Загальний історичний огляд подій та особистостей

Характер політичної діяльності Київської Русі, який визначився за Олега, лишався незмінним і за його наступ­ника Ігоря (912—945 рр.). Він продовжив боротьбу за підко­рення деревлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. В роки князювання Ігоря на південних ру­бежах Русі починають відчутно дошкуляти печеніги. По­стійні військові походи виснажували економіку Русі. Князь та його дружина збирали у підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Повторний візит Ігоря до деревлян за даниною восени 945 року закінчився для князя трагічно — дерев­ляни вбили його.

Повстання деревлян жорстоко придушила вдова Ігоря Ольга, яка через малолітство свого сина Святослава стала великою княгинею (945—964 рр.). За час правління Ольги зріс міжнародний авторитет Русі. Цьому сприяли, зокре­ма, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з іншими країнами, на­приклад Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 роках об­мінювалася посольствами. Ольга провела і ряд внутрішніх реформ, перш за все впорядкувала норми повинностей на­селення.

Велике значення для зміцнення української державності мала адміністративно-фінансова реформа. Після вбив­ства Ігоря Ольга суворо покарала деревлян, але для того, щоб подібне не повторювалося в майбутньому, вирішила провести реформу. її суть полягала у слідуючому. Перш за все було впорядковано збір податей. По всій державі були створені погости — місця збору податей. Крім того, Ольга встановила розмір податей, а також строки їх збору. Та­ким чином, держава вперше отримала примітивний адміні­стративно-територіальний устрій, а також примітивну фі­нансову систему.

Час правління Святослава (964—972 рр.) пройшов у без­перервних війнах. Він розгромив Хозарський каганат, Вол­зьку Булгарію, переміг ясів, косогів, включив до складу Київської Русі вятичів. Успішним був його перший похід на Болгарію, а от другий похід на Балкани закінчився не­вдало.

Святослав провів державну реформу, внаслідок якої Ки­ївська Русь стає володінням однієї князівської династії. Святослав загинув у 972 році в битві з печенігами в райо­ні Дніпровських порогів.

Боротьбу проти печенізьких орд очолив Володимир Свя-тославович (980—1015 рр.), уся діяльність якого була спря­мована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього стано­вища країни. Протягом 981—983 рр. він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів, після чого завершився трива­лий процес формування державної спільності східних слов'ян, перш за все її території. В кожному князівстві Воло­димир посадив своїх синів або посадників, що дозволило покінчити з самостійністю окремих князівств. У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської Русі, важли­ве місце посідали релігійні реформи. У 988 році на Русі як офіційну державну релігію було запроваджено христи­янство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Українська держава остаточно визначила своє місце в Європі. Нова релігія справила великий цементуючий вплив на процес формування української народності, спри­яла зміцненню державності.

Після смерті Володимира в 1015 році між його синами розгорілася боротьба за великокнязівський стіл. Перемо­гу в ній здобув Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.). Період його князювання позначився новим піднесенням Київської Русі та її столиці. Ярослав приділяв велику увагу поси­ленню християнства, визначенню місця церкви в системі державного управління. В 1051 році Ярослав без відома Константинопольського патріарха і всупереч канонові со­бором руських єпископів обрав на митрополичу кафедру Софії Київської відомого вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона.

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв'язки Київської Русі. Вона підтримувала відносини з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинав­ськими країнами.

Після смерті Ярослава Мудрого київський стіл посів його старший син — Ізяслав. Формально він став главою дер­жави, але фактично виконував цю роль разом із своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи відповідно на чернігівському та переяславському столі. З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський стіл.

Якийсь час Ярославичі спільно зберігали мир і єдність Руської держави. В 1072 році брати зібралися у Вишго-роді на раду, результатом якої стала "Правда Ярославичів" — загальноруський кодекс права. Згодом між братами виникають суперечки — перше свідчення початку політич­ного дроблення держави.

Наприкінці XI — на початку XII ст. на політичну аре­ну виступили онуки Ярослава Мудрого — Святополк Ізя-славич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Моно­мах (1113—1125 рр.).

На деякий час їм вдалося припинити князівські чвари та організувати спільну боротьбу проти половців. Після блискучих перемог руських дружин над половцями Київ­ська Русь знову зміцнила свої позиції на півдні. В часи правління Володимира Мономаха внутрішнє становище Русі значно стабілізувалося. У системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винят­ково важливе місце посідало його законодавство. Як до­повнення до Руської правди був прийнятий Устав Володи­мира Мономаха, який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації. Зміцнилися й міжнародні позиції Русі, особливо тісними стали її зв'язки з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук його сина Мстислава (1125—1132 рр.). Його правління ха­рактеризувалося піднесенням авторитету великого князя. На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканості державних кор­донів і захисту загальноруських інтересів.

З правлінням Ярополка (1132—1139 рр.) на українську землю знову прийшли чвари та міжусобиці. Падає значення великокнязівської влади. Новгород посилає в Київ по­садника, який фактично стає його правителем. Новгород­ське князівство перетворюється на незалежну від Києва рес­публіку.

Повну нездатність у державних справах проявив Вяче­слав (1139 р.), який пробув великим князем всього одинад­цять днів.

Завдяки інтригам держався на київському столі Всеволод II (1139—1146 рр.). Протягом ста років з дня смерті Володимира II в 1146 р. в Києві було 47 князів, які зміня­ли на престолі один одного.

Декілька місяців протримався Ігор II (1146 р.). Він був ув'язнений, а його майно було пограбоване.

Усе правління Ізяслава II (1146—1154 рр.) пройшло у міжусобних війнах. Він прагнув повернути Києву його славу. Смерть Ізяслава II в 1154 році, рівно через сто років після смерті Ярослава, започаткувала іншу добу. Київ втра­чає значення столиці величезної держави.

Три роки на київському столі сидів Юрій Довгорукий (1154—1158 рр.). Кияни дуже вороже ставилися до нього. За його правління почався двобій між Київської Руссю та Суздальщиною.

За правління Ростислава І (1158—1167 рр.) княжі між­усобиці дещо припинилися. Ростислав І зробив спробу організації боротьби проти половців, які поновили свої напади, але успіхів не мали.

Його справу намагався продовжити Мстислав (1167— 1170 рр.)- Йому вдалося отримати ряд перемог над полов­цями. Але в 1169 році син Юрія Довгорукого — Андрій, князь Суздальський, організував великий похід на Київ. До нього приєднався ряд київських князів. Проте сили Києва були замалі, і 8 березня 1169 р. столицю було здано без бою. Два дні грабували його союзники. Фактично Київська Русь перестала існувати як держава. Андрій Боголюбський ще довгий час командував українськими князями. Нарешті їхній терпець урвався, і в 1173 році вони розбили його вій­сько чисельністю в 50000 воїнів. У 1174 році, готуючись до нового походу, Андрій був вбитий своїми ж прибічниками.

Припинилися втручання суздальських князів в київські справи. Але велике князівство стало номінальним титулом, бо Київ втратив всі свої землі.

Князем без землі був Святослав III (1175—1194 рр.), бо вся Київщина належала Рюрикові, який і перейшов до Києва після смерті Святослава ПІ. За його правління (1194— 1215 рр.) загострюються конфлікти серед князів. Зокрема, лютою була ворожнеча Рюрика з галицько-волинським князем Романом Мстиславовичем. Останній в 1200 році оволодів Києвом і посадив там свого намісника. Але в 1203 році Рюрик з допомогою половців знову оволодів Києвом і пограбував його не менше, ніж суздальці в 1169 році.

Отже, протягом 35 років Київ двічі було пограбовано й зруйновано. Навала татар 1240 року завершила процес його занепаду.

Назвемо головні передумови формування Київської дер­жави: 1) етнічна спільність племен; 2) намагання об'єдна­ти сили для боротьби з кочівниками та Візантією; 3) розпо­всюдження та визнання єдиної християнської віри; 4) економічні інтереси; 5) намагання позбавитись вну­трішніх міжусобних війн.

Київська Русь була однією з наймогутніших в Європі держав. Вона здійснювала дипломатичні і торгові зносини з багатьма країнами Західної Європи і Сходу.

Три століття проіснувала Київська Русь. За цей час відбувалося багато змін, які міняли її суть. Тому є не­обхідність в періодизації історії Київської держави.

I період — формування руської державності в рамках землі полян (VI ст. — 882 р.)

II період — розширення Київської Русі за рахунок при­єднання інших слов'янських земель (882—1093 рр.).

III період — початок розпаду Київської Русі (1093 — 1169 рр.).

IV період — руїна та занепад Київської держави (1169 —1240 рр.).

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовіч­них держав, не могла існувати довгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремило­ся Полоцьке князівство, в середині XII ст. відійшли й інші землі, що входили як складові частини до Української держави. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина.

Деякий час існував титул Великого князя, який згодом перетворився на номінальний, оскільки фактичної влади Великий князь не мав.

Причин занепаду Київської Русі багато. Перша з них — надто великі для середньовіччя розміри держави: вона була найбільшою в Європі, і до складу її входили не лише слов'яни, але й цілий конгломерат народів, об'єднаний вла­дою династії та релігії. Осередком сильної влади був Київ. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Вол оди-' мир чи Ярослав, які тримали в покорі синів, державна вла­да була сильною. Але якщо сини корилися батьківській волі, то волю старшого брата чи дядька вони не завжди ви­конували. Численність династії викликала непорозуміння, боротьбу претендентів. Це було другою суттєвою при­чиною розпаду Київської Русі. Третьою ґрунтовною при­чиною занепаду було її роздроблення. Почалося воно ви­діленням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим послідував розподіл держави Ярослава між синами, що було, мабуть, найбільшою політичною помилкою. Даль­ший розвиток державності визначали два процеси: нама­гання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, ввести в історію свою династію. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, де переміг динас­тичний інтерес.

Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилася виплата данини, військо розділи­лося по окремих князівствах. Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за вели­кокнязівський стіл. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.

Занепала зовнішня торгівля України-Русі. Причин цьому було багато. Змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Європи. Велику шкоду транзитній торгівлі Київської Русі нанесли хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, німецьких міст морський шлях на схід, без­посередньо зв'язавши Західну Європу з Малою Азією та Візантією.

Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які не признавали влади Києва.

Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три ча­стини — Італію, Францію, Німеччину, а останні розпались ще на менші частини. Західноєвропейські держави вийш­ли з того поділу обновленими, відродженими, чого не ста­лося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї навалився новий ворог — монголо-та-тарська орда. Вона завершила занепад Київської держа­ви. Спробу відродження земель, на терені яких складалась Україна, зробило Галицько-Волинське князівство з новим політичним центром на заході, воно об'єднало все Право­бережжя Дніпра і зберегло тут історичні традиції держав­ності.