Історіографія історії держави і права україни

Проблема походження Русі-України була вперше постав­лена на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Печерського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання "откуда єсть пришла земля Руськая". Цікавило його і призначення вла­ди князя, яку він бачив в тому, щоб "володеть по праву".

В кінці XII ст. було створено "Слово о полку Ігоревім", де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж в київському літописі від 1187 р. ми зустрі­чаємо вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, термін "Україна".

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI — першої половини XVII ст. Так, в мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні і політичні відносини, про побут і правове становище насе­лення.

Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кін­ця XVI ст. є, щоденник дипломата Еріха Лясоти, який ви­конував ряд дипломатичних місій в Московській державі, в Польщі і в Україні. У щоденнику відображено позитив­не відношення автора до українського народу, до його Виз­вольної війни, до козацтва.

У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. За­слуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема, Визвольна війна 1648—1654 рр.

У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадають, що його автором був І. Гізель. У "Си­нопсисі" було зроблено спробу систематичного викладен­ня історичних фактів. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Граб’янка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у "Літописі" Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запо­різького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.

Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його "Сказание о войне козацкой с по­ляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", доведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII — ХУШ ст.

Усі книги перевершила "Історія русів ілі Малой Росії", написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від по­ляків і росіян. З Московією з'єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор "Краткого описання о козацком мало-российском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіо-граф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам'яткою української історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором. В ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842—1843 рр->. Багато архівних матеріалів про Запо­різьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш знач­ною його працею була "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці. В XIX ст. ство­рюються спеціальні установи для вивчення історії Украї­ни — наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів у Києві, Одесі, Харкові. Відоми­ми центрами розробки історії України були Москва і Пе­тербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закар­паття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Ру-си"), виступив на початку XIX ст. закарпатський українець І. Орлай. Автор полемізує з австро-угорською історіогра­фією, яка заперечувала національні зв'язки українців За­карпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів. І. Орлай був одним з перших західноукраїнських прогресивних істо­риків.

Українська історіографія в другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матері­алів. Плідно працювала створена в 1843 р. київська Тим­часова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опублі­ковані документальні матеріали з історії України XV — XVI ст.

Археографічна комісія Львівського наукового товари­ства ім. Т. Г. Шевченка видала 11 томів "Жерел до історії України-Русі". В них були опубліковані документальні ма­теріали з історії як східноукраїнських, таК і західноукраїн­ських земель XVI — XVIII ст. У пореформені десятиріччя важливі дослідження з істо­рії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Влади-мирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максимейко.

М. Костомаров на основі архівних джерел, багато з яких було ним знайдено і підготовлено до друку, розглянув при­чини Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Москов­ської держави.

Патріотичні погляди на минуле українського народу знайшли відображення в працях українського вченого-істо-рика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Грушевськии, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обгрунтування в десятитомній "Історії України-Руси", Заслуга М. Грушевського перш за все в тому, що він дав для українського народу національ­ну ідею — історичну закономірність здобуття Україною

державності.

У творах М, Костомарова, П. Куліша, М. Грушевського обґрунтовуються народність і демократизм козацької дер­жави, народність гетьманської України XVII — XVIII ст., народність українського права і т. ін.

Великий вклад у розвиток української історико-право-вої науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії за-хідноруського і українського права, яку було створено в 1924 р. в системі АН УРСР. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу Комісії входили відомі укра­їнські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Баталій, А. Крим­ський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенок та ін,

Історію українського селянства досліджували такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самой-ленко. Історії судоустрою та судочинства України присвя­чені праці М. Горбаня, В. Дядиченка, В. Месяца, Н. Мірзи-Авакянц, А. Пащука, Аркадія П. Ткача. Ці автори цілком справедливо вважають, що судова система була одним з найважливіших чинників української державності.

Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пащук, Аркадій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. до­сліджувала А. Дубровіна.

У другій половині XX ст. над проблемами історії дер­жави та права України працюють також такі вчені, як В. -Дядиченко, А. Шевченко, А. Рогожин, О. Копиленко, Л. -Потарикіна, М. Настюк, Н. Долматова, В. Чехович, І. Усен-ко та ін.

Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший роз­виток історико-правової науки в Україні.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. — К., 1993. — Т. 1.

2. Бабий Б. М. Очерк развития правових исследова-ний в Украинской ССР. 1918—1984 гг. — К., 1984.

3. Коваленко Л. А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалі­стичної революції. — К., 1983.

4. Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). — К., 1959.

5. Музиченко П. Методологічні принципи та методи пі­знання історико-правових явищ // Юридична освіта і пра­вова держава: Збірник наукових праць. —Одеса, 1997

Розділ II

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (VI — початок XIII ст.)

• Витоки української державності.

• Про назву "Русь".

• Про норманську теорію.

• Загальний історичний огляд подій та особис­тостей.

• Розповсюдження християнства в українських землях.

• Суспільний лад.

• Державний лад.

• Суд і процес.

• Правова система.

• Загальні висновки.

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніко­ли не була незаселеною. Один з найвидатніших археологів України — П. Курінний — говорить, що тут "покоління людей виростали одне по одному. Культурна тяглість на українських землях не пере­ривалася ніде, ніколи". Сучасний стан археології дає право стверджувати, що український народ є автохтоном своєї батьківщини і жив на цій тери­торії, починаючи за неоліту. Правда, наука ще не може з певністю відповісти на питання, від якого неолітич­ного племені походять українці. Дані археологічних та істо­ричних досліджень говорять про те, що першими достовір­ними предками українців є анти. Питання про походжен­ня антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.

До нас дійшло багато відомостей про громадську та полі­тичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не; править хтось один, здавна управ­ляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам'ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців — демократичність вдачі, яка пізніше виразилась

у народоправстві.

В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 р. створив союз для боротьби з остготським царством Віні-тара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія до­несла до нас імена інших антських вождів — Межамира, Ардагаста, Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об'єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об'­єднання антів важливий як перша відома нам спроба пред­ків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IV до початку VII ст. і впала під натиском аварів.

Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Мад-жак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства. Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 р., а в X ст. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окре­мих племен. До українських племен належали: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значен­ня набувають поляни. Інтенсивний розвиток торгівлі при­водить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII сто­літтям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.

"Повість временних літ" підкреслює, що всі східносло­в'янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об'єднала б різні племена. Формування елементів державності відбу­вається в рамках окремих князівств. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хори-вом — "Повість временних літ". Пам'ять про них залиши­лася в назвах самого міста Києва та гір — Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). Зберіг літопис згадку і про те, що "Кий княжаше в роде своєм", їздив до Царграда і "якоже сказають... велику честь приял от царя".

Археологічні дослідження підтвердили існування в Киє­ві трьох окремих міст, які були об'єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов'янського народу "Повість временних літ" виділяє плем'я полян, піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град. Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді, похід Кия на Ду­най, де він заснував "градок мал" — Києвець (подібну вер­сію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис). До нашого часу не збереглось документів, які б вказали точну дату походу першого полянського князя та перетво­рення Києва в політичний центр слов'янських племен. Проте історик Нестор правильно підійшов до розв'язання цієї проблеми: розмістив оповідь про діяльність Кия пе­ред такими історичними подіями у Східній Європі, як похід волзьких булгар на Дунай, поява білих угрів у Європі, сло-в'яно-аварські війни. Мова тут про події другої половини VI ст.

Активність князя Кия академік Б. А. Рибаков відніс до часів правління візантійського імператора Юстиніана (527 —565 рр.), з яким, цілком ймовірно, Кий мав дипломатичні відносини. Отже, Нестор переконливо визначає хронологічні межі діяльності легендарного полянського князя Кия і пе­ретворення міста в політичний і культурний центр східного слов'янства.

Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осе­редком суспільного життя і торгівлі. На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.

Об'єктивні умови розвитку і перш за все місцевість про­живання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка пере­дувала появі Київської держави, —- у VII — VIII ст. — При­дніпров'я переживало економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими держа­вами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров'ї виробля­ють високохудожні речі — посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впли­ви. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури. Отже, напрошується висновок, що руси створили ряд державних об'єднань ще до виникнення Київського кня­зівства. Це були політичні утворення — варварські, дофео­дальні. На початку IX ст. економічний розвиток україн­ських земель посилюється. В цей час виникають передумо­ви для об'єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу — Київську Русь.

Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла україн­ському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього при­воду М. Грушевський: "До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX — XII ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми по­літичного, суспільного та культурного життя на береги Кля-зьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідов­ності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX — XII ст. були її безпо­середніми предками".