Загальні висновки

Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права в Україні в період, який розглядається, не були одно­рідними ні в часі, ні в просторі. Перша половина XIX ст. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризува­лася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському господарстві це про­явилося перш за все у спрямованості поміщицьких госпо­дарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'я­зок з ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промис­лові підприємства.

Проте капіталістичні зрушення в сільському господар­стві в Російській імперії до 1861 року, а в Австрійській — до 1848 року були слабкими.

Основною сферою, де формувався новий спосіб виробниц­тва, була промисловість. її розвиток супроводжувався зміна­ми у суспільному ладі.

В умовах створення товарного виробництва відбувалося зародження нових соціальних груп — буржуазії та найма­них робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошар­ки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, се­лян, міщан, купців, що ступили на шлях підприємництва.

Політичний лад України визначався природою імпер­ської державності. В адміністративно-політичному устрої Росії Україна складалася з дев'яти губерній, частина яких була об'єднана в генерал-губернаторства, що дало мож­ливість повністю ліквідувати автономні особливості по­літичного устрою України. Західноукраїнські землі в цей же час пройшли через встановлення конституційного ладу після революційних подій 1848 року до відновлення абсо­лютизму.

До 40-х років XIX ст. в Україні збереглася дія місцево­го права, джерела якого систематизовані не були. Хоча робота з кодифікації місцевого права була проведена, ні одна з кодифікацій в дію введена не була. Царизм розповсюдив на Україну загальноросійське законодавство. Головним джерелом права став Звід законів Російської імперії. Удос­коналення правової системи відбувалось і в Австрійській імперії. Так, в 1812 році тут було введено в дію Цивільний кодекс.

Падіння кріпосного права в Росії та в Австрії поклало початок формуванню та розвитку капіталістичних відно­син в цих країнах. Патріархально-кріпосницька Україна відходить у минуле, народжується нова, буржуазна Украї­на. Зміни, які відбувалися в пореформений час в суспіль­но-політичному ладі України, визначалися загальними для обох імперій закономірностями. Суттєво змінилося перш за все правове становище селянства, яке стало вільним, придбало особисті і соціально-економічні права.

Не набули реального значення для селян права, визна­чені земською й іншими реформами. Всі вони сприяли зміцненню позицій дворянства як в економічній, так і в політичній сферах.

Буржуазні реформи, що передбачали нову судову систе­му і буржуазні принципи судочинства, земські і міські орга­ни місцевого самоврядування, — були проведені не в усіх губерніях України.

Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Австрія в 1867 році перетворилася в Австро-Угор-ську імперію. Намісник у Галичині і крайовий президент на Буковині зосередили в своїх руках все управління. Поряд з урядовими органами на західноукраїнських зем­лях існували органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські і сільські ради) самоврядування, антидемократич ний принцип діяльності яких полягав у роздвоєнні функ­цій урядового управління і самоврядування. Зміни в систе­мі державного апарату торкнулись і системи органів суду, які було відокремлено від адміністрації.

Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отрима­ло розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відно­син в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових кодексів.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на укра­їнський народ ліг національний гніт. Проте Україні вдало­ся зберегти мову, культуру, самобутність, все те, що стано­вить основу Державності і що в майбутньому допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на дер­жавні кордони, активно проходив процес консолідації укра­їнської нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західно­українських земель у національно-культурному русі, в яко­му також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом цього руху зростала національна само­свідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній де­мократичній державі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. 1.

3. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн. 1.

4. Історичні передумови возз'єднання українських зе­мель: 36. ст. — К., 1989.

5. Кириченко В. Е. О проведений стольїпинской аграр-ной реформи на Украине // Проблеми совершенствова-ния законодательства Украйни и практики его примене-ния в современннх условиях. — К., 1992.

6. Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

7. Лазанская Т. И. Государственнне крестьяне Украй­ни в период кризиса феодально-крепостнической системи.

— К., 1989.

8. Музиченко П. Історичні джерела сучасного етапу розвитку самоврядування в Україні // Юридичний вісник.

— 1995. — № 2.

9. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відноси­ни на Україні. — К., 1959.

10. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968.

11. Франка І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Га­личині: 36. творів. — К., 1986. — Т. 47.

12. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Пра-вобережной Украине. — Львов, 1974.

Розділ IX

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (березень 1917 — квітень 1918 рр.)

• Загальний історичний огляд.

• Державний лад.

• Судова система.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

В лютому 1917 року в Росії перемогла буржуаз­но-демократична революція. Російська імперія, яку ще не так давно називали "європейським жандар­мом", розвалилась, як картковий дім.

Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні. У Києві почали формуватися нові рево­люційні органи, було практично ліквідовано цар­ську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога революції відкрила можливості для ле­галізації політичних партій і громадських орга­нізацій. На початку березня 1917 року в Україні виникають ради робітничих і солдатських депу­татів, які на той час не відігравали провідної ролі в революції і на владу не претендували.

За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремо ва створюється міжпартійний політичний блок "Товари­ство українських поступовців" (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Згуртування на­ціональних сил в Україні привело до виникнення загаль­ноукраїнського громадсько-політичного центру — Україн­ської Центральної ради. До неї увійшли українські со­ціалісти, представники православного духовенства, культур­но-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники науко­вих товариств тощо.

Офіційною датою заснування Центральної ради як гро­мадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського. Провідна ' роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Ліде­ри ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.

8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоуправління, збирати кошти для україн­ського національного фонду, творити нове вільне життя.

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.

Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5—7 квітня Український національний конгрес, який В. Винниченко назвав, як "перший крок по шляху організації державності".

На Конгрес прибуло 900 делегатів від багатьох губерній, а також з Москви, Петрограда, Криму, Кубані, Холмщини й Галичини. Конгрес вимагав від Росії автономії України і визначення її території, санкціонував утворення Централь­ної ради, як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних менших, які проживали в Україні. Голо­вою Ради залишався М. Грушевський. Його заступника­ми стали В. Винниченко та С. Єфремов.

Головною метою діяльності Центральної ради було єд­нання українського народу, відродження національної дер­жавності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.

Важливе значення для відродження державності мала українізація армії. У Києві відбулося віче українських офі­церів (близько 1000 осіб), яке ухвалило вважати себе Уста­новчою військовою радою. Ініціатором створення укра­їнської армії був палкий прихильник ідеї самостійної Укра­їни поручник Микола Міхновський, відомий політичний діяч, адвокат за фахом. Паралельно виникає Український військовий клубім. П. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини — пол­ку ім. Б. Хмельницького.

Об'єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з'їзд, який відбувся в травні 1917 року. З'їзд приймає ухвалу про поповнення Чорноморського флоту українцями, а також укомплектування кількох кораблів Балтійського флоту українськими моряками. Делегати вимагали від Росії повернення козацьких клейнодів, що зберігалися в музеях Москви і Петрограда, відкриття ук­раїнських військових шкіл, видання військових статутів і підручників українською мовою. З'їзд утворив Військовий генеральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою.

5—11 червня 1917 року відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З'їзд затвердив статут Генерального військово­го комітету.

За кілька місяців, незважаючи на брак професіоналізму, членам Генерального військового комітету вдалося зроби­ти чимало для українізації армії.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розу­міла значення української армії для відродження держав­ності. В. Винниченко підкреслював, що "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а зни­щення всяких постійних армій". Саме тому Центральна рада відмовилася від допомоги 40-тисячного українізова­ного корпусу, який пропонував надати у її розпорядження Павло Скоропадський.

Згодом, коли більшовицькі війська посунули в Україну, боронитися було майже нічим. За цю найбільшу з поми­лок керівництва Центральні ради Україна заплатила своєю державністю.

Не змогла Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць тощо. Все це позначилося на єдності її рядів, між соціал-демократами та соціаліста-ми-революціонерами почали виникати ідейні конфлікти.

Продовжуючи традиції українського національно-виз­вольного руху, Центральна рада свої звернення до народі' оформлює у вигляді Універсалів.

І Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з'їзду. В ньому зокрема говорилося, що "ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіща­ємо: однині самі будемо творити наше життя". Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Гене­ральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неаби­як занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Централь­на рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автоно мію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установ­чих зборів.

З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універ­сал. Його текст було опубліковано українською, російською, єврейською і польською мовами. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.

Процес національного відродження охопив широкі вер­стви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чи­сельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. На жаль, керівництво Центральної ради залишилось глухим до патріотичного руху. Після Жовт­невого перевороту в Петрограді і арешту Тимчасового уря­ду 27 жовтня Генеральний секретаріат України виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій сповістив про події в Петрограді, що загрожують здобуткам українсь­кої революції. Загострилася конфронтація між Централь­ною радою і більшовиками України, які підтримали жовт­неві події в Росії. Проте спроба "арсенальців" захопити владу в Києві успіху не мала. Центральна рада, яку підтри­мувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки.

7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народ­ної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави. Окрім цього, в Універ­салі були проголошені такі основні положення:

1) конфіскація поміщицького, удільного, церковного, мо­настирського землеволодіння і передання земель трудово­му народові без викупу;

2) встановлення 8 - годинного робочого дня та держав­ного контролю над виробництвом;

3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;

4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;

5) закріплення за населенням усіх прав місцевого само­врядування;

6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: сво­боди слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторка­ності особи і житла, рівноправності усіх мов;

7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, "національно-персональної автономії" та рівних прав тощо.

Не отримавши підтримки на І Всеукраїнському з'їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П'ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголо­сили там утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну по­зицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 року ви­дав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради". Заявляючи, що "Рада На­родних Комісарів признає Українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднар­ком не погоджувався. Цей ультиматум був грз'бим втручан­ням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вима­гали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний секретар надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав'язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднар­ком вирішив припинити "всякі словесні загравання" і при­ступив до активних дій.

В цих складних умовах 9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній — IV Універсал. Він сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає само­стійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Дер­жавою Українського Народу".

Слід зазначити, що Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої 2 листопада 1917 року.

Україна, зазначалося в IV Універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання парламенту — Українських Установчих зборів— влада буде продовжувати здійснюватися Центральною ра­дою та її виконавчим органом — Радою Народних Мі­ністрів. Раді Народних Міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і до­магатися укладення справедливого миру.

Універсал закликав піднятися на боротьбу "щодо так званих більшовиків і інших напасників, які розграбовують і руйнують наш край".

Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію. З поверненням з фронту демобілізованих солдатів у всій Україні планува­лися перевибори місцевих органів влади — міських, сіль­ських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів "слід встановити на місцях таку власть, до якої б люди мали довір'я, і яка б опиралася на всі революцій­но-демократичні верстви народу". Всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів пропонувалося співпра­цювати з місцевими органами влади.

На найближчому засіданні Центральної ради планува­лося розглянути й прийняти закон про передачу землі тру­довому народові без викупу, прийнявши за основу скасу­вання власності й соціалізацію землі. Ліси, води й усі під­земні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження УНР. В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх, хто потерпів від війни.

Встановлювалася монополія держави на зовнішню тор­гівлю, контроль над усіма банками. Проголошувалося право всіх націй в УНР користуватися рівними правами і націо­нально-персональною автономією.