Державний лад

Коли укладався українсько-московський договір 1654 ро­ку, Україна була незалежною і мала всі ознаки, притаманні державі: територію, що була державно організованою; на­селення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьман­ський уряд, який здійснював владні функції на території України; власні збройні сили; самостійні міжнародні відно­сини. Після 1654 року державний лад України визначав­ся за Березневими статтями, але недовго. З другої полови­ни XVII ст. починається цілеспрямований наступ на "пра­ва та вольності" України.

Після Визвольної війни державний лад України треба розглядати в двох вимірах: територіальному і в залежності від суб'єкта владних повноважень.

Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусовською угодою 1667 року українська територія була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна з цих частин мала свій правовий статус.

Лівобережна Україна залишалася у складі Московської держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апа­рат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму на автономію Укра їни відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

Центральні органи влади і управління. Очолював українську державу гетьман, якого обирала Генеральна рада. Терміни перебування на посаді не встановлювалися. Обирали "доживотно", тобто до смерті.

В Україні весь час йшла боротьба двох форм правління: республіканської та монархічної. Монархізм проявлявся в прагненні правити без Генеральної ради та в намірах деяких гетьманів встановити спадковість їхньої посади.

Гетьман мав широкі повноваження: він був головою держави, йому належала вища законодавча, адміністративна та військова влада; гетьман був вищою апеляційною інстан­цією по відношенню до діючих судових органів; в його компетенцію входило затвердження судових вироків. Ча­сто гетьман сам призначав генеральну старшину та пол­ковників. Він мав право на роздачу державних земель.

Після того, як у 1663 році Польща знову утвердилася у Правобережжі, там засновується самостійне гетьманство. В результаті Україна деякий час мала двох гетьманів.

Першим правобережним гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663—1665 рр.). Його наступник — гетьман Пет­ро Дорошенко (1665—1676 рр.) заявив про себе як про гетьмана усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів більше не обирали. Але й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережжя на­зивали себе гетьманами усієї України, щоб нагадати, що вони не відмовляються від своїх законних прав на Право­бережжя.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ та Слобідську Україну, оскільки вони безпосередньо підляга­ли органам царської адміністрації.

Гетьман офіційно репрезентував Україну у міжнарод­них відносинах. У 1654—1657 роках при гетьмані були акредитовані посли від Австрії, Молдавії, Польщі, Туреччини, Швеції. Однак згодом Переяславські, Глухівські, Ко­нотопські статті обмежують права гетьманів на зовнішні зносини.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридично. При гетьманах засновуєть­ся посада царського резидента, який контролював їхню діяльність.

У 1727 році міністра-резидента зміняє І Малоросійська колегія, створення якої офіційно мотивувалося необхідні­стю навести порядок у судах та адміністрації. І хоча коле­гія затверджувалась як вища апеляційна інстанція, фак­тично їй належала вся повнота влади. Гетьмани могли тільки давати поради, їм заборонялося видавати універса­ли, віддавати накази полковникам без згоди колегії. Фінан­сові справи України також перейшли в руки колегії, відте­пер всі податки з України йшли до Росії.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження колегії, збе­рігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана, його функції було передано Правлінню Гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського стар­шини.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призна­чає Кирила Розумовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно.

Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії. До неї входили чотири представники царського уряду та четверо українців. Очолював колегію президент, який фактично одноосібно правив Україною.

В інструкції Рум'янцеву — президенту колегії — Ка­терина II наказала скасувати всі відмінності в державно­му устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії. Вона закінчує інструкцію такими словами: "Не-обходимо нужно, под каким бьі то ни бьіло иньїм званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ и полу-чать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самьім уговорньїм пунктам гетьмана Богдана Хмельниц-кого нам безспорно принадлежащие доходьі". Скасувавши гетьманство, розтоптавши договір 1654 року, Катерина II цинічно згадує "уговорні пункти" Богдана Хмельницько­го. Таким чином, Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії у 1786 році II Малоросійська колегія була ліквідована.

Генеральна рада. В роки Визвольної війни її називали Військовою радою, і вона як центральний орган влади мала величезне значення. Але вже після Переяславської ради Генеральні ради не скликаються. Пізніше, гетьмани, які відстоювали республіканську форму правління, відроджу­ють їхнє скликання. Так було при Виговському та Доро­шенкові. Генеральні ради були традицією, яка пов'язува­ла державність Гетьманщини з вічовими порядками Київ­ської Русі і, як анахронізм, вони не могли стати органом влади.

Старшинська рада. У XVIII ст. зародилася рада, яка хоч і була представницьким органом, але не представляла всього народу, а тільки окремі його верстви. Існувало чо­тири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини;

в) збори генеральної старшини з участю полковників;

г) з'їзди старшин, в яких брали участь усі козаки, крім рядо­вих. Зовнішні події не дали можливості розвернутися стар­шинським радам до українського парламенту, хоча вже й намітилася система двопалатного парламенту, де вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою — з'їзди всіх старшин. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня; з'їзди стар­шин відбувалися на Різдво та на Великдень — найбільші релігійні свята.

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрі­шньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фі­нансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

У 1720 році було створено Генеральну військову канце­лярію, її очолював генеральний писар. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники.

Як вища палата старшинської ради, Колегія генераль­ної старшини була постійною радою при гетьмані. Гене­ральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини нале­жали обозний, суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Гене­ральні обозні командували військом у походах, часто при­значалися послами до інших країн.

Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і ви­конували різні доручення гетьмана.

Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два гене­ральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипло­матичного характеру. Іноді вони були наказними гетьма­нами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновій­ськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний — охо­ронцем гетьманського бунчука.

Органи місцевої влади та управління. До них нале­жали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці. У другій половині XVII ст. на Пра­вобережній Україні було 12 полків: Білоцерківський, Кал-ницький, Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруць­кий, Поволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський. Лівобережна Україна поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжин­ський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Старо-дубський, Чернігівський.

Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала стар­шинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначаль­ником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції.

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову стар­шину, яка за своєю назвою та функціями відповідала гене­ральній старшині, але в полковому масштабі. До неї вхо­дили: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осаул та полковий хорунжий. Всі вони за поса­дою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов'язковими для всього насе­лення полкової території. У XVIII ст. полкові ради зміню­ють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осаул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на почат­ку XVIII ст.

Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами.

У другій половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та вольності України, і перш за все, на її полко­вий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слободській Україні, а у 1783 році по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з "Учреждением о губерниях" Лівобережна та Слободська Україна були поділені на на­місництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правлін­ня кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адмінистративно-поліцейські функції, губерна­тора, віце-губернатора і двох радників. Правління наміс-ництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом "Про новий поділ держави на губернії" (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чер­нігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії разом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Кате­ринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську. КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА

Величезне значення для розуміння історичного розвит­ку української державності мала спроба встановлення в Україні конституційного устрою.

Після смерті Івана Мазепи у 1710 році гетьманом було обрано генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один з найвидатніших діячів XVII — XVIII ст., самовідданий укра­їнський патріот, який все життя присвятив боротьбі за не­залежність України. Його діяльність як гетьмана проходи­ла в еміграції. В день виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою "Конститу­ція прав і свободи Запорозького Війська" (Пакти й консти­туції законів та вольностей Війська Запорозького). Його зміст свідчив про наміри та упевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком ре­алістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало не­можливим. Історичне значення договору перш за все в тому, що він був першим конституційним актом в Україні.

Договір має чітку систему. Відкривається він релігій­ною формулою, характерною для важливих державних актів того часу "...во ім'я Отца і Сина і Святого Духу, во ім'я Троїці Святої славимої". Далі йде цікава фраза, яка вказує, що договір мав тимчасове значення: "...нехай ста­неться на векопомную Войська Запорожського славу и па-мятку". Вслід за цим йде вступ і 16 пунктів договору. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про ре­лігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик подавав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.п. 4, 5). Пункти з 6 по 16 говорять вик­лючно про українську державність. Основний їхній зміст — незалежність України від Польщі та Москви. Передба­чалось створення козацького парламенту, який мав склика тись тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.

Наявність козацького парламенту обмежували гетьман­ську владу і робила з України конституційну державу. "Конституція" обмежувала права гетьмана на користь стар­шинської аристократії і точно встановлювала, якими при­бутками міг користуватися гетьман. "Конституція" при­діляла увагу також соціальному становищу міщан, селян та козаків — "людей убогих". В цілому вона свідчила про перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. Та боротьба, яка почалася ще в роки Виз­вольної війни між двома течіями в українському держав-, ному будівництві — самодержавною та республіканською, закінчилася тріумфом останньої. "Конституція", в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і ко­зацької старшини, як провідної верстви в Україні, була в той же час маніфестом державної волі українського наро­ду, пам'ятником української державно-політичної думки.

Акт обрання П. Орлика гетьманом і "Конституція" були затверджені шведським королем Карлом XII. У "Консти­туції" неодноразово згадується про протекторат шведсько­го короля над Україною. Це потрібно "...для большей кре-пости Украіни", "...для заховання оной целости в правах наданих и границах" (п.7). Таким чином, цей протекторат не був підданством українського народу Швеції. Він орієн­тувався на зовнішню незалежність України і міцність її внутрішнього устрою.