Наступ католицизму. Берестейська церковна унія

Після Люблінської унії різко посилюється польсько-католицька експансія на українські землі. Проти католиць­кої пропаганди рішуче виступали церковні братства, які згодом перетворюються в центри народно-визвольної бо­ротьби українського народу. Реформаційний дух, який за­полонив у XVI ст. всю Західну Європу, відродив до життя і православну Церкву.

Позитивним наслідком реформаційних рухів було про­будження зацікавлення в рідній мові. Був здійснений пе­реклад Святого Письма на українську мову (1561 р.), за­сновано друкарні (1578 р.), звідки в світ виходили право­славні книги.

Реформаційний рух у Західній Європі викликав нега­тивну реакцію католицької Церкви, яка розпочала проти нього нещадну боротьбу.

Ще у 1540 році було засновано орден єзуїтів, який зібрав значні інтелектуальні сили і взяв до своїх рук справу ви ховання молоді. У 1564 році король Сигізмунд II Август запросив єзуїтів до Польщі. Здобувши перемогу над про­тестантами, єзуїти зосередилися на критиці схизматів, яки­ми вони називали православних. Незабаром, після 1569 року, вони рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві.

Активно діяли єзуїти на політичному поприщі. Вони створили теорію єдності держави і католицької Церкви, де обгрунтували ідею польського месіанізму, яку, перш за все, повинен був прийняти український народ. До цього треба додати принизливе становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних священиків права засідати в Сенаті поруч з католицьки­ми єпископами, позбавлення православних права відбува­ти церковні обряди тощо. Все це негативно відобразилось на становищі православної Церкви.

Українська знать, яка не хотіла розлучатись з своїм соці­альним статусом, стала зрікатись православної віри. За короткий час до католицької віри перейшли Заславські, Вишневецькі, Слуцькі, Масальські, Чарторийські, Коропин-ські, Сангушки та ін. Тільки лічені українські магнатські роди лишалися відданими старій вірі. Давні традиції до­мінували серед дрібної української шляхти, але політично і економічно ця соціальна верства була надто слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації. Зрада па­нівної верхівки української знаті мала тяжкі наслідки для всього народу. Україна втратила верству, яка могла впли­вати на політику Речі Посполитої з врахуванням інтересів українського народу.

Берестейська унія 1596 року. З моменту розколу хри­стиянської Церкви в 1054 році ідея возз'єднання розгля­далася як католиками, так і православними. Найбільш близькою до здійснення ця ідея була на Флорентійському соборі 1439 року. Але на шляху християнської єдності завжди стояли століття взаємних звинувачень та підозри.

У XVI ст. католицька Церква підпорядкувала питання вірувань своїм економічним та політичним інтересам. Унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднан­ня православної Церкви до католицької з обов'язковим затвердженням верховенства римського папи та визнання католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про приєднання східної православної Церкви до західної.

Посилення кріпосного права загострило соціальні кон­флікти в Україні. Страх перед вибухом народного гніву часто був причиною, що стримувала перехід верхівки укра­їнської шляхти та духовенства у католицизм. Тоді в Речі Посполитій вирішили змінити релігію для українського народу, для чого задумали створити нову, уніатську Церк­ву, що мала стати перехідним містком до повного пануван­ня католицизму в українських землях, зберігаючи при цьому обряди православ'я, їхню відправу церковносло­в'янською мовою і календар, але визнаючи при цьому адмі­ністративну зверхність Ватикану.

У 1582 році папа Григорій XIII провів так звану "ка­лендарну реформу", яка ще більше посилила розбіжність між католиками та православними. Відтепер вони святку­вали християнські релігійні свята (Різдво, Великдень тощо) в різний час.

Як не дивно, але безпосередня ініціатива щодо укладен­ня унії надходила від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпис­копів у Белзі. Окрім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи. В червні 1595 року вони вирішили укласти унію з Римом. Наприкінці 1595 року папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії.

Коли звістка про унію дійшла до українського народу, обурення та гнів не мали меж. Для розв'язання конфлік­ту на початку жовтня 1596 року в Бересті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православ­ний і уніатський.

Уніатський собор під проводом київського митрополи­та М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від кон­стантинопольського патріарха він не мав.

Православний собор відкинув унію й оголосив про поз­бавлення духовної влади відступників. Учасники собору, яких було значно більше, ніж учасників уніатського собо­ру, підписали протест проти унії і надіслали його з делега­цією до короля. Проте Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і ка­толицьке, звільнялося від податків: шляхта, яка прийняла унію, одержувала право займати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна Церква стала по суті протизаконною.

Те, що розпочалося як намір здійснити об'єднання хри­стиянської пастви, закінчилося ще більшим розколом, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, пра­вославна і уніатська, або греко-католицька. Але, незважа­ючи на погрози польського уряду, православні виступили на захист своєї віри. Лише несприятливе зовнішньополі­тичне становище Речі Посполитої на початку XVII ст. спо­нукало сейм у 1603 і 1607 роках зробити ряд поступок. Зокрема, сейм оголосив про припинення переслідування православних.

Але боротьба українського народу проти унії, особливо опір козацтва на початку 30-х років XVII ст., не вщухали, і польський уряд змушений був видати "Статті для заспо­коєння руського народу", які узаконювали існування пра вославної Церкви. Проте наступ католицизму та уніатства на православних не тільки не припиняється, а ще більше посилюється.