПРС, критикувалися бюрокра­тичні методи керівництва економікою тощо.

Гострій критиці була піддана радянська державність. В документах Української гельсінської групи органи влади радянської України названі окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви. Існуюча система виборів називалась "комедійною виставою". За думкою опозиції, об'єктивний світовий процес деколонізації допоможе Україні стати незалежною державою.

Проекти майбутнього суспільно-політичного устрою Укра­їни можна розділити на федералістські (УРСС) і самостій­ницькі (УНФ). Федералісти виступали за рівноправний

573

статус України у новій, вільній федерації радянських рес­публік (чи не нагадує це перші універсали Центральної ради? — П.М.). Самостійники домагалися повної держав­ної самостійності України. Федералісти відстоювали кон­цепцію демократичного соціалізму, який зміг би обмежи­ти самодержавство КПРС, перетворити Ради в реальні орга­ни народної влади і народного самоврядування, запрова­дити ринкові відносини. Самостійники за ідеал політич­ної структури України бачили демократію західного типу. Таким чином, у 60-х — першій половині 80-х років су­спільно-політичне життя України розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку наступ неототалітарного режиму, його ідеології, з іншого, зростання національної самосвідомості. Все це відбувалося на тлі наростання кризових явищ у народному господарстві, подальшого роз­шарування суспільства, що не могло не відбитися на роз­витку державного ладу і правової системи.