Основні риси права

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити на українські землі адміністративно-терито­ріальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше.

У Польщі на даний час не існувало єдиної правової си­стеми. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Ген­ріха Валу а 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна гово­рити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової систе­ми, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним дію­чим джерелом Права в українських землях. В містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзь­кого права. Характеристику цих джерел права ми розгля­нули в попередньому розділі.

З формуванням козацького республіканського ладу скла­дається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відпо­відності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністратив- ну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджу­вати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визна­валися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо.

Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкод-ження тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До ос­танньої відносилося закопування живим у землю, посад-ження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збір­ником православних норм був грецький Номоканон, като­лицьких — Звід канонічного права 1532 року.

Загальні висновки

Після Люблінської унії 1569 року українські землі вхо­дять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це привело до подальшого посилення соціального та на­ціонально-релігійного гніту. Польські магнати і католицька Церква грабували українські землі і закріпачували селян­ство. Експансія католицизму, яку здійснював через польський уряд Ватикан, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опо­зицію з боку православних магнатсько-шляхетських верств. Значно послабила цю опозицію зрада частини української шляхти та духовенства, яка перейшла в католицьку віру. З метою масового окатоличення українського народу Ватикан разом з урядом Речі Посполитої та верхівкою католицької Церкви, спираючись на підтримку частини пра­вославного духовенства, провели в Бересті у 1596 році цер­ковну унію, яка призвела до створення уніатської Церкви.

Характерним для даного періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звіль­нення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська па­нівна верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берес­тейської церковної унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самовряду­вання — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам незалежність від королівської влади. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відпові­дальності й обов'язку перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства.

Таке суспільне буття пов'язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство розвивалась у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок трива­лішого панування монголо-татар її населення ще довго не могло ознайомитись з принципами поваги законів і вико­нання певних громадянських обов'язків. Це затримувало формування і розвиток правильного громадянського сус­пільства, цивілізованої політичної культури, що проявило­ся в майбутньому.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним кла­сом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалеж­ної української держави.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво, яке вступило в третій етап свого існування. На Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства, нові джерела права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрчак М. История государства и права Польши. — М., 1980.

2. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. — К., 1994.

3. Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К.; Львів, 1913. — Т. 8.

4. Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI

— першій половині XVII ст. — К., 1941.

5. Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

6. Історія держави і права України. — Харків, 1993. — Ч. 1.

7. Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Ч. 1.

8. Кашуба М. З історії боротьби проти унії. — К., 1986.

9. Музьіченко П. П. Литовский статут: исторические корни // Юридический вестник. — 1994. — № 1.

10. Сас П. М. Феодальньїе города Украйни в конце XV

— 60-х годах XVI в. — К., 1989.

11. Субтєльний О. Україна: Історія. — К., 1994.

12. ЯворницЬкий Д. І. Історія запорізьких козаків. — К., 1990. — Т. 1.

Розділ VI

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО В РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 рр.

• Загальний історичний огляд.

• Українсько-російський договір 1654 р.

• Зміни в суспільному ладі.

• Державний лад.

• Судова система та процес.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Посилення соціального, національного і релі­гійного гніту на українських землях привело до початку народно-визвольної війни, яка об'єктивно стала єдиною можливістю здобути свободу і неза­лежність, відстояти своє право на існування як народу, так і держави.

Повстання очолив колишній писар Війська За­порізького чигиринський сотник Богдан-Зіновій Хмельницький. Природжений дипломат, таланови­тий полководець він мав високий авторитет серед козаків. Хмельницький був добрим знавцем вій­ськової справи. Він розумівся на тактиці та стра­тегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційни­ми засобами, знав, коли треба наступати, а коли слід перейти до оборони, був добре обізнаний з військовою так­тикою поляків і татар. Роздуми переконали його в тому, що без союзу з татарами, без їхньої військової підтримки, особливо кіннотою, яка у запорожців була дещо слабкою, він не доб'ється успіху. Правильний розрахунок Хмель­ницького щодо залучення татар на свій бік справив силь­ний вплив на успішний розвиток подій Визвольної війни, особливо в її дебюті.

На початку 1648 р. Богдана Хмельницького було обра­но гетьманом. На його бік перейшли реєстрові козаки, які стояли на Запоріжжі.

На час виступу із Запорізької Січі військо Хмельниць­кого налічувало 5 тис. чоловік. Назустріч йому рухалося не менше чисельністю польське військо. В травні 1648 р. в битвах на Жовтих Водах і під Корсунем Хмельницький вщент розбив польсько-шляхетські збройні сили, якими командував гетьман Потоцький.

Деякі історики звинувачують Хмельницького в тому, що після перемоги під Корсунем він не скористався з ситуації і не став рухатись у Західну Україну для остаточного роз­грому поляків, а, відійшовши до Чигирина, два місяці чо­гось очікував. Але справа в тому, що гетьману потрібен був час, щоб організувати своє військо, добити розрізнені шля­хетські з'єднання на визволеній території і вияснити, який міжнародний резонанс викличуть перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем.

У липні 1648 р. козаки вирушили на захід. А вже у вересні під Пилявцями сталась грандіозна битва, де селян­сько-козацька армія отримала блискучу перемогу.

Польський король Ян Казимир намагається приборкати козаків. 28 липня 1649 р. він видає універсал, яким по­збавляє Хмельницького гетьманства, оголошує його поза законом і визначає за його голову винагороду в 10 тис. злотих. Польські збройні сили вирушають в похід проти українських повстанців, але вже через декілька днів коза ки і татари вдалим маневром оточили поляків під Зборо­вом. Зрозумівши, що битва буде програна, Ян Казимир 5 серпня надіслав листа до українського гетьмана та крим­ського хана про перемир'я. Але останній вже домовився за спиною у Хмельницького з польським королем про вигід­ний для себе мир, і Хмельницький іде на переговори сам, по суті, випускаючи з рук повну перемогу над ворогом.

Зборівський договір. 7 серпня 1649 р. у Зборові відбу­лися українсько-польські переговори. Козацька старшина висунула 18 вимог, головними з яких були: 1) збереження всіх давніх козацьких вольностей, зокрема, "де б не знаходи­лися наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного"; 2) реєстр Запорізького Війська встановлю­вався у 40 тис. чол.; 3) євреям-державцям і орендарям заборонялось жити на козацькій території; 4) визнати ко­зацьку територію, на якій би ніхто з іноземців не мав пра­ва і не наважувався брати податків; 5) Берестейська унія повинна бути скасована; 6) усі посади на козацькій тери­торії повинні бути надані особам не римської, а грецької віри; 7) усі сеймові ухвали, що урізають права і вольності Війська Запорозького, треба скасувати; 8) щоб духовенства римської віри в Києві не було.

8 серпня 1649 р. була обнародувана "Декларація його королівської милості війську Запорізькому...", яка отри­мала назву Зборівський договір. Цим документом межа козацько-української території визначалась по лінії: Дніс­тер—Ямпіль—Брацлав—Вінниця—Погребище—Паволоч —Користишів—Горностайпіль—Димер—Дніпро—Остер— Чернігів—Ніжин—Ромни. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тис. чоловік, йому підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали права з'являтися коронні війська. Всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри. Питання про Берес­тейську унію виноситься на польській сейм. Київському митрополитові було надане місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гаран­тувалася повна амністія. Складовою частиною угоди слід вва­жати видану наприкінці серпня королівську грамоту — при­вілей, яким підтверджувалися права та вольності козацтва.

Маємо підставу говорити про правове визнання україн­ської державності на території трьох воєводств — Київ­ського, Чернігівського і Брацлавського.

Нетривкість миру з Польщею змушувала Україну вдава­тися до запобіжних заходів, аби мати з боку інших держав військову допомогу на випадок нових сутичок з Польщею.

Весь 1650 р. пройшов під знаком активізації диплома­тичних стосунків з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини складалися для Хмель­ницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинять Литва, Туреччина, Молдавія. Хмельницький відмовляєть­ся від допомоги, яку пропонують турецький султан і мол­давський господар Василь Лупул, і не випадково: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо України.

У березні 1651 р. поляки напали на містечко Красне на Поділлі, де в бою загинув один з найкращих українських полководців — Нечай.

Хмельницький направляє основні сили свого війська проти поляків. Вирішальна битва сталась 28—ЗО червня 1651 р. біля Берестечка. Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де була лісиста місцевість, і були змушені розгорнутися ближче до польського центру. Там вони попа­ли під обстріл польської артилерії і понесли значні втра­ти. До того ж це був час великого мусульманського свята — байраму, коли правовірним заборонялося воювати. Та­тарське військо залишило поле бою. Хмельницький догнав утікачів і почав умовляти їх повернутися. Тікаючи далі, хан захоплює із собою Хмельницького, залишивши військо без головнокомандуючого. Поразка українців стала не­минучою. Повернувшись з татарського полону, Хмельницький по­чинає переговори з поляками. 18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договір між Військом Запорізьким та Річчю Посполитою. Його головні положення такі: козацький реєстр скоротився на 20 тис. чоловік, місто Чигирин залишається за гетьманом. Військо Запорізьке утримало свою православну віру, поль­ська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків.

Протягом 1652—1653 рр. тенденція тиску на козацьку старшину з боку Речі Посполитої продовжується.

На початку травня 1652 р. за участю ханських послів у Чигирині відбулася козацька рада, яка постановила звіль­нити Військо Запорізьке від умов Білоцерківського дого­вору. Зважаючи на акти насильства та віроломства з боку польської шляхти, було визнане за необхідне розірвати мирні відносини з Польщею.

В травні, неподалеку від села Батіг сталась битва козаць­кого і польського війська, яка скінчилася повною пораз­кою поляків. Ця перемога підняла моральний дух україн­ського війська, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах.

У грудні 1653 р. козацьке військо оточило поляків на чолі з королем Яном Казимиром під Жванцями. Поляки були готові капітулювати, але їх знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Хмельницький погодив­ся на припинення бойових дій на умовах Зборівського до­говору.

Політичне та економічне становище України було дуже тяжке. Війна, татарські навали з їхніми трагічними наслід­ками, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків — все це негативно відбивалося на господарстві держави.

Визвольна війна була всенародною, у ній брали участь усі соціальні прошарки українського суспільства.

Характер війни 1648—1654 рр. переконливо відображе но у літописі Самовидця: "... так усе, що живо, піднялося в козацтво же заледово знайшли в якому селі такого челов-іка жеби не міг албо сам, албо син до войска йти, а ежели сам нездужа, то слугу паробка послал, а иние скілько їх було всі йшли з двора, тільки одного зоставляли, же трудно бьіло о наймита".