Суспільно-політичний лад і право в гали­чині, північній буковині і закарпатті

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були найбільш відсталою окраїною Австрійської імперії. Осно­вою економіки, як і раніше, тут залишалося сільське гос­подарство. Промисловість краю знаходилася на мануфак­турному рівні. Більшість мануфактур була власністю по­міщиків і розміщалася в селах. Міста також носили аг­рарний характер і майже нічим не відрізнялися від сіл. У сільському господарстві продовжували панувати феодаль­но-кріпосні відносини.

Революційні події 1848 року, які привели до тимчасово­го падіння абсолютизму в Австрії, визвали зміни і на за­хідноукраїнських землях. 27 березня 1848 року на Закар­патті було проголошено закон угорського сейму про ліквіда­цію кріпацтва і феодальних повинностей селян. 22 квітня 1848 року був опублікований патент імператора про ска­сування барщини в Галичині. На Буковину дію даного указу було розповсюджено тільки 9 серпня 1848 року.

Аграрна реформа 1848 року відкрила шлях для розвит­ку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Але намагання західноукраїнських поміщиків саботувати за­кон про ліквідацію кріпацтва визвали обурення населен­ня. Центром національного руху, який був відгуком на це невдоволення селян, стала Східна Галичина. 2 травня 1848 року у Львові була створена перша українська політична організація — Головна Руська рада, яка стала офіційним представником українського населення Галичини в 1848— 1851 роках.

Програма Головної Руської ради була досить обмеже­ною. Вона зводилася до вимоги культурно-національної автономії українського населення Галичини. До доробку Головної Руської ради слід віднести затвердження в жовтні 1848 року символів української державності: герба — зо лотого лева на блакитному полі і прапора — жовто-бла­китного.

Український національно-визвольний рух зустрів воро­же відношення з боку Ради народової, створеної у Львові 13 квітня 1848 року. Остання була керівним органом польського національно-визвольного руху. Рада народова намагалася перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрійської держави.

На початку червня 1848 року в Празі відбувся Слов'­янський з'їзд, на якому була зроблена спроба зближення українського і польського національно-визвольних рухів. Результатом відповідних переговорів стала угода під на­звою "Вимоги українців в Галичині". В ньому вперше були викладені загальні вимоги українського і польського на­родів до австрійського парламенту. На 100 депутатських місць в Галичині було обрано 25 українців. 22 липня 1848 року відбулося відкриття парламенту. На засіданні рейх­стагу розгорнулася гостра дискусія про умови скасування в Західній Україні кріпацтва. Парламент приймає закон про ліквідацію кріпацтва за викуп. Цим законом за се­лянами були визнані права громадян держави. Землі се­лянського користування проголошувались вільною влас­ністю.

В інтересах поміщиків 4 березня 1849 року австрійський уряд відокремив Буковину від Галичини і проголосив її коронним краєм на чолі з президентом, який призначався австрійським імператором.

В квітні 1848 року була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демо­кратичні права і свободи громадян. Але після придушення революційного і національно-визвольного руху імператор "дарував" імперії 4 березня 1849 року нову, антидемокра­тичну конституцію. Вона закріпляла створення централі­зованої держави, в якій влада зосереджувалась в руках імператора. Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших авст­рійських провінцій, була видана крайова конституція. Але і загальнодержавна конституція 1849 року, і крайові кон­ституції так і не були введені в дію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 року вони були скасовані. В Австрії було відновлено абсолютизм.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається процес зміцнення капіталістичних відносин.

В результаті згоди між австрійським урядом і угор­ськими панівними станами в 1867 році абсолютна Австрій­ська монархія перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона поділялася на дві части­ни: Угорщину — з Закарпаттям, Трансильванією та Хор­вате-Славонією і Австрію — з Буковиною і Галичиною, Далмацією, Істрією, Крайною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією.

Західноукраїнські землі в складі Австро-Угорської імпе­рії знаходилися в колоніальному становищі, були сільсько­господарським придатком її економіки. Сільським госпо­дарством тут займалося 94 відсотки населення. Тяжке економічне становище західноукраїнських земель визва­ло масову еміграцію. В пошуках землі та роботи українські селяни та робітники залишали рідні місця і їхали в Ар­гентину, Бразилію, Канаду, СІЛА і інші країни. На 1917 рік тільки на американський континент виїхало понад 400 тис. українців.

Жорстокий соціальний гніт посилювався національним гнобленням. Українці не мали можливості вчитися на рідній мові. На початку XX ст. читати і писати україн­ською мовою могли тільки 7 відсотків чоловіків і 4 відсотки жінок.

Реакційна політика колонізації, румунізації та мадяри­зації західноукраїнського населення усувала найменші можливості для розвитку української культури.

Для реорганізації і об'єднання селянства в 1890 році І. Франко і М. Павлик створили Українську радикальну партію, яка мала вплив на населення Галичини, Буковини і почасти Закарпаття. Найважливішими вимогами її про­грами були ліквідація станових привілеїв і встановлення політичних свобод.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях поси­люється розвиток промислового виробництва. Швидкими темпами розвиваються нафтова, горілчана, цукрова і інші види промисловості. Посилюється диференціація селян­ства. Розвиток капіталізму тут відбувався по прусському зразку. В сільському господарстві працювало 93,2 відсот­ка населення Галичини, Буковини і Закарпаття.

Великий вплив на розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях мала російська буржу­азно-демократична революція 1905—1907 років.

22 жовтня 1905 року народне віче українців Львова поставило перед австрійським урядом вимоги: 1) загаль­ного, рівного і прямого виборчого права у всі державні орга­ни; 2) заміни існуючого устрою шляхом створення націо­нальних територій, окремо для українців Східної Галичи­ни і Північної Буковини. Рух за виборчу реформу охопив всю Східну Галичину. 17 жовтня 1905 року в Австрії вво­диться загальне виборче право.

Перша світова війна перетворила західноукраїнські зем­лі на центр театру воєнних дій. Не однозначною була ре­акція українського населення на прихід російських військ у 1917 році після успіху Брусиловського наступу. Части­на українців пов'язувала з цим визволення від австрій­ського гніту, друга частина — вбачала нове гноблення, вста­новлення панування іншої імперії — Російської. Треба підкреслити, в зв'язку з тим, що царат, зайнявши Галичи­ну і Буковину, розглядав їх як завойовані території Росії, австрійська влада жорстоко розправилась з тією частиною українського населення, яка симпатизувала росіянам. У складі Російської імперії українська культура зазнає ще більших утисків. Посилюється політичний, соціальний і національний гніт.

Суспільний лад. Панівною верствою в західноукраїн­ських землях були поміщики та духовенство. Але й в сере­дині цих станів рівності не було. Найбільш привілейова­ними були австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські та польські, а замикали цей стан українські по­міщики. Більше привілеїв, ніж православне, мало като­лицьке і уніатське духовенство. В руках поміщиків і Церк­ви було зосереджено 44 відсотки західноукраїнських земель. До панівної верстви належала також торговельна вер­хівка міст.

До залежної верстви населення належало селянство та більша частина міщанства. Селянство західноукраїнських земель у першій половині XIX ст. було в основному закрі-пачене. Поміщики мали повну владу над сільською гро­мадою і селянами. Хоча поміщик по своєму бажанню не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише "державцем", а не власником цього наділу. Він жив і пра­цював на землі, відробляв за це панщину, сплачував подат­ки державі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям.

Аграрна реформа 1848 року мала свої позитивні і нега­тивні наслідки. З одного боку, вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншо­го боку — ліквідувала сервітутне право, позбавила селян користування громадськими землями (головним чином, лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їхньою повною власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків.

Хоча в другій половині XIX ст. панівним станом на західноукраїнських землях залишались поміщики, розви­ток капіталізму привів до посилення ролі буржуазії. Вона також не була однорідною, а поділялася на промислову, банківську і сільську. Найбільш сильною в економічному відношенні була сільська буржуазія.

В результаті розвитку капіталізму на західноукраїн­ських землях більш інтенсивно, ніж раніше, формується ро­бітничий клас. Його основу складають безземельні селяни та дрібні ремісники. На 700 фабриках і заводах Західної України працювало біля 700 тис. робітників.

Державний лад. На початку XIX ст. на західноукраїн­ських землях панувала австрійська система управління. Очолював край призначений імператором губернатор, яко­му підпорядковувалось губернське присутствіє. Галичина поділялася на циркули (округи) з окружними старостами на чолі.

У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.

Антидемократична Конституція від 4 березня 1849 року проголосила Австрію неподільною монархією з загальни­ми фінансами, єдиною митною системою і військовою орга­нізацією. Для управління окремими провінціями (вони отримали назву коронних країв) імператор призначав на­місників. Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була.прийнята крайова конститу­ція, яка передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський). Створення цих округів пе­редбачало поділ населення на три групи по національній ознаці. Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським та українським і Станіславський — з українським населенням. Але ця система управління в зв'язку з скасуванням конституції так і не була введена в дію.

У 1849 році замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим пре­зидентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноосо­бовим главою краю. Поряд з намісництвом, як централь ним органом краю, існували місцеві органи — повітові ста­рости, які в своїй діяльності підпорядковувалися намісни­кам. Повітові старости мали широкі повноваження при вирішенні різних господарчо-адміністративних питань. Вони здійснювали функції нагляду над товариствами, об'­єднаннями преси і органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах вико­нували бурмістри і войти, які були підпорядковані повіто­вим старостам.

На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складалися з 4 жуп. Влада в жупах належала наджу панам і піджу панам, які збирали податі та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління з старостами на чолі.

Поряд з центральними урядовими органами адмініст­ративного управління в Галичині і Буковині існували та­кож органи крайового і місцевого самоврядування. В 1861 році імператор створив галичанський і буковинський кра­йові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначен­ня нових виборів.

У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював ви­щий нагляд за управлінням господарством з боку повітів, міст, сіл, рішення яких вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськи­ми органами самоврядування здійснював крайовий комі­тет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

У 1862 році приймається загальнодержавний закон про місцеве самоврядування і на його підставі в 1866 році був опублікований галичанський крайовий закон про грома­ди. Цим законом були створені правові основи самоуправ­ління в Галичині. У відповідності з ним затверджувались повітові громади (гміни), які територіально співпадали з адміністративними повітами. Органами повітової громади була повітова рада — як керівний і повітовий комітет — виконавчий орган місцевої влади. Головою повітового комі­тету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором.

У другій половині XIX ст. була проведена реформа орга­нів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затвер­джується статут для Львова, який діяв тут до 1933 року. В Австрії такі статути були надані 33 містам, у тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з наведеними статутами мі­ську владу здійснювали міська рада і магістрат.

Судова система. У першій половині XIX ст. судова си­стема на західноукраїнських землях залишилася без,змін. Всі суди поділялися на шляхетські, духовні та міські. Шля­хетськими судами першої інстанції були земські та гродські суди. Для духовенства існували єпископські суди, для го­родян — магістратські там, де було чинним магдебурзьке право. Селяни були підсудні домініальним судам. Помі­щики мали судову владу як над сільськими громадами, так і над селянами. Посередником між поміщиком і громадою був війт, якого призначав поміщик з трьох кандидатів. Війт і присяжні з селян розглядали всі цивільні спори. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітатський суд.

Зміни в системі державного механізму в середині XIX ст. торкнулися і системи судів. У відповідності з австрій­ським Положенням про суд 1849 року судова влада відок­ремлювалась від законодавчої і об'являлася незалежною. Станові суди були замінені загальними судовими устано­вами для всіх станів. Вводились повітові, повітові колегі­альні, окружні суди і Вищий крайовий суд у Львові для всієї Галичини і Буковини. Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний судовий і касаційний трибунал. Крім загальних судів в Австрії, Галичині і Буковині, існували спеціальні суди: військові, промислові і комер­ційні. Справи про злочини, за які передбачалось покаран­ня більше ніж на п'ять років ув'язнення, розглядалися в крайових судах. Утворювались суди присяжних (мужів довіри), а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. Присяжними і мировими суддями могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього

цензів.

У 1850 році в Австрії була запроваджена прокуратура. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі. В крайові та окружні суди вводилися посади державних прокурорів. При Вищому крайовому суді у Львові та Верховному судовому і касаційному трибуналі запроваджувалися посади генерального прокурора. Інсти­тут адвокатури в західноукраїнських землях було затвер­джено ще в 1781 році.

Правова система. На початку XIX ст. на західноукраїн­ських землях повністю затверджується австрійська систе­ма права. Галичина стає місцем апробації нових авст­рійських законів. Цивільний кодекс 1797 року, який було запроваджено в Галичині, став базою для подальшого вдос­коналення цивільного законодавства. З 1 січня 1812 року на всій території Австрії був введений в дію новий Ци­вільний кодекс. Джерелами кодексу були пандектне право, Прусське цивільне уложення 1794 року і провінціальне право деяких австрійських земель. Він складався з 1502 статей і поділявся на три частини. У вступі (ст. 1—14) ви­кладені загальні міркування про цивільний закон, перша частина (ст. 15—284) присвячена особистим правам, друга (ст. 285—1341) — речовим доказам і в третій (ст. 1342— 1502) подані постанови, що стосуються особистих і речо­вих прав. Оскільки цей кодекс був компромісом буржуазного і феодального права, то з розвитком капіталістичних відно­син його норми вже не відповідали історичним умовам. У зв'язку з цим в 1904 році була створена комісія для пере­гляду кодексу. Робота просувалася повільно, були розроб­лені лише проекти змін і доповнень, які в зв'язку з почат­ком першої світової війни так і не були затверджені.

З деякими змінами цивільний кодекс продовжував дія­ти на західноукраїнських землях і після їхнього включен­ня в 1921 році до складу Польщі. Але в 1933 році був зат­верджений обширний за своїм обсягом польський Кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрій­ського Цивільного кодексу 1811 року.

Ще до проведення кодифікації права в Австрії в 1763 році був затверджений Кодекс вексельного права. Він мав 53 статті, в яких, головним чином, регулювалися питання кредиту. В 1765 році чинність цього кодексу було поши­рено на Галичину.

Після скасування в Австрії кріпосного права відбуваєть­ся пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, в зв'язку з чим виникла гостра потреба в розробці торго­вого кодексу, який і було прийнято в 1862 році.

Ще під час підготовки цивільного кодексу комісія пра­цювала над створенням цивільно-процесуального кодексу. Його було прийнято в 1781 році, а в 1784 році він став чинним і в Галичині. Через деякий час до цивільно-про­цесуального кодексу були внесені зміни і доповнення і в 1796 році дію нового варіанта кодексу було поширено на Західну, а в 1807 році — на Східну Галичину. В переважній більшості австрійських земель продовжував діяти кодекс 1781 року. В 1825 році був розроблений проект нового цивільно-процесуального кодексу, але його не було затвер­джено. Пізніше з цього проекту були введені в дію окремі положення (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року та ін.). Новий цивільно-про цесуальний кодекс було затверджено в 1895 році і введено в дію в 1898 році. Кодекс складався з шести частин, які в свою чергу розпадалися на 607 статей. Він був досить про­гресивним і базувався на буржуазно-демократичних прин­ципах судочинства: усності, гласності та змагальності. Доповненням до кодексу було досить об'ємне (402 статті) Положення про екзекуції 1896 року, в якому детально ре­гулювався порядок виконання судових рішень у цивіль­них справах і судових вироках в кримінальних справах.

Робота над кодифікацією кримінального права розпоча­лася в другій половині XVIII ст. В 1768 році приймається кримінальний кодекс. Він складався з двох частин, де пер­ша регулювала процесуальне, а друга — матеріальне пра­во. Процес з кримінальних справ носив інквізиційний ха­рактер, а сама система покарань була дуже жорстокою. Цей кодекс діяв у Галичині в частині матеріального права, а з 1774 року і в частині процесуального права. В 1787 році приймається новий кримінальний кодекс, який містив по­ложення, характерні для буржуазного права.

Так, скасовувалася смертна кара. її могли застосовувати лише надзвичайні суди. Вперше злочини поділялися на політичні, розгляд яких був компетенцією адміністратив­них органів, і кримінальні, що розглядалися судами. В 1790 році в якості експерименту був запроваджений в Західній, а в 1797 році — в Східній Галичині кримінальний кодекс, який підготував австрійський юрист Зонненфельд. В 1808 році цей кодекс з незначними змінами проголошується чинним для всієї Австрії. Він складався з двох частин. Перша регулювала злочини, друга — тяжкі проступки. Кожна з частин, в свою чергу, поділялася на два розділи, один з яких обіймав норми кримінального матеріального права, а другий — норми процесу. В 1852 році видається нова редакція цього кодексу, який діяв у Галичині аж до введення там у 1932 році польського кримінального ко­дексу. Кримінальний кодекс 1852 року відмовився від поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки і запровадив поділ на злочини (ст. 1—232) і проступки (ст. 233—532). Знову вводилася смертна кара, широко використовувалося тюремне ув'язнення. За проступки кодекс передбачав гро­шові стягнення, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживання в певній місцевості та ін. Тілесні по­карання були офіційно скасовані законом від 15 листопа­да 1867 року, але в Галичині продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 року, стаття одинадцята якого поряд з ареш­том передбачала биття палками. В 1855 році криміналь­ний кодекс був доповнений військовим кримінальним ко­дексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини.

На кримінальному законодавстві Австро-Угорщини від­бився дуалістичний характер монархії. Кримінальний ко­декс 1852 року діяв тільки в Австрії, Галичині та Буко­вині. В Угорщині в 1879 році приймається свій криміналь­ний кодекс, який поширює свою чинність і на Закарпаття.

Частина кримінального кодексу 1803 року, яка регулю­вала кримінальний процес, діяла до 1853 року. В тому ж році був прийнятий окремий закон про кримінальне судо­чинство, який запроваджував гласність, але не допускав будь-якої участі громадськості в процесі. Більше того, ще в 1852 році більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 року супере­чив основним буржуазно-демократичним принципам і в 1869 році його було доповнено законом про суди присяж­них, а в 1873 році приймається новий кримінально-проце­суальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс складався з 27 розділів, які поділялися на 494 статті. Він запроваджу­вав усність і гласність процесу, суд присяжних, проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів. У 1912 році вводиться в дію військовий кримі­нально-процесуальний кодекс.