Правова система

На час приходу Директорії до влади в Україні діяли різні джерела права: законодавство Російської імперії, Тимча­сового уряду Росії, Центральної ради, Гетьманату, радянської

влади.

У такій ситуації Директорія обрала шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів.

Так, 24 січня 1919 року Директорія відновила дію Зако­ну Центральної ради про національно-персональну авто­номію від 9 січня 1919 року. Оцінюючи законодавчу діяль­ність Директорії в цілому, слід відзначити ту ж непослі-

370

довність і відсутність чіткої програми правового реформу­вання, що й в державотворенні.

У Законі від 14 лютого 1919 року "Про порядок внесен­ня і затвердження законів в Українській Народній Рес­публіці" робиться спроба регламентувати законодавчий процес. Законопроекти готувалися міністерствами і пода­валися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради Народних Міністрів, яка після схвалення направляла за­конопроект для заключного редагування до Державної канцелярії. Після цього законопроект потрапляв на роз­гляд Директорії і набирав чинності після затвердження. Але на практиці законотворчі повноваження уряду зводилися нанівець. У Законі "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 року містився спеціальний розділ — "Законодавство УНР". Знову ж таки, повноваженнями ухвалювати законопроек­ти наділялася як Державна народна рада, так і Рада на­родних міністрів. До останніх днів існування Директорія так і не визначила як суб'єктів законодавчої ініціативи, так і повноваження уряду в законодавчому процесі.

Конституційне право. Директорія не відновила чин­ності Конституції УНР від 28 січня 1918 року, натомість б травня 1920 року проголошено обіцянку "виробити й прий­няти Конституцію". Та тільки в липні 1920 року уряд УНР утворив комісію з 15 членів "по розробці повної Консти­туції Української держави". Наприкінці жовтня комісія підготувала проект нової Конституції. Слід підкреслити, що за науковим обгрунтуванням це був один з кращих про­ектів того часу. За формою правління УНР проголошува­лася президентсько-парламентською республікою. В про­екті було чітко проведено принцип розподілу влад: "Пов­нота влади в Українській державі належить загалу її громадян, що здійснює цю владу в справах законодавчої влади через Державну раду, в справах виконавчої влади — через Голову держави і Раду міністрів, в справах справед-

371

ливості — через незалежні суди" (арт.1). Серед інших кон­ституційних законів слід відзначити Закон "Про віднов­лення гарантій недоторканності особи на території УНР" від 28 лютого 1919 року, за яким громадянин УНР підля­гав переслідуванню і позбавленню волі "лише за передба­чені належними законами злочинства і тільки чином, заз­наченим в законі". На забезпечення виконання військової повинності та інших державних обов'язків було спрямо­вано Закон "Про реєстрацію населення, що мешкає на те­риторії УНР" від 26 вересня 1920 року.

Серед інших законів, які стосуються державного права, слід назвати Закон "Про державну мову" від 3 жовтня 1918 року, Закон "Про форму влади на Україні" від 28 січня 1919 року, "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР" від 14 лютого 1920 року та ін.

Цивільне і кримінальне право. Перш за все, слід відзна­чити майже повну відсутність власних нормативних актів Директорії в галузі цивільного і кримінального законодав­ства. Цивільні правовідносини регулювалися т. X Зводу Законів Російської імперії. При розгляді кримінальних справ суди використовували Військовий карний статут, Карний статут, Кримінальне уложення 1903 року.

24 липня, 30 серпня і 17 жовтня Директорія затверджує ряд законів, спрямованих на боротьбу зі спекуляцією. Ці закони передбачали за цей склад злочину строкову або безстрокову каторгу і штраф до 1 млн. гривень.

Серед інших покарань застосовувалася смертна кара, тюремне ув'язнення, конфіскація майна тощо.

Деякі норми цивільного права, зокрема ті, які регулю­ють право власності, ми знаходимо у Законі про ліси від 10 січня 1919 року і у Законі "Про землю в УНР" від 8 січня 1920 року. Останнім законом скасовувалося право приват­ної власності на землю.

У цілому ж законодавство Директорії можна охаракте­ризувати як законодавство перехідного періоду, коли прий-

372

маються тільки ті акти, що потрібні для вирішення про­блем поточного політичного моменту.