Державний лад

Визвольна війна 1648—1654 рр. свідчила про пробуд­ження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця дер­жавність охоплює, як правило, всі або частину етнографіч­них земель. Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнографічних українських зем­лях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, — руського народу.

Головними ознаками держави в їхньому класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здій­снюється господарче життя; наявність особливої групи людей — апарату управління, який виконує різноманітні загальносоціальні функції, але в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функ­ції публічної влади; єдина система податків і фінансів.

До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою.

В сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. Ось чому не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмеже­ний набір. Розглянемо більш детально наявність перелічених оз­нак на прикладі української державності, яка відроджува­лася в ході Визвольної війни.

Адміністративно-територіальна організація. Впер­ше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відпові­дності з ним територія вільної України обіймала три воє­водства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом україн­ської державності. І хоча полки як військові одиниці існу­вали в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу держав­ного територіального устрою. Вже починаючи з літа 1648 р., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на ньо­го розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну части­ну земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).

Отже, на час укладення українсько-російського догово­ру 1654 р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію.

Березневі статті 1654 р. юридично затвердили цей факт.

Органи влади та управління. На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. В цьому проявився зв'язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністра­тивним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що націо­нально-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби.

До компетенції Військової ради входило вирішення най­важливіших державних питань як воєнних, так і політич них: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовніш­ньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здій­снювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р., Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декіль­ка — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає зна­чення старшинських рад. І хоча це був дорадний орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Гене­рального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управлін­ня. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолю­вав Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обо­в'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили гене­ральні старшини, які керували окремими галузями управ­ління.

Найближчою до гетьмана державною особою був гене­ральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний обозний, генеральний осавул та генераль­ний хорунжий займались військовими справами, відпові­дали за боєздатність війська та його матеріальне забезпе­чення.

Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності геть мана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.

Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.

Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генераль­ної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах.

Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полков­ники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігно­рували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньо­му свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На та­кому ж Принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотен­ний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адмі­ністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.

Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширюва­лася на козаків. У селах війти управляли селянами, а ота­мани — козаками. Не збереглося жодних законодавчих актів, за якими можна було б установити функції цих органів управління. В основу їх діяльності, треба гадати, були покладені традиції та звичаєве право.

Податки та фінанси. Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією метою прово­дився збір податків. Вони збиралися з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм.

З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави її фінансова по­літика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли в казну Речі Поспо­литої, то віднині вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною каз­ною. Податками та казною відав генеральний підскарбій, що входив до Генерального уряду.

Крім податків, існували додаткові джерела надходжен­ня коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні дава­ли податки з меду, пива, горілки та інших промислів.

Отже, можна говорити про створення в роки Визвольної війни життєздатної фінансової системи Української дер­жави.

Мова. У період, який розглядається, повністю сформу­валася українська "народна" мова, а, також йшов процес формування української літературної мови.

Українською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, видаються гетьманські універсали, ведеться офіційне листування тощо. Так, українське посоль­ство, яке прибуло до Москви 17 лютого 1654 р. для укла­дання договору, привезло лист Богдана Хмельницького царю, написаний українською мовою, що був по суті акре­дитивною грамотою для посольства.

Отже, приходимо до висновку, що українська мова в ході формування державності стає державною мовою.

Військо та оборона. Чисельність козацького війська по­стійно змінювалася протягом XVI — першої пол. XVII ст. Наприкінці XVI ст., коли козаки вперше організовано ви­ступили, їх чисельність була від 2 до 10 тис. У війську Наливайка було 12 тис, в повстаннях 1625 р. приймали участь 30 тис, 1630 р. — 37 тис. чоловік. У той же час зростала чисельність реєстрового козацтва, яке перебувало на королівській службі. Перший реєстровий загін нарахо­вував тільки 300 козаків, у 1625 р. — реєстр налічував 6 тис, у 1630 р. — 8 тис. Коли розпочалася Визвольна війна, у війську Хмельницького було 12 тис реєстровців. Згідно із Зборівським договором за Україною було ви­знано право мати постійне реєстрове військо в 40 тис чо­ловік. Білоцерківський договір зменшив цю чисельність до 20 тис, але в дійсності в роки Визвольної війни в Укра­їні діяла величезна на ті часи армія. У битві під Пиляв-цями військо Хмельницького налічувало 100 тис, під Льво­вом — 200 тис, у зборівській компанії — 300 тис, а сам Хмельницький говорив, що під Зборовом він мав військо чисельністю 360 тис. чоловік. Порівняно з арміями інших країн того часу це була величезна військова сила.

Козацьке військо мало струнку організацію: воно по­ділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків.

Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше — на курені. Десяток складався з отамана і дев'яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 чол.

За польської влади реєстрове військо діставало платню з державної казни. Коли ж відродилася Українська дер­жава, військова служба стала безкоштовною. Козаки жили за рахунок королівських та панських земель, визволених під час війни. Частину цих земель було залишено на за­гальні військові потреби. Так, "рангові" землі діставала козацька старшина, деякі землі були призначені для утри­мання артилерії тощо. Державний скарб (казна) також визначав для війська деякі податки та доходи: "третю військову мірку" з млинів, доходи з оренд тощо. Військо­вими доходами відала генеральна скарбова канцелярія під керівництвом генерального підскарбія. Йому допомагали комісари в полках та комісарські десятники в сотнях.

Отже, під час Визвольної війни в Україні сформувалася добре організована, одна з найбільш боєздатних армій в Європі.

Зовнішня політика. Створення держави — справа не тільки внутрішня, а й міжнародна. Цей процес не міг відбу ватись ізольовано від інших держав, які ставилися по-різно­му до цієї події. Проте фактично всі вони, навіть Річ По­сполита, яка аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, повинні були рахуватися з існуванням української держави. Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами — Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності. Згодом міжнародні зв'язки України розширились, вона вступає у відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угор­щиною та іншими країнами, стає активним фактором у міжнародному житті Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.

Сам хід Визвольної війни вимагав таких зв'язків. І тре­ба занотувати, що молода українська дипломатія уміло ви­користовувала складну міжнародну ситуацію на користь Україні. Майже всі сусідні держави розуміли, що відрив України від Речі Посполитої ослаблює останню. Деякі з них, наприклад Молдавія, використовували суперечності між Польщею та Туреччиною в своїх інтересах.

Султанська Туреччина підтримувала дипломатичні від­носини з Україною, починаючи з першого року Визвольної війни. Але турецькі правителі мали намір перетворити Україну в свого васала. Туреччина не могла допустити існування української незалежної держави, бо це стало б прикладом для інших васальних земель Оттоманської імпе­рії в їхній боротьбі за своє визволення. Як відомо, Крим хотів, спираючись на Україну, вирватися з складу Ту­реччини.

Багато інших країн зноситься з Україною як з незалеж­ною державою. За ходом Визвольної війни Україна вста­новлює зв'язки з Австрією, Персією, Францією, Швецією.

Цікавим є лист Олівера Кромвеля з революційної Англії, де той писав: "Богдан Хмельницький, Божою милістю ге­нералісимус війська і старовинної грецької віри і Церкви; володарь всіх запорозьких козаків, страх і винищувач поль­ської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідував язичників, антихриста і іудеїв".

Все це говорило про міжнародне визнання України на самому високому рівні.

Відносно ж прав особистості, які охоронялись Україн­ською державою, слід відзначити права та вольності козаць­кої верстви і державних селян. Кожний стан мав свої пра­ва, і держава досить прискіпливо слідкувала за їхнім ви­конанням.

Так, коли військова адміністрація у Ніжині "незвичайніе в стаціях податки витягають" і "до шкоди убогих людей" приводила, гетьман видав універсал від 1 серпня 1650 р. на захист населення міста і його прав на самоврядування.

З Польщею та Росією багато міжнародних угод було укладено Україною на захист старовинних прав та воль-ностей запорізького козацтва.

Отже, робимо висновок: Українській державі, яка фор­мувалась в роки Визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності. Ця держава мала особливості, які були продовженням традицій української державності. Вибор­ність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Україн­ської держави була республіканська форма правління.

М.Драгоманов писав, що устрій Української держави 1648—1654 рр. був більш подібний до устрою вільних дер­жав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території Укра­їни, сучасники вважали Українською козацькою державою, її називали також Військом Запорізьким, Хмельниччиною, Гетьманщиною.

Отже, відродження України в 1648—1654 рр. ознамену­вало собою третій етап в загальноісторичному процесі роз­витку української державності.

СУДОВА СИСТЕМА ТА ПРОЦЕС

В роки Визвольної війни було здійснено спробу відок­ремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди.До складу Гене­рального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому нале­жала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливі­ших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке про­живало на їхній території. Вони активно втручалися навіть в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Тільки у деяких містах удалося зберегти магістратські суди. В ратушних містах правили виборні міські старшини та отамани. Вони відправляли і судові функції. Селян судили війти і сільські отамани.