Державний лад

Імперська політика визначала систему державного управ­ління та зміни, які відбувалися в ній протягом XIX — початку XX ст. Так, тенденція зміцнення поліцейсько-бю­рократичної системи привела до ліквідації навіть згадки про автономію України. Здійснюючи по відношенню до неї дискримінаційну політику, самодержавство насаджувало в органах управління та самоврядування на території Укра­їни чиновників великоруського походження. В той же час, в апарат місцевого управління, поліції, суд входили і представники українського дворянства. Досить часто вони займали провідні посади в апараті вищих органів влади, тим самим продовжуючи традиції, започатковані ще Пет­ром І. Представники торговельної та підприємницької верхівки допускалися лише до участі в органах управлін­ня містами.

Введений в Україні механізм політичного управління було побудовано таким чином, щоб максимально забезпе­чити впровадження в життя імперської політики відносно інших народів. У першій половині XIX ст. було завершено перетворен­ня намісництв у губернії та створення місцевого апарату управління на зразок губерній центральної Росії. Наміс­ництва були ліквідовані відповідно до указу Павла І "Про новий поділ держави на губернії" від 12 грудня 1796 року. В 1803 році кількість українських губерній виросла до дев'яти. Це були такі губернії: Волинська, Катеринославсь­ка, Київська, Подільська, Полтавська, Слободсько-Українська (з 1835 року — Харківська), Таврійська, Херсонська та Чернігівська. Територія кожної губернії, за винятком Кри­му, поділялася на повіти. Частина губерній об'єднувалася в генерал-губернаторства. їхнє утворення характеризува­лося частими змінами адміністративно-територіального складу. В 1801 році Київська губернія входила в одне ге­нерал-губернаторство з Мінською губернією; Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії складали Малоросійське генерал-губернаторство. В 1832 році з Во­линської, Київської, Подільської губерній було створене єдине Київське генерал-губернаторство. В 1803 році в одне генерал-губернаторство ввійшли Катеринославська, Таврій­ська і Херсонська губернії. В 1812 році ці губернії разом з Бессарабською областю склали Новоросійське генерал-гу­бернаторство. В 1835 році були створені Полтавське, Хар­ківське і Чернігівське генерал-губернаторства.

У першій половині XIX ст. самодержавство продовжу­вало проводити в Україні перебудову системи управління за російським зразком. У царських указах підкреслюва­лась обов'язковість для губерній України загальнодержав­ного управління і загального з іншими губерніями імперії їхнього правового становища.

Центральне управління Україною здійснювали безпосе­редньо імператор і створені в 1802—1811 роках міністер­ство внутрішніх справ і ті галузі міністерства, які мали свої органи в системі місцевого управління України. Адмініст­ративний апарат на місцях очолювався в кожному гене рал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був репрезентований губернаторами і адмініст­ративно-поліцейськими губернськими установами. Генерал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губерна­тора, губернського правління та губернських установ галу­зевого управління — казенної палати, рекрутського при-сутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпо­рядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Він був створений в першій половині XIX ст. по всій Україні, за винятком Криму. Си­стема повітового управління, головну роль в якій відіграв земський суд, включала повітове казначейство і митні ус­танови, повітове правління державних маєтностей та ін. Земський суд являвся одночасно адміністративно-поліцей­ським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку і здійснював правосуддя. Система повітових установ вінчалась повітовим предводи-телем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які вибирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Треба підкреслити, що в XIX — на початку XX ст. само­державство репрезентувало собою диктатуру дворянства всіх національностей. Проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію головних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за раху­нок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам право проголошення місце­вості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці.

Значні зміни в системі управління відбулися після про­ведення реформ 60—70-х років. Головним їхнім результа­том було введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року рефор­ми утворили всестанові органи земського і, відповідно, го­родового управління в повітах, губерніях, містах.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні супереч­ки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного схо­ду, волосного старшини і волосного селянського суду. Во­лосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв гро­шові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпо­рядковані не тільки системі державних органів управлін­ня селянами — мировим посередникам, повітовим миро­вим з'їздам і губернським по селянських справах при-сутствіям, але й поміщикам. Так, право скликання сільсько­го сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'я­ти українських губерній (Харківській, Полтавській, Черні­гівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській). У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.

У відповідності з реформою в губерніях і повітах ство­рювались виборні земські установи, які складалися з зем­ських зборів і земської управи як виконавчого органу. Чле­ни повітових земських зборів вибиралися на трьох вибор­чих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. В результаті перших ви­борів в повітові земства Лівобережної України дворяни складали 41,7 відсотка в числі обраних, духовенство — 6,5, купці — 10,4, селяни — 38,4 відсотка. Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу.

Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адмініст­ративно-поліцейські органи. Сфера діяльності нових орга­нів всестанового самоврядування була обмежена господарсь­ко-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спо­чатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Мико­лаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. У відповідності з реформою в містах України створюються органи міського самоврядування — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на збо­рах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від зем­ського.

Початок новим змінам в державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905 —1907 років. Реформи, проведені царатом за період з 17 жовтня 1905 року до кінця квітня 1906 року, носили ви­мушений характер, оскільки потрібно було негайно пога сити соціальний вибух. 6 серпня 1905 року проголошується маніфест: "Про затвердження Державної думи" і прий­мається Положення про вибори в Державну думу. Закон від 6 серпня 1905 року по виборах в першу думу реалізо­вано не було, оскільки він був бойкотований більшовиць­кими організаціями.

Маніфест декларував створення Державної думи в яко­сті законодавчого органу на основі загального виборчого права, а також введення громадянських свобод. З часом, в умовах спаду революції, приймається ряд актів, які обме­жують положення маніфесту. Серед них Закон про вибори Державної думи від 11 грудня 1905 року, Положення про Державну думу від 23 лютого 1906 року, Положення про Державну раду від 24 лютого 1906 року, Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року.

Вибори до першої Державної думи відбувалися в умо­вах військових репресій, арештів. Ліві партії знову бойко­тували вибори. Від України до думи було обрано 102 депу­тати з 448.

У першій Думі була створена Українська парламентська громада, в яку ввійшли 45 депутатів. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". її політичною платформою була автономія України.

У другій Державній думі також була українська грома­да, що мала 47 членів і видавала часопис — "Рідна справа — вісті з думи". Громада домагалась автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді та Церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літе­ратури та історії в університетах.

Новий виборчий закон від 3 червня 1907 року назива­ли державним переворотом. Він надав пільги великим зем­левласникам і зменшив число депутатів від селян та робі­тників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 вибраних великих землевласників селян було тільки 38. Незважаю чи на це, українське питання досить гостро стояло в третій Державній думі. У 1908 році 37 депутатів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах. В 1909 році було поставлене питання про українську мову в судах України. У 1913 році ряд депутатів звертав увагу на свавілля адміністрації в Україні. Але по жодному з цих питань третя дума не прийняла рішення. Внаслідок ново­го виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників у четверту Державну думу. Не було вже й української громади, а тому для запрова­дження української мови в школах України в думі не було більшості, в той час коли навіть малі народи Кавказу отри­мали рідну мову навчання в школах.

Отже, "українське питання" в думах ще раз показало реакційний шовіністичний характер політичного строю Росії. Про яку автономію на початку XX ст. можна було говорити, якщо навіть назви "Україна" та "український народ" були офіційно заборонені.