Загальні висновки

Тривалість періоду влади тієї чи іншої політичної сили залежить від того, наскільки вірно обрано форму правлін­ня і державний режим, наскільки міцними будуть основи соціально-економічного розвитку і як повно все це буде зодягнене в правові форми. Скрутно доводиться тим по­літикам, які приходять до влади лише внаслідок заперечен­ня всього того, що було досягнуто попередніми режимами. Яскравий приклад цього — Директорія.

Непослідовність щодо вибору напрямку державного бу­дівництва привела до парадоксальної ситуації: Москва звинувачувала Директорію в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а західноєвропейська преса — в більшо­визмі. Істина знаходилась десь посередині. Директорія намагалася поєднати неможливе: європейський парламен­таризм і радянську владу. Але далі стандартних політич­них і соціально-економічних гасел Директорія не пішла. Фінальним акордом українського парламентаризму став Конгрес Трудового Народу, на папері залишилася нова Кон­ституція УНР, так і не вдалося здійснити принцип розпо­ділу влад, не існувало єдиної програми законодавчого за­безпечення державотворення. Все це для нас є не просто сторінками історії. В них ми бачимо цілком актуальні про­блеми сьогодення, і навіть негативний досвід наших попе­редників має неоціненне значення.

Підсумовуючи період 1917—1920 рр., приходимо до вис­новку, що найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності відіграло протистояння політич­них і громадських сил, що в кінцевому підсумку і привело до її падіння.

Прорахунки і амбіції українських національних по-

373

літичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до встановлен­ня радянської влади на більшій частині України.

Але були і позитивні здобутки. Українська державність тяжила до республікансько-президентської форми прав­ління. За формою державного устрою — це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму — демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

Загалом, це був період відродження і консолідації укра­їнської нації, формування і становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоча українська демократична державність не затверди­лась, вона зуміла заявити про себе на повний голос.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Горак В. Зліт і падіння Директорії (1918) // Віче.

— 1995. — № 4.

2. Дорошенко Д. Історія України 1917—1920: У 2 ч.—

Ужгород, 1932. — Ч. 2.

3. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. 2.

4. Історія України (нове бачення): У 2 т. / За загал, ред. В.А. Смолія. — К., 1996. — Т. 2.

5. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917—1920.—К., 1997.

6. Міцюк О. Доба Директорії УНР: Спомини і розду­ми.— Львів, 1938.

7. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т.—

Скрентон, 1962.

374

Розділ XII

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (1918—1923 рр.)

• Загальний історичний огляд.

• Державний лад.

• Злука ЗУНР і УНР.

• Судова система і інші правоохоронні органи.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Революції в Австро-Угорщині та Німеччині в жовтні—листопаді 1918 року наблизили закінчен­ня першої світової війни.

18 жовтня 1918 року австро-угорський імпера­тор Карл І видав маніфест про перетворення імперії в багатонаціональну федерацію. Цього ж дня у Львові відбулися збори українських послів авст­рійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духовен­ства і студентів. 19 жовтня було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петру-піевич. Рада відразу ж проголосила, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які становлять "одноцільну українську територію", "уконститу-йовуються" як Українська держава: щоправда, у складі Австрійської монархії. Всі національні мен­шини мали вислати до Ради своїх представників.

375

Радою було також ухвалено рішення про прийняття най­ближчим часом нової Конституції.

Програму своєї діяльності Українська Національна Рада вважала за необхідне узгодити з Віднем. Інші народи, що входили до Австро-Угорщини, діяли більш рішуче. Як тіль­ки у Відні відбулася революція, повну незалежність прого­лосили Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина, Че-хословаччина.

Однією з перших це зробила Польща. Відразу ж після проголошення незалежності поляки почали підготовчу роботу по захопленню Галичини, яку вони вважали своєю історичною територією.

28 жовтня 1918 року у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала взяти владу в Гали­чині з її наступним приєднанням до Польщі. 31 жовтня Відень підтримав рішення поляків про прилучення поль­ських областей Австро-Угорщини. В той же час австрій­ський уряд відмовився від обіцяного раніше поділу Галичи­ни на польську і українську частини. Більше того, запере­чувалась можливість встановлення української влади на­віть в окремих районах Східної Галичини.

Офіційне передання влади в Галичині полякам було призначене на 1 листопада 1918 року. Українські націо­нально-патріотичні сили вирішили випередити поляків. Військовий комітет, який було створено ще в вересні, прий­має рішення зайняти з ранку всі найважливіші стратегічні об'єкти Львова — пошту, банки, телеграф тощо. Протягом листопада українці взяли владу у всій Східній Галичині, її встановлення проходило безкровно, без жертв як серед військових, так і серед мирного населення.

У відозві від 1 листопада 1918 року Українська Націо­нальна Рада проголосила створення національної держа­ви, її назву і територію визначив закон від 13 листопада: "Держава... має назву Західноукраїнська Народна Респуб­ліка"; вона являє "українську суцільну етнографічну об-

376

ласть... з українською частиною бувших австрійських ко­ронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частинами бувших угорських столиць (ко­мітетів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марма-рош". Закон утверджував державну самостійність ЗУНР. Одним з головних завдань ЗУНР вважала об'єднання з Великою Україною. Акт з луки відбувся 22 січня 1918 року на Софійській площі в Києві. ЗУНР отримує нову назву — Західна область УНР. Але об'єднання залишилося тільки на папері.

Західноукраїнська державність відразу ж стала об'єктом агресії.

1 листопада польські збройні сили і польське населен­ня Львова почали бойові дії проти української влади. Звер­нення українців до польських керівників з пропозицією вирішити спірні питання шляхом переговорів наслідків не дали. Боротьба за Львів переросла у війну між Східною Галичиною і Польщею. За сприяння США і Франції у Польщу було перекинуто 70-тисячну армію генерала Ю. Галл ера, яку польський уряд тут же спрямував проти ЗУНР. Не гаяла часу і польська дипломатія, яка намагалася показати Східну Галичину історично польською територією, а українців — етнографічною групою польського народу. Українців зображали не інакше як "варварською ордою", що грабує і мордує польське мирне населення. Тактика агресора протягом усієї війни 1918—1919 років залиша­лася доволі простою. Заперечуючи факт існування україн­ської влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню й укладення перемир'я. Притому вона розраховувала на свій незрівнянно більший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу. Негативне ставлення Заходу до української державності було головною перешкодою на шляху затвер­дження незалежності ЗУНР.

377

В той час як Польща вела наступ з півночі почалася окупація з півдня. Румунія за підтримки Франції почала бойові дії в Північній Буковині.

У червні 1919 року Українська національна рада надає Є. Петрушевичу повноваження диктатора. Українська ар­мія починає наступ проти польських військ по всьому фрон­ту. Але 25 червня 1919 року Верховна Рада Антанти прий­має рішення про зайняття Галичини збройними силами Польської республіки, оскільки українці ще "не дозріли до автономії".

Але в одній з найважливіших ділянок розбудови мо­лодої західноукраїнської державності — створенні націо­нальних збройних сил — справді-таки вдалося досягти ра­зючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство — знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження. Ця тради­ція збереглась в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бригад — 11 називалися відповідно: Коломийською, Бережанською, Золочивською, Сокальською, Равською, Львівською і т.д. У другій половині листопада 1918 року УГА налічувала 25 тисяч, у січні 1919 року — 70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. За бра­ком вищого українського офіцерського складу командні посади в Українській галицькій армії займали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 3 800 000 українців, які зазнали стра­хіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що західноукраїнське населення вважало своїм го­ловним і першочерговим завданням, справою життя і смер­ті захист власної території.

378

На території Буковини після розвалу Австро-Угорщи­ни виникли паралельні органи влади, утворені україн­ськими й румунськими політичними партіями. З листо­пада 1918 року в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буко­винське народне віче, на якому головним був заклик: "Хо­чемо до України!". Почали створюватися ради. Та цей про­цес зупинила окупація військами Румунії всієї Букови­ни, а також території Бессарабської губернії, що належа­ла Росії.

Бурхливими були події і на багатонаціональному Закар­патті, яке було підпорядковане угорській адміністрації. На початку 1919 року його західна частина була захоплена Чехословаччиною, а південно-західна — Румунією. Спро­ба вирішити долю краю на Закарпатських всенародних зборах 21 серпня 1919 року в окупованому чеськими вій­ськами Хусті закінчилася тим, що більшість учасників ви­словилася за приєднання до УСРР. 21 березня в Угорщині було встановлено радянську владу, яка надала Закарпаттю територіальну автономію і не заперечувала проти приєднан­ня в майбутньому до УСРР. Було видано декрет про кон­фіскацію поміщицьких маєтків, про націоналізацію під­приємств. Проте радянська влада там протрималася всьо­го 40 днів, а наприкінці липня 1919 року чеські та румунські війська окупували всю територію Закарпаття й Угорщи­ни. За Сен-Жерменським мирним договором 1919 року Закарпаття відійшло до Чехословаччини.

Таким чином, західноукраїнські землі загарбали Поль­ща, Чехословаччина і Румунія, скориставшись тим, що в Східній Україні точилася важка й кровопролитна грома­дянська війна.

У липні 1919 року головні загони Української Галиць­кої армії перейшли за Збруч на територію, яку контролю­вала Директорія. Друга, менша частина УГА, перейшла до Чехословаччини.

Об'єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго

379

допомагала їм в боротьбі проти більшовиків і денікінців. Та згодом стосунки між Директорією і урядом ЗУНР по­гіршились. Директорія вирішила покласти край внутріш­ній самостійності уряду ЗУНР і нагадала галицьким ке­рівникам, що з 22 січня 1919 року існує Західна область УНР, а не ЗУНР. Але втілити в життя свої намагання Ди­ректорія була не в змозі, бо в розпорядженні диктатора Є. Петрушевича була боєздатна 40-тисячна армія. Незаба­ром розбіжності між двома урядами посилюються. Шука­ючи прихильників, Директорія взяла курс на союз з Польщею. ЗУНР в цій ситуації бере курс на союз з Дені-кіним.

Взаємна неприязнь керівництва Директорії і ЗУНР, не­спроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз'єднання, орієнтація на зовнішню допомогу далеко розвели в різні боки дві українські держави.

На той час С. Петлюра вважав, що майбутня Україна має бути тільки соціалістичною державою, яка мусить вста­новити дружні зв'язки з радянською Росією.

Є. Петрушевич та його соратники виступали проти соціа­лістичних ідей керівництва УНР і вважали, що перш за все слід-відродити українську державну національну структу­ру, а вже потім встановлювати зв'язки з іншими країнами.

6 листопада 1919 року один з генералів УГА — М. Тар-навський — уклав сепаратну угоду з денікінськими гене­ралами. За цією угодою більша частина УГА перейшла в розпорядження Денікіна. Це було катастрофою як для С. Петлюри, так і для Є. Петрушевича. Останній виїхав до Відня і утворив уряд у вигнанні. Це ж саме зробили і деякі представники Директорії, котрі виїхали до Польщі.

15 листопада 1919 року члени Директорії передали права державного управління С. Петлюрі, який змінює тактику і починає партизанську боротьбу проти ворога. П'ять місяців 5-тисячний загін вів партизанську боротьбу в ти­лах денікінців і більшовиків.

380

Але ця боротьба не допомогла вийти з скрутного стано­вища, в якому опинилася УНР.

Наприкінці 1919 року більшовики окупували майже всю українську територію. Демагогічна пропаганда більшовиків привела до посилення прорадянських настроїв.

У цій надзвичайно складній ситуації С. Петлюра вдаєть­ся до останньої можливості зберегти незалежність УНР. Він починає переговори з польським урядом і 22 квітня 1920 року укладає Варшавський договір, за яким Польща визна­вала УНР і обіцяла їй збройну допомогу. 25 квітня 1920 року польська армія розпочала бойові дії. Разом з поляка­ми наступала 15-тисячна армія С. Петлюри. Раптовість на­паду дозволила полякам захопити значну територію, б трав­ня було взято Київ. Але С. Петлюра не знайшов підтрим­ки ні в українських політичних колах, ні у населення. Навпаки, за підтримки населення війська більшовиків 5 червня 1920 року перейшли у наступ і відкинули поляків аж до Варшави. Та польському уряду вдалося згуртувати сили і перейти в контрнаступ.

Перемир'я, яке було підписане у жовтні 1920 року між Польщею і радянською Росією, передбачало, що Західна Білорусія і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мирна угода закріпила юридично це положення. А в 1923 році на конференції послів у Парижі Галичина була повністю передана під владу Польщі як автономна одиниця. Та цього рішення про автономію Галичини Поль­ська держава ніколи не дотримувалася. Західноукраїнська Народна Республіка стала історією.