IV Універсал завершив складний і нелегкий процес ста­новлення української держави.

Звістка про проголошення незалежної УНР швидко обле­тіла світ, викликала захоплення української діаспори, от­римала визнання ряду країн світу. У 1918 році її визнали: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Амери­ки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Япо­нія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 році — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія.

Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. У січні 1918 року радянські війська під командуванням ко­лишнього полковника царської армії М. Муравйова і В. Ан-тонова-Овсієнко розпочали наступ на Україну з метою ски­нути Центральну раду. До них приєдналися робітничі за­гони Донбасу, частини Червоного козацтва, харківська Чер­вона гвардія.

Трагічною і героїчною сторінкою цієї епопеї був бій під Крутами. Ходу більшовицьких військ намагалися зупинити студенти університету Св. Володимира, Академії Св. Кирила і Мефодія та курсанти Юнацької військової школи. "П'ять годин безперестанку студентський Курінь стримував червоні лави, — згадував генерал Удовиченко. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови при­кладами рушниць, добивали поранених. Жодного полонено­го ворог не взяв". Під Крутами було вбито 290 героїв. Под­виг київського юнацтва на довгі роки став символом героїч­ної боротьби українців за свою незалежну державу. 26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики за­хопили Київ. На вулицях міста радянські війська вчини­ли справжню бійню, багатьох людей розстріляли тільки за те, що вони розмовляли українською мовою. Такої різани­ни Київ не бачив ще з часів Андрія Боголюбського. За деякими відомостями, було розстріляно від 4 до 6 тисяч киян. У Полтаві в перший день окупації було знищено 5 тисяч так званих ворогів революції, а фактично української інтелігенції. Жорстокість більшовиків дещо охолодила прорадянські настрої місцевого населення. Ці трагічні події наочно показали хибність позиції Центральної ради щодо створення своєї, української армії.

На цей час у Брест-Литовську проходили мирні перегово­ри між державами Центрального блоку та Росією. Прагну­чи будь-що підписати мирний договір з воюючими держава­ми, радянський уряд був вимушений визнати повноважен­ня української делегації на переговорах. На переговори поїхали представники Центральної ради на чолі з В. Голубо-вичем. Хоча українська делегація була малочисельною і не мала певного дипломатичного досвіду, все ж вона активно захищала свої національні інтереси. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з прохан­ням до країн австро-угорського і німецького блоку допо­могти їй у захисті цілісності своєї держави. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію Укра­їни. Однак цей відчайдушний захід не врятував Централь­ної ради, яка катастрофічно втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідан­ня Центральної ради, на якому було прийнято Конститу­цію УНР (Статут про державний устрій, права і вольности УНР), а М. Грушевського обрано Президентом України. Але ці вибори не були легітимними, оскільки не існувало нор­мативних актів, які б передбачали цю посаду і регламен­тували порядок її обрання. Нічого не говорилося про поса­ду Президента і в щойно прийнятій Конституції України. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

З перших днів національно-демократичної революції в Україні йшов процес формування республіканської фор­ми правління. Прослідковується нестримний історичний зв'язок, певне наступництво органів державної влади, що створювалися, з тими, які існували за часів Народно-виз­вольної війни 1648—1657 рр. Цей зв'язок проявляється в таких рисах влади, як парламентаризм, демократичність, рівноправність. Нова влада ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного пра­ва українського народу на самовизначення і відродження багатовікової традиції державотворення.

Центральна рада. Після лютневих подій в Петрограді центром, навколо якого згуртувались національно-патріо­тичні сили України, стала Українська Центральна рада.

V На першому етапі Центральна рада, за словами М. Гру­шевського, була "Тимчасовим Українським Урядом" і фак­тично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконав­чої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загаль­них виборів, а на основі делегування до її складу представ­ників різних демократичних громадських організацій. Пла­нувалося, що Центральна рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Все­український Національний конгрес, що відбувся 17—21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної ради, як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Центральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної_ради були пленуми. Одним з перших доку­ментів, що юридично закріпляв статус Центральної ради, був "Наказ Українській Центральній раді" від 5 травня 1917 року. В Наказі говорилося, що робота Центральної ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові) — скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні — їх скликали в разі на­гальної необхідності. Загальні збори працювали посесій­но./Комітет Центральної ради був постійно діючим орга­ном, до складу якого входила Президія Ради і комісії.

Фактично, Комітет здійснював законодавчі Функції в період між Загальними зборами.

12 липня Центральна рада видала постанову, яка більш детально регламентувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. Згідно з постановою Комі­тет визначався як постійно діючий орган, що скликав чер­гові Загальні збори, поповнював склад Генерального Сек­ретаріату і, взагалі, вирішував всі "негайні справи". Чер-гові засідання Малої ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні — "по потребі". Для прийняття законодавчо-го акту необхідна була присутність не менше як двох тре-тин загальної кількості членів Малої ради. 25 листопада 1917 року приймається Закон про утримання Централь­ної ради за державний кошт 16 квітня 1918 року — закон, який гарантував недоторканність членів Центральної ради. 9 квітня 1918 року Центральна рада затвердила Закон про право безмитного одержання книжок та інших видань бібліотекою Центральної ради.

Свої рішення Центральна рада приймала у вигляді уні­версалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Згідно з І Універсалом 28 червня 1917 року було ство­рено перший український уряд — Генеральний секрета­ріат.

В документах того періоду він характеризувався як ви­конавчий комітет Центральної ради (Декларація Гене­рального секретаріату від 10 липня 1917 року), шдпові-дальний перед Центральною радою орган (II Універсал), "правительство" (III Універсал). За IV Універсалом Гене­ральний секретаріат було перетворено на Раду Няротгнгту Міністрів. Генеральний секретаріат складався з Генераль них секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кіль­кість генеральних секретарств то зменшувалась (до 8), то зростала (до 14). До першого складу Генерального секре­таріату входило дев'ять осіб: В. Винниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний писар, X. Барановський — генеральний сек­ретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секретар міжна­ціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар зе­мельних справ, В. Садовський — генеральний секретар судових справ, І. Стешенко — генеральний секретар освіти та М. Стасюк — генеральний секретар харчових справ. Після проголошення першої декларації Генерального сек­ретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у спра­вах шляхів, О. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стеб-ницький — статс-секретар у справах України при Тимча­совому уряді. Крім того, лишилися незаповненими дві нові вакансії — генерального секретаря праці й генерального секретаря торгу та промисловості.

З утворенням Генерального секретаріату було покладе­но початок процесу розмежування законодавчої і виконав­чої влад.

29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Ге­нерального секретаріату, який М. Грушевський назвав "першою Конституцією України". Статут визначав взаеми-ни між Генеральним секретаріатом і Малою радою, поря-док діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний^ секретаріат був підзвітним Надій раді.

ТЕЇсля компромісних рішень Центральної ради на пере­говорному процесі з Тимчасовим урядом Росії в серпні 1917 року дію Статуту було замінено на Інструкцію Тимчасово­го уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність україн-

було розділено на тридцять дві землі. Відповідно з новим адміністративно-територіальним поділом повинна була бу­дуватись система органів місцевої влади, які були визна­чені ст. 5 Конституції УНР від 2°- кт"^{тня 1Я1Я} рпку. Цю систему складали: землі, воло*"" і грпмяди. їм надавались права широкого самоврядування. За ст. 26 радам і упра­вам громад, волостей і земель "належала єдина безпосередня місцева влада". Але цій системі не судилося стати прак­тичним втіленням в життя.

і/'Назвемо головні причини фактичної бездіяльності ор­ганів місцевої влади.

1. Нерішучість Центральної ради по реформуванню системи місцевого самоврядування.

2. Відсутність правової бази, яка б регламентувала пов­новаження та діяльність органів самоврядування.

3. Структурна невизначеність системи самоврядування.

4. Відсутність державного фінансування в підтримку органів самоврядування.

5. Відсутність реального впливу органів самоврядуван­ня на місцеве життя.

Таким чином, ідея М. Грушевського, що "не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього", так і не була впроваджена в життя. Врешті-решт це стало однією з сут­тєвих помилок Центральної ради, оскільки лишило її підтримки на місцях.