Українсько-московський договір 1654 р.

Шість років тривала Визвольна війна українського на­роду проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників. Природним було його прагнення вста­новити стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсу­нем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції. Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції ви­кладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Украї­ною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підля­гали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант — просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так "самовільно, без царського указу". У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допо­мозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки. Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну пози­цію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не перервала. В Україну було відправлено посольство для ви­вчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви. З України відправ­лялися посольства до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожно­му етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає мос­ковський протекторат.

Тільки в квітні 1653 р. цар наважився послати до Вар­шави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборів-ським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", висловили­ся за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское с городами и землями принять".

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собо­ру в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В.Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успен­ському соборі Кремля велів "об-ьявить войску идти войной на недруга земли русской верьі православной — короля Речи Посполитой и Литвьі — Яна-Казимира".

Для проведення з Україною офіційних церемоній і пе­реговорів, присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний по­рятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна доро­га". Учасники Переяславської ради — старшини усіх ран­гів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя мос­ковського православного".

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії геть­ман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяслав­ської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав по­чаток московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяслав­ської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского полу" та ін.

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Переяславі. До них слід додати невелику кіль­кість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони ба­жають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського договору як документу. В 1654 р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася та­кож однобічна присяга гетьмана, невеликого числа стар­шини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українсь­ка сторона не отримала жодного офіційного документу, який би визначав умови "об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних за­певнень московських послів".

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждержав­ного договору з Москвою. Богдан Хмельницький прагнув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Моск­ви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був під­готовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін май­бутніх міждержавних відносин України і Московської держави. У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юри­дичних і дипломатичних документах Українську Геть­манську державу, що склалася в роки Визвольної війни п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкрес­лював, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні спра­ви України".

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9,11,13,17 — затверджувалися беззастережно. Ст.4, 8, 12, 15, 16 — з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18,19, 22, то позитивне їхнє рішення було вислов­лене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були вне­сені обмеження. Ст. 10, 12, 23 містили резолюцію "допро-сить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію про­екту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, були підтверджені права і вольності Війська Запорізького, встановлено кіль­кісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати ко­зацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сфор­мувався не за звичною для наших часів моделлю міждер­жавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться в двох різних за формою актах: в так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запо­різькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю догово­ром, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторо на — держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "бьіть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которьіе писали вьіше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Украї­ною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654 р. був звичай­ною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Поль­щі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридич­но закріпити свої права і вольності і не допустити їх пору­шень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Прусією, Австрією, Мол­давією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трак­тували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до Украї­ни як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітар­ною, абсолютистською, кріпосницькою державою, для якої Українська держава з її республіканським ладом і силь­ними демократичними елементами була своєрідним вик­ликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЛАДІ

Визвольна війна внесла певні зміни у суспільні відно­сини. Майже вся тодішня українська етнографічна тери­торія фактично була визволена від польського панування. З відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території — Волинь і Галичина — знову була захоплена польськими військами.

Незважаючи на вигнання польських магнатів і шлях­ти, а також тієї української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та залежні верстви в Україні залишився.

Панівний стан. Польську знать як пануючий стан за­мінило козацтво, середнє та дрібне українське шляхетство.

Козацька служба, хоч і давала значні привілеї, була важ­кою, а часто і недоступною для населення. Щоб її відбува­ти, крім здоров'я, треба було мати відповідні матеріальні засоби. Ось чому ми зустрічаємо в тогочасних документах дані про те, що бідних у козаки не записували, що до них зараховували тільки заможних селян. Але такі вимоги ставилися лише перед тими, хто вступав в реєстрове ко­зацтво.

У роки війни козаки складали приблизно половину на­селення України.

У ході Визвольної війни зміцнюється становище козац­тва як окремого суспільного стану. Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва в привілейова­ний стан з своїми правами, адміністрацією, судами. Скла­дання реєстру було однією з ознак цього оформлення. Знач­но розширилась територія, на якій мали право жити коза­ки. Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651 р., москов­ським урядом у "Березневих статтях" 1654 р., у царських жалуваних грамотах.

Зміни в козацькому стані могли відбутись тільки вна слідок його фактичного панування в Україні. Слід відзна­чити, що цей новий привілейований стан відіграв прогре­сивну роль в історії України. Неабияке значення мало те, що в період свого формування козацтво як стан не було таким замкнутим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і ря­дові козаки.

До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької стар­шини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні "ви-пищики"* та драгуни, які під час боїв переходили на бік повстанців.

Згадані вище групи складали близько 50 відсотків всього реєстрового війська.

Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. Деяка її частина воювала на стороні польськб-шляхетсь-кого війська. В ході війни частина довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на дру­гий план. Козацька старшина значно поновилася за раху­нок дрібної української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини відрізнялась від довоєнної своїм мента­літетом: палким прагненням до незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення геть­мана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику.

За соціальним становищем старшина в роки Визволь­ної війни єдиною верствою не була. Кожна група козаць­кої старшини мала свої економічні можливості, свої тра­диції і т. ін.

Відомостей про старшинське землеволодіння в роки війни збереглося дуже мало. Напевно, частина старшини володіла фольварками та хуторами. Проте, в силу ряду причин, старшинське землеволодіння не могло бути розви­нутим. По-перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке тільки-но звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників. По-друге, козацьке господарство, в тім числі і заможне, було мало пов'язане з ринком, особливо із зовнішнім, куди могли йти продукти сільського господарства. Більше уваги заможні козаки приділяли промислам: дігтярному, мукомельному, селітря­ному тощо.

Безперечно, козацька страшина збагатилася за рахунок великої воєнної здобичі. Козацтво дедалі більше поділя­лося на два протилежні табори — старшину, яка захопила в свої руки основні матеріальні блага та політичну владу, і рядове козацтво, яке ними не користувалося.

До панівної верстви належала також українська шлях­та. Шляхетський стан до війни мав найбільше привілеїв, він був економічно пануючим, зосереджував у своїх руках політичну владу. В ході війни тут сталися значні зміни.

Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському, Білоцерківському та Переяславському дого­ворах вказувалось на збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає свій вплив в україн­ському суспільстві. Це сталося в силу декількох причин. Як відомо, польські магнати і шляхта, які володіли ве­ликими маєтками, були вигнані з України або знищені народом. Одна частина української шляхти поділила долю польської, а друга частина, головним чином дрібна шляхта, брала активну участь у Визвольній війні, щоб після неї зайняти привілейоване місце у суспільстві. При пануючих у Речі Посполитій порядках, коли політичну владу узур­пували магнати, а дрібна шляхта втрачала навіть свої не­великі земельні володіння, які різними шляхами потрап­ляли до магнатів, коли українство і православна віра всіля­ко принижувались, українська шляхта не могла здійснити свої прагнення. її наміри збігалися з поглядами ї ділами козацької старшини. Отже, українська шляхта, перебува­ючи у Війську Запорізькому, переходила на платформу козацької старшини, зливалася з нею станово і політично. Панівним станом в Україні були також верхи православ­ного духовенства, права яких в роки війни значно розши­рилися. Православ'я стало в Україні єдино визнаною офі­ційною релігією. Цьому сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна Церква мала ряд суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах гетьман.

Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові володіння за рахунок католицької Церкви і шляхти. Зміни в Україні мало торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів тру­дові повинності, сплачували натуральні оброки.

Залежні верстви. В цьому середовищі певне місце зай­мали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили "робітні люди", які обслуговували Військо Запо­різьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники і т.ін. Таким чином, у реєстрі були представ­лені майже всі тодішні ремесла.

Основою козацького стану була служба у Війську Запо­різькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська За­порізького.

Часто в документах про козацькі привілеї і права відзна­чалося, що селяни мають перебувати у підданстві і вико­нувати свої повинності. Мова йшла про селян, які не при­єдналися до козацтва, не потрапили до реєстру. А таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася по-різному. На території, зайнятій польськими військами, селяни знову попадали під панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універ­салах та договорах визнавалось право шляхти на експлуа­тацію селян, проте фактично цього не було. В деяких уго­дах ми зустрічаємо намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але взагалі гетьман і старшина стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі. На козацькій тери­торії селяни не відбували ніяких повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку дер­жави. Таким чином, чинш становив собою натуральну та

грошову ренти.

За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих. їхнє ста­новище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належа­ли обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли більші повин­ності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах селян також називають "міщанами".

Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі і зай­мати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Селян­ське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міське населення. Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники міської адміністрації брали активну участь у Визвольній війні.

В результаті ліквідації порядків, установлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися зміни.

Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбу­вати ряд повинностей. В багатьох містах козаки станови­ли більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.

Оскільки були ліквідовані королівські та приватновлас­ницькі міста, більшість з них захотіла отримати магдебурзь­ке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримують назву ра­тушних. Якщо відносно перших можна говорити про пев­не самоврядування, то в ратушних містах воно було фікцією. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і активно втручалась в їхню ді­яльність. Гетьман змушений був вставати на захист таких міст. Так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу зловживань там старшини. Заборонялось будь-кому щось брати з міщан "над слушність і звичай", наказувалось по­важати міський уряд.

Привілейоване становище займали в містах і купці. Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в укра­їнських містах, залишили Україну. Вимушені були по­кинути українські міста і євреї. В Зборовському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займати­ся промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло україн­ських купців від конкуренції не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування. Значно більшою групою населення міст були ремісни­ки. Тогочасні джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла не була порушена. Продов­жували існувати цехові організації. Вузькість ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчи­ло і про те, що ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.