Західноукраїнські землі на першому етапі другої світової війни

Приєднання Західної України до Української РСР.

Відразу ж після вторгнення німецьких військ у Польщу населення Західної України почало створювати місцеві органи народної влади і управління. В волостях і селах такими органами стали селянські комітети, а у містах і повітах — тимчасові управління.

Після приходу Червоної Армії постановою Військової ради Українського фронту від 3 жовтня 1939 року для координації діяльності місцевих органів влади і управлін­ня були створені обласні управління у Львові, Луцьку, Станіславі і Тернополі. 4 жовтня Львівське обласне тим­часове управління звернулося до тимчасових управлінь Тер­нополя, Станіслава і Луцька з відозвою скликати Народні Збори Західної України, щоб вирішити питання "про при­єднання до великого Радянського Союзу, про з'єднання земель українських". Було створено комітет з організації виборів до Народних Зборів Західної України. Вибори при­значалися на 22 жовтня, а скликання Народних Зборів — на 26 жовтня 1939 року. Одночасно було затверджене "по­ложення про вибори до Українських Народних Зборів За­хідної України", яке фактично мало силу Закону. Цей акт забезпечував населенню реальну можливість прийняти участь у виборах на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Всі повнолітні громадяни незалежно від расової та національної прина­лежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цен­зу, соціального становища, цензу осілості володіли актив­ним і пасивним виборчим правом.

Тимчасовими управліннями було створено 1495 вибор­чих округів і 5858 виборчих дільниць. У виборах взяли участь 4 433 997 чоловік, що склало 92,83 відсотка від загальної кількості зареєстрованих виборців.

516

За своїм змістом вибори носили характер плебісциту, оскільки мали відповісти на питання, якою бути владі За­хідної України — буржуазною чи радянською. Вибрали радянську. Серед депутатів 28 відсотків становили робітни­ки, 52 відсотка — селяни, 18 відсотків — інтелігенція.

26 жовтня 1939 року в приміщенні Львівського оперно­го театру відкрилися Народні Збори Західної України. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про держав­ну владу в Західній Україні, в якій зазначалося: "Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих". Одночасно була за­тверджена Декларація з проханням до Верховної Ради Со­юзу РСР прийняти Західну Україну до складу СРСР з при­єднанням до УРСР з тим, щоб "з'єднати український на­род в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднан­ню українського народу".

28 жовтня одноголосно була прийнята Декларація про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і вели­ких урядовців, а також Декларація про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

На заключному засіданні Народні Збори обрали 66 де­путатів і Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів просити Верховну Раду СРСР про вклю­чення Західної України до складу СРСР з приєднанням її до УРСР.

1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задоволь­нила прохання Народних Зборів і запропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Україн­ської РСР. Верховна Рада УРСР, яка працювала 13—15 ли­стопада 1939 року, прийняла рішення про прийняття За­хідної України до складу Української РСР. Відтепер на територію Західної України поширювалося чинне законо­давство СРСР і УРСР.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і

517

Тернопільську області. 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністратив­но-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість були створені райони за зразком УРСР. На початок люто­го 1940 року на Західній Україні були організовані 83 міськради, 199 рад, 89 селищних і 4944 сільських Рад.

Наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 року в Західній Україні були створені обласні управління НКЮ, обласні і народні суди.

У вересні—жовтні 1940 року завершився процес форму­вання колегій адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури. Формування органів радянської вла­ди відбувалося у повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР. Окрім того, на більшість утворених посад відряджалися тимчасово або на постійну роботу спеціалі­сти з УРСР, як правило, члени більшовицької партії.

Приєднання Південної Бессарабй і Північної Букови­ни до складу УРСР. 28—30 червня 1940 року Червона Армія зайняла територію Бессарабії і Північної Букови­ни. Політоргани Червоної Армії почали організовувати створення тут місцевих органів влади: робітничих і се­лянських комітетів. Було проведено ряд організаційних заходів по впровадженню на території Бессарабії і Північної Буковини радянської влади. Проголошується 8-годинний робочий день, проводяться вибори до місцевих органів влади — повітових, міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 року до Москви було відряджено делегацію трудящих краю з проханням возз'єднатися з Українською РСР.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла За­кон "Про включення північної частини Буковини і Хо­тинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесса­рабії до складу УРСР". Решта території Бессарабії відій­шла до складу Молдавської РСР. 7 серпня за приєднання до УРСР земель були створені дві області: Чернівецька та Акерманська, яка в грудні 1940 року була перейменована

518

в Ізмаїльську (остання у 1954 році була ліквідована і вве­дена до складу Одеської області). 15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази "Про націо­налізацію землі на території північної частини Буковини" і "Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини".

Після возз'єднання Західної України і Північної Буко­вини з Українською РСР населення України зросло до 41 млн. чоловік.

В роки, після приєднання нових земель до УРСР, на них відбулися певні позитивні зрушення. Поліпшилося медичне обслуговування, освіта, були націоналізовані промислові і торгівельні підприємства, які раніше контролювалися пе­реважно поляками та євреями, були експропрійовані землі великих землевласників. Проте все це здійснювалося за зразком Східної України, без врахування відмінностей в духовному і економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективі­зації, до якої вони приступили у 1940 році, використовую­чи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент тощо. За 1939—1940 роки були репресовані, головним чином депортовані без суду і слідства, близько 10 відсотків населення Західної України. На листопад 1940 року із цих районів виселили, за непов­ними даними, 1 млн. 173 170 чол. Багато років був опови­тий таємницею розстріл 21 857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоної Армії. Нині встановлено, що 3897 чоловік, зокрема, убиті під Катинню, 6295 — у Калі-нінській (Тверській) області, 4403 — неподалік від Харко­ва. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офі­церів не відоме.

До цього слід додати, що після початку другої світової

519

війни в тилові райони СРСР до вересня 1941 року було заслано понад 389 тисяч поляків, які перебували там в основному в таборах і в'язницях.

Отже, жителі західноукраїнських земель як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним і Гітле-ром. І хоча в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, про що йшлося вище, в цілому вони значною мірою зводилися нанівець політикою сталінізму.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Аналіз державного ладу в розглядуваний період вклю­чає в себе характеристику Української самостійної держа­ви, яку було проголошено у червні 1941 року у Львові, ха­рактеристику німецького і румунського окупаційних ре­жимів і зміни в органах державної влади і управління СРСР

і УРСР.

Українська самостійна держава. Ще до початку війни Німеччини з СРСР один із лідерів ОУН — Степан Бандера

— став автором ідеї здобуття незалежності України шля­хом використання для цього умов війни. Історичний досвід показав, що без власних збройних сил годі було говорити про незалежність. Спираючись на підтримку ідеолога на­цистської партії Розенберга, Бандері вдалося отримати згоду гітлерівського командування про створення у складі німецьких військ українського збройного з'єднання "Ле­гіон українських націоналістів", який мав два підрозділи

— "Нахтігаль" і "Роланд". Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але Бандера вбачав у них основу майбутньої української армії.

Гітлерівське командування не мало єдиної думки про майбутнє України. Частина нацистських керівників (Ро-зенберг, Канаріс) передбачала створення самостійної Україн-

520

ської держави під протекторатом Німеччини з метою використання українців в боротьбі з більшовиками. Дру­га частина (Борман, Гебельс), яку підтримував і Гітлер, відно­сила слов'ян до другого сорту і стояла за знищення укра­їнців і заселення українських земель німецькими коло­ністами.

30 червня 1941 року в щойно захопленому Львові без узгодження з німцями ОУН-Б проголосила відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд — Українське державне правління, який очолив Ярослав Сте-цько. Вищим органом держави стала Українська Націо­нальна Рада, на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Левицьким. Цю державу благословив авторитетний ми­трополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Бандера і його прибічники розраховували на те, що німець­ке командування скоріше визнає Українську державу, ніж піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Але німецьке командування прореагувало на цей факт вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і поставили умову негайно скасувати рішення про утворення Українсь­кої держави. Після відмови зробити це, С. Бандеру, Я. Стець­ка і понад 300 їхніх прибічників (членів ОУН-Б) було за­арештовано і кинуто до концтабору "Заксенгаузен".

У жовтні 1941 року члени ОУН-М намагались віднови­ти діяльність Української Національної Ради у Києві. Але гітлерівці жорстоко розправилися з ініціаторами і цієї акції. 40 членів ОУН-М було розстріляно.

Ця відчайдушна спроба відродження української дер­жавності знову показала пагубність орієнтації на підтримку визвольної боротьби зовнішніми силами.

Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Украї­ну лише як колонію, перейшли до партизанської боротьби з гітлерівцями. Вже наприкінці 1942 року численні парти­занські загони, якими керували оунівці, об'єдналися в Укра­їнську Повстанську Армію (УПА). її командиром став офі-

521

цер реформованого "Нахтігалю" Роман Шухевич. Він зумів створити професійну партизанську армію, яка фактично контролювала майже всю територію Західної України. В 1943—1944 роках під контролем УПА на Волині була про­голошена Колківська Республіка, де функціонувала україн­ська цивільна та військова влада. Німці боялися потика­ти в цей район навіть носа.

Програма боротьби УПА спрямовувалась як проти фа­шистів, так і проти більшовицького режиму. Коли розпо­чався наступ Червоної Армії на захід, УПА вступає в су­тички з радянськими військами.

У серпні 1944 року за ініціативою ОУН-Б під Самбором таємно зібралися делегати різних політичних партій (за винятком ОУН-Б) і представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду, головним завданням якої була боротьба за самостійну Україну.

В тилу Червоної Армії розгорнулася справжня парти­занська війна. У селах поряд з Радами нелегально діяли національно-державні структури ОУН (кущові, районні, окружні, крайові проводи), які опирались на УПА. За офі­ційними даними оунівці вчинили 14,5 тис. диверсій і те­рористичних актів, знищили біля ЗО тис. партійних і ра­дянських робітників, а також військовослужбовців. Це, в свою чергу, призвело до масових репресій НКВС проти за­хідноукраїнського населення. Знову ж таки, за офіційни­ми даними, до Сибіру було депортовано 213 тис. чоловік. Траплялося, що цілі села за підтримку оунівців відправ­ляли в концтабори.

Окупаційні режими Німеччини і Румуни. Ще у XVIII столітті король Прусії Фрідріх II у своїй книзі "Історія мого часу" писав, що Україна як найбагатіша частина Російської імперії мусить стати предметом особливого інтересу для німців. З приходом до влади нацистської партії цей інтерес почав втілюватися у життя. Згідно з расовою доктриною усі слов'яни були віднесені до людей другого сорту (Гтіег-

522

тепзспеп) і їх роль зводилася до того, щоб служити ні­мецькій расі. В планах гітлерівців Україна була першо­черговим об'єктом німецької колонізації (ЬеЬепзгашп).

Після окупації України її територія була розбита на де­кілька адміністративних одиниць. Найбільша з них нази­валася "Рейхскомісаріат Україна" і охоплювала Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запоріж­жя. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних ок­ругів: Волинь — Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв, які в свою чергу поділялися на округи і райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох. Столицею рейхскомісаріату було м. Рівне. Для охорони громадсько­го порядку була створена поліція, яка складалася з місце­вого населення.

В липні 1941 року Буковина була окупована румун­ськими і німецькими військами. 19 липня Антонеску видав "Маніфест про приєднання Північної Буковини до коро­лівства Румунії". Була утворена провінція Буковина з ру­мунським губернатором на чолі.

Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до Ге­нерального губернаторства Польщі. Частина Південно-Східної України, в тому числі й Одеса, були також пере­дані Румунії. Ця територія називалася Трансністрія.

Північно-східні прифронтові території України (Чер­нігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталін­ська, Луганська області) передавалися в управління вій­ськовій адміністрації. Тут були створені оперативні тилові райони, на чолі яких стояли коменданти. На селі німці відновили посаду старости.

Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялася на три адміністративні зони. Перша, евакуаційна зона, відносилася до фронтового району. Населення цієї зони підлягало примусовій еваку­ації. В другій зоні населення міст і сіл могло вільно пере-

523

суватися тільки вдень. У третій зоні існував спеціальний окупаційний режим з комендантською годиною. На всій окупованій території була введена сурова система реєстрації населення. Вводилася обов'язкова примусова праця. За незначні порушення трудової дисципліни могли відправи­ти в концтабір.

Жорстокість політики нацистів в Україні не знала меж. За роки окупації тут було знищено близько 6 млн. цивіль­ного населення та військовополонених, депортовано на при­мусові роботи до Німеччини 2,5 млн. чоловік. Фактично була знищена економіка України.

Порівняно з німецькою румунська окупація була лібе-ральнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які про­яви українського націоналізму.

Возз'єднання з УРСР Закарпатської України. 28 жовт­ня 1944 року Радянська армія звільнила від фашист­ських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій тери­торії розгорнувся масовий рух за вихід Закарпатської Украї­ни з Чехословацької Республіки і приєднання її до УРСР. На місцях створювалися народні комітети, які стали тимча­совими органами державної влади. 26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся І з'їзд народних комітетів Закарпат­ської України. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2) возз'єднання Закарпатської України з Украї­ною; 3) наділення селян, робітників і службовців землею та лісом; 4) вибори Народної Ради Закарпатської України.

З'їзд прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпат­ської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччи-ни. Обрана на з'їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Пре­зидії Народної Ради та її уповноважених з таких питань: внутрішніх справ і державної безпеки; комунального гос­подарства; фінансів; землеробства; промисловості та тор-

524

гівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здо­ров'я; соціальної опіки.

У лютому 1945 року декретом № 40 створено при На­родній Раді Планово-економічне бюро, а декретом № 41 — Рахунковий відділ Народної Ради Закарпатської України. Головою Народної Ради обрали І. Туряницю, заступника­ми голови — П. Сову і П. Лінтура.

Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, мі­ські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні — делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюпі, Хуст вважались ок­ремими адміністративними одиницями, і Народні коміте­ти цих міст були підзвітними у діяльності безпосередньо Народній Раді Закарпатської України. Народна Рада і на­родні комітети обиралися на термін до остаточного роз­в'язання питання про возз'єднання Закарпаття з Україною. Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас органами місцевого управління.

Компетенції народних комітетів підлягали всі питання господарського, політичного і культурного будівництва, питання щодо загального добробуту населення. Вони роз­робляли місцевий бюджет і забезпечували його виконан­ня, здійснювали керівництво і контроль за діяльністю під­приємств та підпорядкованих їм органів управління, забез­печували реалізацію актів Народної Ради, охорону держав­ного ладу і прав громадян. Виконавчим органом місцевого народного комітету була його президія. Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав громадян народні комітети створили народ­ну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними зброй­ними силами Закарпатської України.

525

Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при На­родній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити воз­з'єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосу­вати тюремне ув'язнення до 20 років або розстріл.

На підставі декрету № 33, виданого 12 січня 1945 року, у всіх адміністративних округах і містах Закарпаття були створені народні суди — основна ланка судової системи краю. Вони обиралися відповідними народними комітета­ми і затверджувалися Народною Радою строком на три роки. Як цивільні, так і кримінальні справи розглядалися колегіально з участю народних засідателів. Вищу судову інстанцію — Вищий народний суд — обирала Народна Рада. Порядок діяльності народних суддів регулювався Тимчасовою інструкцією у цивільних справах і Тимчасо­вою інструкцією у кримінальних справах. Обидві інструк­ції були затверджені Народною Радою 22 січня 1945 року. Одночасно з організацією нових судів, за декретом Народ­ної Ради № 34, в усіх адміністративних округах і містах Ужгороді та Мукачевому для нагляду за дотриманням за­конності створювались органи прокуратури на чолі з го­ловним прокурором Закарпатської України. Усіх проку­рорів призначала Народна Рада. Арешт громадян дозво­лявся тільки за санкцією прокурора, чим гарантувалося право недоторканості особи.

Для проведення попереднього слідства у важливих і складних кримінальних справах при прокуратурах ство­рювалися слідчі органи. При Головній прокуратурі Закар­патської України працювали старший слідчий і слідчий у важливих справах, а при окружних і міських прокурату­рах — слідчі. Вони призначалися головним прокурором. Органи прокуратури будувалися за принципом суворої централізації, були підзвітні тільки Народній Раді й не мали права втручатись у роботу народних комітетів. Декретом № 35 для подання населенню допомоги в судах і з усіх

526

інших правових питань була організована народна адво­катура (інститут адвокатури на західноукраїнських зем­лях, створений вперше австрійським урядом 1781 року). Трохи пізніше були організовані в усіх окружних центрах краю державні нотаріальні контори, а 23 лютого 1945 року Народна Рада затвердила Положення про державний но­таріат Закарпатської України.

Після визволення Чехословаччини від німецьких військ її новий уряд виразив повну готовність підтримати праг­нення закарпатських українців до возз'єднання з Укра­їною.

29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, ратифіко­ваний згодом Тимчасовими Національними зборами Чехос­ловаччини і Президією Верховної Ради СРСР. Здійснила­ся споконвічна мрія українського народу про возз'єднан­ня в єдиній державі всіх українських земель.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 року в складі України була створена Закарпат­ська область з поділом на 13 округів (округи Закарпатської області були перетворені 1954 року в райони), а 24 січня 1946 року Указом Президії Верховної Ради України на територію новоствореної області поширилася чинність за­конодавства України. Відтак, у лютому 1946 року відбули­ся перші вибори до Верховної Ради СРСР, через рік — до Верховної Ради України, а у грудні 1947 року — до місце­вих Рад, і вся державна влада перейшла до них. Народна Рада Закарпатської України припинила діяльність, пере­давши повноваження Закарпатській обласній раді та її виконавчому комітетові.

Зміни в державному ладі УРСР. Умови війни дикту­вали необхідність перебудови всього державного механіз­му на воєнний лад.

22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР було запроваджено воєн-

527

ний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Це був особливий правовий режим, що характеризувався розши­ренням повноважень військової влади, застосуванням над­звичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності. Спільною постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б) від ЗО червня 1941 року з метою мобі­лізації всіх сил держави був створений Державний Комі­тет Оборони (ДКО). Це був орган з надзвичайними повно­важеннями, який зосередив в своїх руках всю повноту воєн­ної, політичної і господарської влади. Рішення ДКО були обов'язковими для всіх фізичних і юридичних осіб. Очо­лював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним сек­ретарем ЦК ВКП(б) і головою РНК СРСР.

Органами ДКО на місцях були міські комітети оборони і уповноважені (в союзних і автономних республіках). Міські комітети оборони створювались в деяких обласних центрах і великих містах. До їх складу входили представ­ники радянських, партійних органів, керівники органів НКВС і військового командування. Органи ДКО діяли па­ралельно, одночасно і через конституційні органи влади і управління.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність проведення евакуації промислових підприємств у східні райони СРСР. З цією метою була створена Рада в справах евакуації при ДКО. В УРСР цю роботу проводили уповно­важенні Ради та евакуаційні пункти.

На початку війни Президія Верховної Ради СРСР утво­рила ряд нових наркоматів: у вересні 1941 року — нарко­мат танкової промисловості, в листопаді 1941 року — нар­комат мінометного озброєння. Було проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв'яз­ку. Для проведення мобілізації працездатного населення в червні 1941 року при РНК СРСР створюється Комітет з обліку і розподілу робочої сили, а при обласних виконко-

528

мах — бюро з обліку і розподілу робочої сили. В 1942 році при РНК СРСР створюється Головне управління з поста­чання вугіллям, а в 1943 — році Головне управління з по­стачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом. Треба підкреслити, що введення надзвичайних органів не ска­сувало діяльності конституційних органів влади і управ­ління, але завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін у ці органи, перебудову їх діяль­ності. Була ліквідована сесійна робота Рад всіх рівнів. Фактично, працювали тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Раднаркоми СРСР і УРСР працювали в межах повноважень, наданих їм ДКО, який розробляв найбільш важливі рішен­ня, а Раднаркоми забезпечували їх виконання. Отже, вся діяльність державного апарату була спрямована на забез­печення потреб функції оборони.

У зв'язку з окупацією гітлерівцями України центральні органи влади УРСР вимушені були евакуюватися спочат­ку в Саратов, а згодом — в Уфу і Москву. В лютому 1943 року, коли почалося звільнення українських земель, уряд УРСР переїхав до Харкова, а потім — до Києва. Вищі органи влади і управління відразу ж очолили роботу по відбудові народного господарства.

З визволенням українських земель від фашистських окупантів почалося відновлення органів радянської влади в Україні.

Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради УРСР. На 1 травня 1945 року з 390 депу­татів Верховної Ради УРСР було тільки 289. Вже 1 берез­ня 1944 року Верховна Рада УРСР відновила свою роботу. Вона схвалила діяльність уряду, затвердила державний бюджет, утворення союзно-республіканських наркоматів оборони та закордонних справ УРСР і внесла відповідні зміни до Конституції УРСР. До кінця війни в повному складі відновила роботу Президія Верховної Ради УРСР.

529

Величезне навантаження з відбудови народного госпо­дарства лягало на уряд республіки. РНК УРСР прийняв цілий ряд заходів, спрямованих на відродження енергетич­ного господарства, залізничного транспорту, зв'язку, сіль­ського господарства.

В надзвичайно важких умовах відбувалося відновлент ня роботи місцевих органів державної влади. 1 квітня 1944 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про ке­рівні органи місцевих Рад депутатів трудящих", в якій викладався порядок відновлення діяльності Рад і їх викон­комів. На 1 червня 1945 року відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.