Суспільний лад

Все населення Київської Русі ділиться на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди.

1. Верхівку вільних людей становили князь та його дружина (княжі мужі). З-поміж них князь вибирав воє­вод та інших урядовців. Спочатку правовий статус "кня­жих мужів" відрізнявся від земської верхівки — родови­тої, знатної, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві гру­пи злилися в одну — боярство. Бояри брали участь у бо­ярських радах князя, у вічі, в адміністрації, де посідали вищі посади.

Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були при­вілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямо­вані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра

— кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом в 5 гривен золота, а простих людей

— в 1 гривну срібла. Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків.

Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець — варяг, половець і інші.

У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти. З часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з особою князя. Цікаво, що переважна частина міських пат­риціїв була з євреїв.

Українські міста, особливо Київ, переживали гострий процес боротьби як з князівською владою, так і міським патриціатом. Так, лихварство Святополка та лихоїмства міського патриціату привело в 1113 році до повстання в Києві. Після смерті Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти та двори євреїв-патриціїв.

До вільних людей належало також духовенство, яке ста­новило окрему групу населення і ділилося на чорне і біле. На цей час значну роль в державі відігравало чорне духо­венство — ченці. В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організо­вували різні школи. Перше місце серед монастирів Украї­ни належало Києво-Печерському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

До білого духовенства належали церковники: священи­ки, диякони, дяки, паламарі, причетники. Кількість білого духовенства була дуже великою. Як уже підкреслювалося, в Києві на початку XI ст. було 400 церков.

Християнство в Україні-Русі мало великі успіхи, і це ще раз дає підставу вважати, що його коріння тут сягали значно глибше доби Володимира.

Про інтерес до духовних питань в Київській Русі свідчить "Поученіє дітям" Володимира Мономаха. Він по­вчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридично були вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично вони залежали від феодальної верхівки.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли землею і худобою. Смерди склада­ли більшу частину населення Київської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. Руська правда охороняла особу та госпо­дарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смер­да була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XII — XIII ст. по всій Україні-Русі поширюється боярське зем­леволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалеж­них смердів. Зростає група смердів, які працюють на бояр­ській землі, залишаючись при цьому вільними.

2. Напіввільні люди. В Київській Русі існувала досить численна група напіввільних людей — закупів. Так нази­вали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав в борг "купу", до якої могли належати гроші, зерно, скотина, і до того часу, поки він не поверне цю "купу", був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому "купу", і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього вин­ний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправед­ливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скар­житись в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба про­дажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан пла­тив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа.

3. Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочатку цим терміном називали осіб чолові­чої статі (хлопець — холопець — холоп), а потім невільних людей взагалі.

Основними джерелами холопства були:

— полон на війні;

— шлюб з невільним;

— народження від холопів;

— продаж при свідках;

— продаж збанкрутілого купця;

— втеча або крадіжка, здійснена закупом.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати віль­ним: якщо він викупився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-холопка, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодуван­ня отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн. Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християнства ста­новище холопів покращало. Церква закликала до пом'як­шення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв.

До ізгоїв відносили людей, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В церковному уставі Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. Головна маса ізгоїв у Київській Русі походила з холопів, які дістали волю від хазяїв.