Загальний історичний огляд

Коли ми говоримо про соціалістичну держав­ність в Україні, то маємо на увазі період, коли здій­снювалися реформи, що задовольняли економічні, соціальні, культурні та національні потреби україн­ського народу.

Економічна політика, яку проводили більшови­ки в перші роки радянської влади, повністю збан­крутувала. Громадянська війна, політика воєнно­го комунізму, спроби здійснити утопічну ідею про перемогу світової пролетарської революції приве­ли до глибокої кризи. У радянській історичній нау­ці наявність кризи початку 20-х років визнавалася, але причини її пов'язувалися переважно з війною. На території України, де війна тривала майже без­перервно, економіка постраждала особливо.

420

Але параліч виробництва, який насувався невідворотньо, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм розширеного відтворення суспільного продукту. Через нестачу хліба різко впав видобуток корис­них копалин, перш за все вугілля. Нестача хліба й вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників великої промисловості України зменшилася наполовину порівняльно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітни­ки осідали в селах.

Та сільське господарство перебувало не в менш скрут­ному становищі. Його стан ускладнювався продовольчою розкладкою і забороною торгівлі для селян. У 1921 році в Україні було вироблено лише 45 млн. центнерів зерна, що становило 25 відсотків збору зернових в 1913 році. Неза­баром це викликало страшний голод у південних губерніях України. Офіційна радянська версія голоду, який призвів до мільйоних жертв у Поволжі, на Північному Кавказі й на півдні України, була одна — посуха 1921 року. Але в цих регіонах посухи були звичним явищем і раніше, і жодна з них не призводила до таких трагічних наслідків. При­чини голоду пов'язані з політикою більшовицької партії, перш за все, з продрозкладкою.

6 серпня 1921 року Ленін повідомив наркомпрода УСРР М. Владимирова про свій намір широко застосувати війська для збирання продподатку в Україні. Через кілька днів, 12 серпня за його підписом вийшла спеціальна постанова Ради праці та оборони (РПО) про застосування надзвичайних заходів під час вилучення продподатку. В ній йшлося про введення до волостей та сіл, що опиралися наркомпродів-цям, військових частин, останні мали під час збирання прод­податку "негайно вживати найрішучіших заходів приму­сового характеру". У 21 повіті п'ятьох південних губерній (Одеській, Миколаївській, Катеринославській, Запорізькій

421

і Донецькій) селяни не зібрали посіяного насіння. В 10 інших повітах вказаних губерній чистий збір хлібів не перебільшував 5 пудів на душу населення. Цієї кількості вистачало тільки на те, щоб не вмерти голодною смертю. Отже, третина території радянської України була голодую­чим регіоном.

Голод продовжувався аж до пізньої весни 1923 року. Він був спровокований злочинною політикою Москви щодо України. За її межі насильно було вивезено навіть посівний фонд зерна. Мотиви такого політичного курсу грунтувалися на тому, що українське село було охоплене антибільшовиць­ким рухом. Голод виявився тим фактором, який ефектив­ніше, ніж каральні експедиції погасив повстанський рух.

Отже, є всі підстави стверджувати, що в 1921—1923 роках радянська влада в Україні вперше випробувала терор го­лодом. Але волю народу зламати не вдалося. І саме через це більшовицький уряд Росії змушений був проводити в 20-ті роки політику національного будівництва в галузі освіти, культури, книговидання, науки тощо.

У квітні 1923 року відбувся XIII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питан­ня. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові куль­тур і мов національностей. Та на першому плані у держав­ної партії були інші завдання: укорінитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — ко-ренізація). Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і ство­рити власних апаратників з місцевих кадрів. Та безсум­нівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрім­кого розвитку пригнічених до того національних культур. З квітня 1925 року по липень 1928 року першим секрета­рем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробіт­ників генсека Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії

422

радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював в життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і на­магався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923— 1927 роках зросла з 35 до 54 відсотків. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини тех­нікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватись українською мовою.

З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе мож­ливе з курсу на українізацію, національна мова впровад­жувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрились українські школи, вида­вались українські газети, працювало українське радіомов­лення.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не пере­вищувало чверті. Першими (у 1925—1934 роках —генераль­ними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції цент­рального партійного керівництва тільки не українці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликан­ня останнього в Москву — поляк С. Косіор.

Політика українізації найбільш ефективно позначила­ся на сфері культурного будівництва. Це не випадково. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом і системами виробничих відносин, які останній відторгав або насаджував. За винятком ідеології, вона була здатна розвиватися в рамках будь-якого політичного ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка куль­турницьких форм національного руху під час нещадної боротьби з.його державницькими формами була найбільш

423

природним курсом для тих політичних режимів у багато­національних країнах, які залежали від підтримки насе­лення. Тільки самодержавство могло дозволити собі гноб­лення, що поширювалося на культуру і мову українського народу, саме існування якого заперечувалося царськими

властями.

Радянська держава, як і кожна інша, потребувала мільйо­нів спеціалістів. Для вихідців з робітничого класу було відкрито "зелену вулицю" при вступі до вищих навчаль­них закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені пра­вила прийому не розв'язували проблему оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. Перші з них відкрилися 1921 року при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів,

червоноармійці.

Після ліквідації (з 1920 року) університетів наукові дос­лідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. Установчі збори УАН відбули­ся у листопаді 1918 року. Очолив Українську Академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дій­сних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Ко-синський, сходознавець А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошен-ко, геолог П. Тутковський.

У зв'язку з відмовою у квітні 1921 року В. Вернадсько-го від своїх обов'язків президентом УАН було обрано ко­лишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів укра-

424

їнської академічної науки М. Василенка. У червні 1921 року уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки.

Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революцій 1917—1918 років, перетина­тиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїн­ською академією наук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтеліген­цію всієї України.

В 20-х роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економіч­ний. У першому з них особливо плідно працювали Інсти­тут української наукової мови, Етнографічна та Археоло­гічна комісії. З 1921 року було організовано Археологіч­ний інститут. Після приїзду в Україну 1924 року М. Гру-шевського істотно пожвавилися дослідження по вітчиз­няній історії.

У кількісному складі інтелігенції на відбулося особли­вих змін порівняно з дореволюційним періодом. Проте слід взяти до уваги, що революційні та післяреволюційні події призвели до загибелі або до еміграції великої кількості спеціалістів.

У середині 20-х років інтелігенція республіки вже при­близно на третину складалася з нових людей, особливо по категорії керівного персоналу. Інтелектуальний і навіть освітній рівень нового поповнення істотно поступався до-радянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато "висуванців" пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломованих спеціалістів.

425