Загальні висновки

Українська держава базувалася на поєднанні монархіч­них, республіканських і диктаторських засад. Але фак­тично влада в Україні була в руках окупаційних військ, що зв'язувало руки гетьманському уряду. Все це накла­ло певний відбиток на подальший хід і розвиток політич­них подій.

Але, попри всі об'єктивні труднощі існування, Українська держава залишила значний слід в історії української дер­жавності.

Було прорвано міжнародну ізоляцію, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12 країна­ми. Був підписаний мирний договір з Росією. За короткий термін в Україні була створена потужна дипломатична служба.

Характерними рисами внутрішньої політики було ска­сування таких нововведень Центральної ради, як націо­налізація великих маєтків та культурної автономії, відрод­ження козацького стану, який мав стати соціальною опо­рою гетьманського режиму. Серед досягнень внутріпіньої політики Української держави слід відзначити:

— відновлення приватної власності, як фундаменту куль­тури й цивілізації;

— затвердження програми формування регулярних, про­фесійно підготовлених збройних сил;

— відкриття просвітницько-культурних закладів, як основи формування національної духовності українського народу.

Коли Павло Скоропадський прийшов до влади він про­голосив своєю метою "добро і користь всім дорогої нам України". Існує чимало свідчень того, що гетьман всією душею бажав відродження Української держави.

Однією з найбільших помилок П. Скоропадського була спроба відновлення дореволюційних органів влади і управ ління, тих порядків, що існували в Російській імперії- Саме через це селянство не стало опорою гетьманської влади. А якщо ще взяти до уваги опозицію Гетьманові з боку со­ціалістичних партій, то стає зрозумілим, чому він змушений був опиратися то на німців, то на військові формування з російських офіцерів. Як відомо, "немає пророку в своїй вітчизні". Це в повній мірі можна віднести до Павла Ско­ропадського, людини, яка так і залишилася несприйнятою

народом.

Ідеї Павла Скоропадського лишилися нереалізованими, а його постать викликає гострі дискусії. Однак попри всю неоднозначність оцінок як тогочасних, так і сучасних дос­лідників діяльність Гетьмана заслуговує на пильну увагу, перш за все, з точки зору його внеску у відродження і роз­будову української державності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Дорошенко Д. Історія України. 1917—1920: У 2 ч.—

Ужгород, 1932. —4.2.

2. Іванченко Р. Історія без міфів.— К., 1996.

3. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. 2.

4. Історія України (нове бачення): У 2 т. / За загал, ред. В.А. Смолія. — К., 1996. — Т. 2.

5. Копиленко ОЛ., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917—1920. — К., 1997.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900—

1923 років. Львів, 1990.

7. Скоропадський П. Спомини.— К., 1992.

Розділ XI

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

(листопад 1918 — листопад 1920 рр.)

• Загальний історичний огляд.

• Державний лад.

• Судова система.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

До складу Директорії входили три директори — В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець. Через дея­кий час вони кооптували ще двох членів — П. Ан-дрієвського і А. Макаренко.

Часи, в які Директорія прийшла до влади, були дуже складними.

Наближався кінець першої світової війни. Цен­тральний блок зазнав у ній поразки. В Австро-Угор­щині та Німеччині в жовтні — листопаді 1918 року вибухнула революція. Німецькі та австро-угорські війська не хотіли більше воювати і залишали Україну.

Ще під час падіння гетьманського уряду біль­шовицька Росія формує військо для "визволення" України. На початку січня армія чисельністю в сімдесят п'ять тисяч розпочала наступ на Україну, хоча на цей час вже вся територія країни була підвладна

Директорії.

Використавши полк Українських січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, Директорія повела наступ на Київ. До неї почали масово приєднуватися повстанці, і 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. 18 грудня 1918 року до Києва урочисто в'їхав уряд Дирек­торії, який відразу ж відновив назву держави — Українсь­ка Народна Республіка.

21—24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд, 700 делегатів якого висловили щиру подяку Дирек­торії і обіцяли їй підтримку "в боротьбі за Українську Трудову Республіку".

Але, як згодом з'ясувалося, Директорія не мала єдності в поглядах на перспективи державо-національного будів­ництва. Єдине, що згуртовувало на перших порах навколо Директорії різні політичні партії і селян, — це ідея боротьби з урядом П. Скоропадського.

Зазначена обставина далася взнаки вже під час держав­ної наради у Вінниці 12—14 грудня 1918 року, з представ­никами політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського Народного Союзу. Після гострої дискусії учасники наради поділилися на два табори, один з яких стояв за парламентську республіку, а інший — за

радянську.

Незважаючи на розбіжності 26 грудня 1918 року було створено уряд, до складу якого ввійшли представники всіх політичних партій, що допомогли Директорії прийти до влади. Того ж самого дня Директорія оприлюднила про­грамну декларацію, в якій вона оголошувала себе тимча­совим верховним органом, який, отримавши владу від на­роду, народові її і передасть. Це мало відбутися на кон­гресі трудового народу України, який "матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, еко­номічного та політичного життя республіки". Влада в УНР повинна належати лише "класам працюючим — робітниц­тву і селянству". В декларації підкреслювалося, що "кла­си нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошу­ють з праці трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні дер­жавою".

Але зовнішньополітичні умови були вкрай несприятли­вими для втілення програми Директорії в життя. Антанта не признавала УНР і дивилась на Україну лише як на частину Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала з інтервенцією і вже 2 грудня 1918 року французький де­сант висадився в Одесі. Антанті допомагала білогвардійська армія Денікіна.

Майже одночасно з інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних кордонах України з'явилися війська більшовицької Росії. 24 грудня 1918 року було повідомлено, що в зв'язку з анулюванням Росією Брестської мирної угоди радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу. УНР опинилася в дуже скрутному становищі. До зовнішньополітичних труднощів додалися внутрішні. Селяни, що підтримали Директорію в боротьбі проти гетьманського режиму, вважали своє завдання ви­конаним. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною як по складу, так і по озброєнню. За цих умов Директорія мала вирішити, кого обрати за союзника: більшовицьку Росію чи Антанту. Ця проблема остаточно розколола полі­тичні сили України.

На початку січня 1919 року у Києві відбувся IV з'їзд УСДРП, який прийняв рішення про скликання парламен­ту і вибори органів місцевого самоврядування.

Перша сесія Трудового Конгресу (парламенту) відбула­ся 23—28 січня 1919 року у Києві. Із 593 депутатів, перед­бачених виборчим законом на нього прибуло понад 400.

Трудовий Конгрес висловився за демократичний лад в Україні, передав тимчасово законодавчу і виконавчу вла­ду Директорії, проголосив загальне виборче право для ви­борів до майбутнього українського парламенту.

На рішення Трудового Конгресу значною мірою впли­нув наступ Червоної Армії на Київ, який почався у січні 1919 року. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої Директорії. 16 січня 1919 року, коли вже майже вся Лівобережна Україна була окупована більшовицькими військами, вона оголосила вій­ну радянській Росії. 2 лютого Директорія вимушена була залишити Київ і переїхати до Вінниці. Того ж самого дня була проведена чергова державна нарада, на якій прийма­ються рішення про порозуміння з Антантою. Директорія вступає в переговори з командуванням французьких військ, що перебувало в Одесі. Французи ставлять умови: вивес­ти з Директорії В. Винниченка і С. Петлюру, створити 300-тисячну армію і підпорядкувати її союзному командуван­ню, передати залізниці та фінанси України під контроль Франції, а також звернутися до останньої з проханням вста­новити над Україною французький протекторат. Питання про державну незалежність України мала вирішити в май­бутньому Паризька мирна конференція.

Директорія мусила йти на поступки. В. Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невздовзі назавжди виїхав за кордон. С. Петлюра повідомив про тимчасове припинення свого членства в партії, але зауважив: "я не вважаю для себе можливим ухилитися від виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти й працювати при державній пра­ці". Переговори з французами зайшли в тупик. А вже в березні з'ясувалося, що Антанта не в змозі розгорнути широкомасштабні воєнні дії в Україні. Внаслідок більшо­вицької агітації її війська розкладалися. В березні під тиском Червоної армії вони залишили Миколаїв і Херсон, а в квітні — Одесу.6 квітня 1919 року на черговій державній нараді, яка відбулась у Рівному, приймається рішення про створення нового соціалістичного уряду на чолі з Б. Мартосом. При­значення цього уряду свідчило про крах орієнтації на Антанту. Новий уряд закликав усі політичні сили "не дати чужинцям вкінець знищити рідний край".

Намагаючись поєднати демократичну державну систе­му з радянською, уряд дав обіцянку селянам провести спра­ведливу земельну реформу, а робітникам — надати допо­могу у відновленні роботи фабрик і заводів.

Але цим планам не судилося здійснитися. У квітні під ударами радянських військ сили Директорії були повністю розбиті і відступили частково у Східну Галичину, а част­ково у Румунію.

У травні 1919 року наступ проти військ Директорії у Східній Галичині розпочала польська армія. До кінця трав­ня Директорія втратила майже всю територію. В ці кри­тичні дні вдалося провести реорганізацію армії УНР і на початку червня їй вдалося витіснити радянські війська з значної частини Правобережної України.

20 червня 1919 року вдалося підписати договір про при­пинення воєнних дій з польським урядом. Це був помітний дипломатичний успіх УНР, оскільки відпала необхідність вести боротьбу на два фронти. Але в липні і поляки, і ро­сіяни відновили бойові дії. 15 липня 1919 року вдалося об'єднати війська Директорії і Українську Галицьку ар­мію. Було створено Штаб головного отамана. Об'єднання дало змогу розпочати наступ у двох напрямках: на більшо­виків — на Київ і на Денікіна — на Одесу. На Київ пішли змішані підрозділи, а на Одесу — війська УНР. Обидва походи закінчилися поразкою, і в листопаді 1919 року Директорія втратила майже всю територію України. 2 груд­ня 1919 року уряд звернувся з відозвою до українського народу розпочати партизанську боротьбу. 6 грудня 5-ти-сячна армія УНР пішла в рейд по денікінським тилам. Цей похід дістав назву "зимовий". Він мав величезне значення, оскільки стимулював український народ на боротьбу з більшовиками і денікінцями. "Зимовий похід" завершив­ся б травня 1920 року.

У Наддніпрянській Україні після розгрому Денікіна було відновлено радянську владу, а Західну Україну окупувала

польська армія.

У березні — квітні українська делегація вела напружені переговори з польським урядом, які 22 квітня 1920 року закінчилися укладенням Варшавського договору. За цим договором Польща визнала Директорію незалежної УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою, як верховну владу УНР. Польський уряд зобов'язувався не укладати ніяких угод з третіми країнами, котрі вороже ставилися до України. Польща визнавала за УНР право на територію східніше польського кордону 1772 року. Отже, Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною територі­альних поступок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і Волині.

За умовами Варшавського договору об'єднанні збройні сили Польщі та УНР в кінці квітня 1920 року розпочали наступ на більшовиків. 6 травня польсько-українські вій­ська оволоділи Києвом. Та згодом радянське командування перегрупувало сили і завдало ряду поразок об'єднаним

силам.

12 жовтня 1920 року між польською і радянською сто­ронами було укладене перемир'я. Польський уряд зрадив Україну і залишив армію УНР напризволяще. 21 листопа­да армія УНР після виснажливих боїв з більшовиками відступила за Збруч і була інтернована польськими війська­ми. 18 березня 1921 року у Ризі було підписано Ризький мирний договір між Польщею і радянською Росією. В обмін на територіальні поступки Польща визнала УСРР і зобов'язалась заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких сил і уряду УНР.

Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Під­ляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризький мирний договір поклав край існуванню УНР, боротьба за яку тривала чотири роки. І хоча Українська держава не змогла затвердитись, її існування суттєво впли­нуло на подальшу долю української національної держав­ності.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Після падіння гетьманського уряду законодавчу і вико­навчу владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки.

Назву "Директорія" було запозичено з часів Великої французької революції. Але далі назви і кількісного скла­ду українська Директорія не пішла. У Франції Директо­рія у складі п'яти директорів обиралася двома палатами — "Радою п'ятисот" та "Радою старійшин" і являла собою виконавчий орган. Директорію УНР створили українські політичні партії та громадські організації.

З моменту свого проголошення Директорія мала визна­чити свій правовий статус. Але жодного документу, який би встановив компетенцію і повноваження цього органу, розподіляв обов'язки між директорами прийнято не було. Фактично Директорія була вищим органом влади, який уособлював законодавчу, виконавчу, а іноді і судову владу. Використовуючи сучасну політичну термінологію, 'її мож­на визначити, як колегіальну хунту з диктаторськими правами.

Проте події розвивалися так, що виникла нагальна по­треба у вдосконаленні системи влади і управління. Потрібно було вибирати: або парламентська, або радянська респуб­ліка. У гострих дискусіях між різними політичними сила­ми був обраний компромісний варіант: у центрі — парла­мент, на місцях — губернські і повітові Ради. 26 грудня 1918 року приймається Декларація, в якій Директорія оголосила себе "верховною владою", встанов­леною "силою і волею трудящих класів України". Підтвер­джуючи тимчасовість влади Директорії, Декларація офі­ційно оголосила про скликання Конгресу трудового народу, як "революційного представництва організованих працю­ючих мас".

5 січня 1919 року була затверджена "Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України", яка пер­ше його засідання призначила на 22 січня 1919 року. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. І хоча загальнопредставниць-ким цей орган назвати не можна, все ж таки він має більше підстав, ніж Центральна рада, називатися парламентом, оскільки формувався за принципом територіального пред­ставництва.

28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання слідую­чої сесії Трудового Конгресу".

Директорія отримала право приймати закони, які підля­гали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон встановлював сесійну роботу Конгресу. В міжсесійний пері­од повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.

Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. В Законі говорилося, що "комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяль­ності". 14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий "Тимча­совий закон про державний устрій і порядок законодав­ства УНР", який передбачав скликання не пізніше 1 трав-

366

ня 1920 року передпарламенту під назвою Державна на­родна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду На­родних Міністрів. Але цей закон не було затверджено С. Петлюрою, який в цей час був Головою Директорії.

Про поступовий перехід від парламентської до прези­дентсько-парламентської форми правління говорять зако­ни "Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду УНР", які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР.

Закони передбачали розмежування влади між Директо­рією, Державною Народною Радою і Радою Народних Мі­ністрів.

Директорія на той час остаточно ототожнювалася з її Головою. До його компетенції входило затвердження ух­валених Державною Народною Радою призначень та звіль­нень. Голова Директорії призначав Голову і членів Ради Народних Міністрів.

Державна Народна Рада планувалась як орган законо­давчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала кон­троль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.

Знову ж таки, невиписаною залишилася компетенція Ради Народних Міністрів, яка була підзвітна в своїй діяль­ності Державній Народній Раді. Але в законах нічого не говорилося про повноваження і місце уряду в системі орга­нів виконавчої влади.

В день оголошення Декларації Директорія своїм Нака­зом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося "негайне переведення в життя великих задач", окреслених Декларацією. Розподілу компетенції між Директорією і Радою Народних Міністрів проведено не було.

367

Статус Ради Народних Міністрів як виконавчого орга­ну закріпив "Закон про форму влади на Україні". Рада Народних Міністрів затверджувалася Директорією і була відповідальна перед нею. Ніякі інші повноваження цього органу регламентовані не були, що говорило про невизна­ченість відношення Директорії до принципу розподілу влад. Конгрес дав доручення Раді Народних Міністрів підготу­вати вибори майбутнього Сейму України, органу, повнова­ження якого, знову ж таки, визначені не були.

14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасо­вий закон "Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці", в якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії і Уряду.

Конгрес Трудового народу був останньою спробою Ди­ректорії закласти основи державного будівництва в Укра­їні. На цьому шлях до парламентаризму, який було за­початковано ще Центральною радою, закінчується. По­літичні умови не дали можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом.

Без змін було залишено систему центрального управлін­ня. Поділ міністерств на відділи і департаменти, запро­ваджений Центральною радою, зберігся.

Місцеве управління. В його формуванні було запози­чено досвід Центральної ради. Владу на місцях представ­ляли волосні, повітові, губернські комісари і отамани, що їх призначала Директорія. В їх руках була зосереджена вся реальна влада в провінції. В деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земського самоврядування — земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь дія­ли революційні ради робітничих і селянських депутатів.

24 червня 1919 року Міністерство внутрішніх справ зат­вердило інструкцію "Про тимчасову організацію влади на місцях". Відповідно Інструкції волосний комісар при-

368

значався на посаду повітовим, повітовий — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ. Губерн­ського комісара призначав Міністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії — управління. Останнє поділялося на п'ять відділів: загальний, адмініст­ративний, паспортний, інспекції міліції, бухгалтерсько-ра­хунковий.

Значно ширшими в порівнянні з часами Центральної ради були повноваження комісарів, які наглядали за ви­конанням розпоряджень центральної влади, здійснювали мобілізаційну роботу і керівництво міліцією, інформували населення про діяльність уряду. Окрім цього губернський комісар наділявся правом видавати обов'язкові постанови, щодо охорони громадського порядку, спокою і респуб­ліканського ладу і здійснював загальне керівництво орга­нами самоврядування в містах — міськими думами та управами і в земствах — земськими зібраннями та зем­ськими управами. Передбачалося, що інструкція зберігати­ме чинність до прийняття Закону "Про систему управлін­ня на місцях".

СУДОВА СИСТЕМА

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяль­ності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". 24 січня 1919 року було відновлено дію Закону "Про заведення апеляційних судів", прийнятого Центральною радою 1 грудня 1917 року. Про­довжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон "Про вибори та призначення мирових суддів". 26 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про Надзви-

369

чайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року — нову редак­цію цього Закону.

Надзвичайні Військові Суди засновувалися "в місцево­стях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій" (ст. 1). Суд складався з голо­ви і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та сек­ретаря призначається з військових старшин, які мають вищу юридичну освіту або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскар­женню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголо­шення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Голов­ному військовому прокуророві (ст. 34).

Надзвичайні Військові Суди діяли протягом всього часу влади Директорії в Україні.